Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

«История Русов». Наприкінці XVIII ст. серед українського дворянства зріс інтерес до історичних документів, який спочатку мав суто прагматичний характер. Геральдична канцелярія у Санкт-Петербурзі висловила сумнів, чи можуть нащадки козацької старшини претендувати на дворянський статус. Поступово у багатьох із них зацікавленість власним родоводом переросла в інтерес до історичного минулого українського народу. Збирач старовинних державних актів, грамот, літописів та ін. документів В. Полетика писав: «Як приємно працювати для слави і добра Батьківщини! Наші власні почуття, свідомість, що ми були небайдужі до інтересів Батьківщини, служать нам нагородою».

У багатьох дворянських сім'ях зберігалися списки козацьких літописів XVII — XVIII ст. — Величка, Грабянки, Самовидця. Вони постійно переписувались і знаходили нових господарів. Але найбільшої популярності набув історичний трактат «История Русов». На думку вчених, він був створений у перші 10-річя XIX ст., й приписували його різним авторам — Г. Кониському, О. Безбородьку, Г. Полетиці та ін.

Анонімність твору закономірна, бо якби його автор назвав себе, міг би мати великі неприємності з боку імперської влади. Навіть ті, хто таємно переписував і зберігав рукопис, наражалися на небезпеку.

В ньому русами пойменовувались українці. В передмові було засуджено «баснословия и самохвальство» літописців і тогочасних істориків з Литви та Польщі, які намагалися привласнити минуле українського народу. Автор закликав «отдать сему народу и его вождям за подвиги их и геройство должную справедливость».

Пряма полеміка з російською історіографією відсутня. Але сам зміст твору спростовував тлумачення істориків Росії, буцімто лише їй належить давньокиївська спадщина. Автор доводить, що предки українців, споконвіку населяючи Наддніпрянщину, відіграли визначальну роль у творенні Давньоруської держави із столицею у Києві. Схвильована оповідь про славні діяння гетьманів Козацької держави знаходила відгук у читачів, виховуючи патріотизм і сповнюючи їх гордістю за своїх предків.

В імперських виданнях згадки про І. Виговського, І. Мазепу, П. Полуботка неодмінно супроводжувались лайкою. Для автора ж літопису вони — світлі постаті в історії, що прагнули зупинити поглинення української автономії царизмом. Щоправда, він інколи понад міру захоплювався своїми героями, романтизував їх, підміняв факти легендами. Одначе щирість оповідача викликала повагу до нього й інтерес до історії.

Про широку зацікавленість української громадськості історією свідчили два видання (перше здійснено 1822 р.) 4-томної «Истории Малой России» Д. Бантиш-Каменського. Хоч автор, чиновник в канцелярії губернатора М. Рєпніна в Полтаві, дотримувався офіційних поглядів на українську історію, кожен том його твору містив цінні документи з архівів Москви, Києва та Чернігова. Якраз у цій праці вперше побачили світ документи про об'єднання України й Росії 1654 р.

«История Русов» справила помітний вплив на 5-томну «Историю Малороссии» М. Маркевича, що вийшла друком на поч. 40-х pp. XIX ст. Відомий своїм радикалізмом російський літературний критик В. Бєлінський засудив цю фундаментальну працю за прагнення її автора виділити історію України в самостійний курс, незалежний від історії Росії. В Україні, однак, вона здобула визнання.

1846 p., коли журнал «Чтения Московского общества истории и древностей российских» очолив О. Бодянський, на сторінках цього елітарного видання серед перших праць було опубліковано «Историю Русов». Наступне її видання з'явилося щойно 1991 p., тобто майже через півтора століття. Ні в царські, ні в радянські часи цей вибухонебезпечний твір не друкувався.