Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Кріпосництво. Термін походить від юридичного документа (крепость), що фіксував прикріплення селян до землі, яка належала феодалові. Кріпосна залежність включала крім усього іншого право землевласника на працю і майно селянина, на відчуження його (купівлю-продаж) разом із землею чи навіть без неї. Селянин, перебуваючи у кріпосній залежності, мав обмежену дієздатність: не міг розпоряджатися набутим нерухомим майном або спадщиною, виступати в суді тощо. По суті, він цілковито залежав від феодала-власника. Закон передбачав відповідальність лише за вбивство кріпака.

З 13,5 млн. чол., які населяли українські землі у складі Росії, до сер. XIX ст. 5,3 млн. становили приватновласницькі, а 5,2 млн. — державні селяни. Ті й інші виконували нелегкі феодальні повинності й не мали громадянських прав. Найтяжчою була залежність від поміщиків. 1797 р. уряд рекомендував останнім не перевищувати 3-денної панщини, щоб не руйнувати селянського господарства. Однак чимало поміщиків, нехтуючи урядові інструкції, дотримувалися урочної системи експлуатації, а денне завдання (урок) неможливо було виконати задень. Селян зганяли з землі й переводили на «місячину» — натуральну оплату за роботу в маєтку. Зростав прошарок люмпенізованих селян — дворових слуг. Останніх нерідко продавали чи навіть, обмінювали, наприклад на собак. Кріпосне право різко негативно впливало на стан продуктивних сил сільського господарства. У Київській і Полтавській губерніях майже 3/4 селянських дворів у 40-х pp. не мали худоби й реманенту.

Державні селяни вважалися особисто вільними, але обкладалися тяжкими повинностями. Інколи землю, що належала державі, віддавали в оренду поміщикам-посесорам. Вони експлуатували державних селян інтенсивніше, ніж власних.

40 років, починаючи з 1817-го, г в Катеринославській, Харківській і Херсонській губерніях існували створені за ініціативою графа Аракчеева військові поселення. 375 тис. державних селян, які займалися сільським господарством, піддавали ще й військовій муштрі. Кожен крок цих «довічних солдатів» регламентувався. Без згоди командира вони не мали права навіть брати шлюб.

Розвиток товарно-грошового господарства розхитував феодальні відносини. Експлуатувати дармову селянську працю ставало невигідно. 1856 р. на Київщині й Полтавщині чверть маєтків і третина селянських душ були заставлені поміщиками.

Ще тяжчого, ніж у Росії, кріпосницького гноблення зазнавали селяни в Австрійській імперії через малоземелля. Однак революція 1848 р. призвела до скасування феодальних повинностей. Внаслідок земельної реформи селяни дістали особисту свободу, але втратили право на сервітути, тобто безкоштовне користування пасовиськами й лісовими угіддями. Реформу було здійснено 1848 р. у Галіції, 1849 р. — на Буковині і 1853 р. — у Закарпатті. Австрійський уряд дав згоду створити окрему округу (Ужгородську), де переважало українське населення, але відкинув вимоги адміністративно об'єднати Закарпаття зі Східною Галичиною.