Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Початок українського культурного відродження. Національне відродження українського народу на території Російської імперії розпочалося з культурницького руху. Його основними осередками, стали Лівобережжя та Слобожанщина, де ще була свіжою пам'ять про козацьку автономію, ліквідовану царським урядом.

Розбудова державного апарату могутньої імперії потребувала дедалі більше освічених людей, з яких формувався чиновний люд. Тому держава сприяла заснуванню університетів, ліцеїв, гімназій. У них мали право вчитися не лише особи шляхетного походження, а й люди різного чину (різночинці) й серед них вихідці з міщанського та козацького станів. Так зростав і зміцнювався специфічний для російських умов соціальний прошарок — інтелігенція.

Чимало її українських представників усвідомлювали необхідність боротися проти занепаду рідної мови та культури. Заглиблюючись у минуле свого народу й знаходячи у ньому героїку та велич, вони прагнули донести до сучасників традиції і звичаї гідних шани предків.

За ініціативою національної інтелігенції при підтримці заможних людей 1805 р. було засновано Харківський університет — перший вищий навчальний заклад на українських землях у складі Росії. На ділянці 150 десятин, виділеній міською владою, постали аудиторії, бібліотека, друкарня, науково-дослідні лабораторії. Вже за півстоліття свого існування університет дав освіту 2800 особам, чимало з яких зробили вагомий внесок в українське культурне відродження.

1816 р. університет почав видавати журнал «Украинский вестник», де публікувалися статті з історії, географії та етнографії, деякі виходили українською мовою, зокрема вірші й літературознавчі праці ректора університету П. Гулака-Артемовського. Журнал популяризував твори 1. Котляревського, Г. Сковороди.

В університеті 1826 р. почав діяти таємний гурток, члени якого під проводом вихідця із дворянського стану В. Розаліона-Сошальського й сина київського купця П. Балабухи поширювали серед студентів нелегальну літературу, зокрема сатиричний вірш «К временщику» К Рилєєва, вірші В. Раєвського із закликами до збройного повалення царського деспотизму, твори О. Пушкіна, свої власні памфлети тощо. Цей гурток існував понад рік. Урешті, потрапивши в поле зору жандармів, був ліквідований.

У Ніжинській гімназії вищих наук, заснованій 1820 р. коштом князя І. Безбородька, склалася таємна «бібліотека вільного читання». Добір книг і обмін ними (заборонені цензурою твори О. Пушкіна, О. Грибоедова, Ф. Вольтера, Дж Байрона та ін.) організував тодішній гімназист, згодом видатний письменник М. Гоголь-Яновський. 1826 р. бібліотеку було виявлено й вилучено літературу (зокрема рукописну копію пушкінської оди «Вольность», знайдену в гімназиста Є. Гребенникова, майбутнього українського письменника Є. Гребінки). Хоч керівництво цього престижного навчального закладу, який готував дворянських дітей до державної служби, спробувало зам'яти прикрий випадок, після втручання жандармів відбулося слідство у «справі про вільнодумство». Група професорів зазнала репресій. Згодом гімназію було перетворено на ліцей юридичного профілю.

Вихід 1834 р. у Харкові книги Г. Квітки-Основ'яненка «Малороссийские повести...» знаменував початок нової української прози. Під його впливом почав писати свої твори українською мовою випускник Харківського університету М. Костомаров.

1834 р. було засновано Київський університет. Створений на базі польського ліцею, він на думку царського уряду, мав сприяти русифікації шляхетської молоді, що, власне, й діялося. А проте частина професорсько-викладацького складу намагалася своєю працею перетворити це вогнище освіти на опорний пункт українського народознавства на Правобережжі. Чимало сил доклав до цього видатний учений, перший ректор університету М. Максимович. Тричі виходив у світ його фундаментальний збірник «Малороссийские народные песни». Збірку українських народних пісень, записаних як у Східній, так і в Західній Україні, впорядкував і видав 1836 р. П. Лукашевич.

Розгорталися наукові дослідження з українського фольклору. Дисертація професора Московського університету О. Бодянського (1837), присвячена порівняльному аналізові російських і українських народних пісень, неспростовно доводила наявність в українців власної фольклорної традиції, що сягає сивої давнини. 6 років згодом побачила світ дисертація М. Костомарова, де українська народнопоетична творчість досліджувалась як історичне джерело. Професор Харківського університету І. Срез-невський започаткував фольклорно-історичну збірку «Запорожская старина» (виходила в 1833 — 1838 pp.). У вміщеній в ній статті «Взгляд на памятники украинской народной словесности» (1834) він одним із перших учених на відміну від офіційної історіографії обстоював цілковиту самостійність української мови, виступав за її необмежене використання в літературі та науці.