Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

Українські землі на поч. XIX ст. Більшість земель, на яких були розселені українці, входила до складу Російської імперії. Адміністративно вони поділялися на Лівобережну Україну, Південно-Західний край і Новоросію. До лівобережних українських земель належали дві історичні області — частина Наддніпрянщини й Слобідська Україна. Територія лівобережної Наддніпрянщини (корінні землі українського народу) в офіційних актах називалася Малоросією. 1796 р. було утворено Малоросійську губернію. 1802 р. її поділили на дві — Чернігівську й Полтавську. Слобідська Україна, або Слобожанщина, являла собою колишню південно-західну окраїну Московської держави. З 2-ї пол. XVI ст. на ці майже незаселені від часів монголо-татарської навали землі почали стікатися українські селяни й козаки, рятуючись від польських магнатів. На значній частині Слобожанщини 1796 р. було утворено Слобідсько-Українську губернію. 1835 р. її перейменували на Харківську. Кордон розселення українців виходив далеко за її межі, на територію Курської і Воронезької губерній. Лише північні повіти двох останніх інтенсивніше залюднювали російські селяни.

Правобережна частина Наддніпрянщини, або Південно-Західний край (термінологія офіційних документів), 1796 р. була поділена на три губернії — Київську, Волинську і Подільську. Польська шляхта зберігала тут свої маєтки й посади. Як і за Речі Посполитої, в офіційних установах Правобережжя панувала польська мова. 1832 р. з метою придушення польського національно-визвольного руху уряд утворив єдину адміністративно-територіальну одиницю У складі трьох губерній — Київське генерал-губернаторство.

1802 р. Новоросійську губернію було поділено на три окремі — Катеринославську, Таврійську й Херсонську. Родючі землі Південної України швидко освоювали селяни-переселенці, переважно з Наддніпрянщини. Стихійна народна колонізація доповнювалася переселенням, організованим державою. Матеріальна допомога уряду й додаткові пільги спонукали до переселення в Новоросію десятків тис. вихідців з інших країн, особливо з поневолених турками-османами Балкан. Міське населення було тут багатонаціональним і російськомовним, а села формувались як однонаціональні. 1812 р. до Новоросійського краю приєдналася Бессарабська область (з 1873 p. — губернія). 1828 р. утворилося Новоросійське й Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі.

Після Віденського конгресу 1815 p., яким завершилася епоха наполеонівських війн, до Російської імперії на правах персональної унії перейшло Царство Польське і в його складі Холмщина, Підляшшя, Посяння — території, на яких споконвіку формувався український народ як етнічна спільність. Перебуваючи століття у складі Речі Посполитої, ці українські землі частково зазнали полонізації.

Як і в Росії, українські землі у складі Австрійської імперії адміністративно не об'єднувалися. Територія Східної Галичини, де переважало українське населення, була частиною так званого «королівства Галіції і Лодомерії» з центром у Львові. До цього королівства входила на правах автономної округи Буковина з цен-тром у Чернівцях. Східна частина Буковинської землі з давніх-давен населялася українцями. Закарпатська Україна адміністративно підпорядковувалась Угорському королівству.