Українські землі на поч. XIX ст. Більшість земель, на яких були розселені українці, входила до складу Російської імперії. Адміністративно вони поділялися на Лівобережну Україну, Південно-Західний край і Новоросію. До лівобережних українських земель належали дві історичні області — частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. Територія лівобережної Наддніпрянщини (корінні землі українського народу) в офіційних актах називалася Малоросією. 1796 р. було утворено Малоросійську губернію. 1802 р. її поділили на дві — Чернігівську й Полтавську. Слобідська Україна, або Слобожанщина, являла собою колишню південно-західну окраїну Московської держави. З 2-ї пол. XVI ст. на ці майже незаселені від часів монголо-татарської навали землі почали стікатися українські селяни й козаки, рятуючись від польських магнатів. На значній частині Слобожанщини 1796 р. було утворено Слобідсько-Українську губернію. 1835 р. її перейменували на Харківську. Кордон розселення українців виходив далеко за її межі, на територію Курської і Воронезької губерній. Лише північні повіти двох останніх інтенсивніше залюднювали російські селяни.

Правобережна частина Наддніпрянщини, або Південно-Західний край (термінологія офіційних документів), 1796 р. була поділена на три губернії — Київську, Волинську і Подільську. Польська шляхта зберігала тут свої маєтки й посади. Як і за Речі Посполитої, в офіційних установах Правобережжя панувала польська мова. 1832 р. з метою придушення польського національно-визвольного руху уряд утворив єдину адміністративно-територіальну одиницю У складі трьох губерній — Київське генерал-губернаторство.

1802 р. Новоросійську губернію було поділено на три окремі — Катеринославську, Таврійську й Херсонську. Родючі землі Південної України швидко освоювали селяни-переселенці, переважно з Наддніпрянщини. Стихійна народна колонізація доповнювалася переселенням, організованим державою. Матеріальна допомога уряду й додаткові пільги спонукали до переселення в Новоросію десятків тис. вихідців з інших країн, особливо з поневолених турками-османами Балкан. Міське населення було тут багатонаціональним і російськомовним, а села формувались як однонаціональні. 1812 р. до Новоросійського краю приєдналася Бессарабська область (з 1873 p. — губернія). 1828 р. утворилося Новоросійське й Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі.

Після Віденського конгресу 1815 p., яким завершилася епоха наполеонівських війн, до Російської імперії на правах персональної унії перейшло Царство Польське і в його складі Холмщина, Підляшшя, Посяння — території, на яких споконвіку формувався український народ як етнічна спільність. Перебуваючи століття у складі Речі Посполитої, ці українські землі частково зазнали полонізації.

Як і в Росії, українські землі у складі Австрійської імперії адміністративно не об'єднувалися. Територія Східної Галичини, де переважало українське населення, була частиною так званого «королівства Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. До цього королівства входила на правах автономної округи Буковина з цен-тром у Чернівцях. Східна частина Буковинської землі з давніх-давен населялася українцями. Закарпатська Україна адміністративно підпорядковувалась Угорському королівству.