Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Запорожці на нових землях. Після зруйнування Запорозької Січі частину козаків було переселено на відвойоване Росією в Туреччини узбережжя Чорного моря (їх назвали чорноморцями), а частина емігрувала у володіння турецького султана на Дністрі й Дунаї. Вони отримали права внутрішнього самоврядування й жили кошем, як і раніше на Дніпрі.

Задунайський кіш зростав в основному за рахунок утікачів — козаків, котрим загрожувало покріпачення, та селян-кріпаків. До того ж задунайці підсилали в Україну «вожаїв»-вербувальників, які запевняли новобранців, що «під турком добре жити». В них і справді доволі було землі та рибних ловів, хоч давалася взнаки конкуренція з некрасовцями — тими донськими козаками-старообрядцями, котрі емігрували з Росії після повстання К. Булавіна й раніше оселилися в гирлі Дунаю.

Під час численних російсько-турецьких воєн задунайські запорожці мусили битися з чорноморськими, як, зрештою, і брати участь у міжусобній боротьбі в Оттоманській імперії. Султанський уряд кидав їх на придушення виступів повсталих яничарів та феодалів-заколотників. Сотнями й тисячами вони гинули у чужих війнах.

Тож серед задунайців мало-помалу визрівала думка про повернення на Батьківщину. До цього їх заохочували царські чиновники, запевняючи, що втікачі «будуть прийняті як піддані й прощені». Під час російсько-турецької війни 1806—1812 pp. російське командування посилило агітацію, прагнучи нейтралізувати або прихилити до себе задунайців.

На початку 1807 р. Олександр І підписав указ про створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська із 40 куренів: 38 мали таку ж назву, як у Новій Січі, а два останніх нарекли Болгарським і Сербським. Кошовий отаман і вся старшина не обирались, а призначалися російським командуванням. До війська набрали понад 2 тис. чол., чверть із них становили задунайські запорожці. Одначе влітку 1807 р. з початком переговорів про перемир'я з Туреччиною військо ліквідували. Либонь не останню роль у цьому відіграли поширені серед українських селян чутки, що на Дунаї відновлюється Запорозька Січ. Сюди почали стікатися поміщицькі й державні селяни, а головнокомандуючий російською армією О. Прозоровський з тривогою повідомляв начальство про охочих «перейти в цю нову Січ, аби користуватися більшою волею і створити там збіговисько, подібне до того, що колись на Дніпрі було».

Після війни 1806—1812 pp. чисельність задунайських козаків швидко зростала. А1828 p., коли вибухнула чергова російсько-турецька війна, їхній кошовий отаман Й. Гладкий таємно зустрівся в Ізмаїлі з Миколою І і невдовзі перейшов з частиною задунайців на бік Росії. З них було сформовано Дунайський козацький полк, який по війні оселився в Олександрівському повіті на Катеринославщині. Він дав початок Азовському козацькому війську, що проіснувало до 1865 р.

З усть-дунайських козаків і задунайських запорожців, які ще раніше від Й. Гладкого перейшли до Росії і жили в Бессарабії та на Херсонщині, 1828 р. було сформовано Дунайське (з 1856 р. — Новоросійське) козацьке військо. Воно розташовувалось в Акерманському повіті Бессарабії. Це останнє козацьке військо на території 9 губерній, які у XX ст. увійшли до складу України, було ліквідоване 1868 р.

Після зради Й. Гладкого місцева адміністрація жорстоко розправилась над запорозьким населенням, що перебувало під турецьким пануванням, — в основному над старими людьми, жінками й дітьми. Під час влаштованої нею кривавої різанини загинуло понад 1000 чол., а ті, що вціліли, безладно розсіялись по Добруджі чи подалися до Російської імперії.

1788 р. було засновано Чорноморське козацьке військо (з колишніх запорозьких козаків). Воно одразу ж вступило у бойові дії під Очаковом, Хаджибеєм, Ізмаїлом. По завершенні війни розбило свій кіш у м. Слободзеї. Складалося з 3 паланок — Подністрянської, Березанської та Кінбурнської.

1792 р. царський уряд переселив чорноморських запорожців у передгір'я Кавказу, надавши їм величезну незайману територію в долині р. Кубані — 28 тис. кв. верст. Вони мали власну військову організацію, значні економічні привілеї. Навесні 1793 р. почали будувати свій адміністративний центр — Катеринодар. Дотримувалися звичаїв і традицій Запорозької Січі.

Заселення українського Малинового клину на Кубані відбувалося досить швидко. 1794 р. тут уже налічувалося майже 20 тис. чол. 1-ї пол. XIX ст. при сприянні властей сюди було переселено з України до 130 тис. осіб. А ще чорноморські запорожці прихистили в себе десятки тис. утікачів від панської неволі.

1861 р. Чорноморське козацьке військо, до якого увійшла частина (6 бригад) Кавказького лінійного війська (нащадки донських козаків) чисельністю до 100 тис. чол. з усіма землями, було перейменоване на Кубанське. Інша частина Кавказького лінійного війська утворила Терське козаче військо з центром у фортеці Моздок. Із завершенням напр. 60-х pp. Кавказької війни вільний доступ до Кубанського козацького війська припинився. Численних переселенців з українських та російських губерній тепер уже реєстрували не повноправними козаками, а як «городовиків», чи «новгородніх». За переписом 1897 р., на Кубані налічувалося майже 2 млн. жителів. Але, попри цілеспрямовану русифікаторську політику царського уряду, українську мову називали рідною 49% населення краю, а російську — 41 %.