Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

Гайдамаки. Народні повстанці на Правобережній Україні, яка до кін. XVIII ст. перебувала під владою Речі Посполитої. Гайдамаками (від тюркського «гайде» — чинити свавілля, турбувати) польська шляхта зневажливо називала учасників національно-визвольних змагань в Україні, що пожвавилися в 1-х 10-річчях XVIII ст. на Волині та Поділлі, а в сер. століття охопили Київщину. Гайдамацькі рухи тривали до кін. 60-х pp. XVIII ст. і зрештою вилились у грандіозне повстання, що увійшло в історію під назвою «Коліївщина».

Стара польська й вітчизняна дореволюційна література подавала гайдамаків переважно як бандитів і грабіжників, котрі знищували багатіїв, надто польської та єврейської національностей. Не виправдовуючи жорсткостей гайдамаків (зауважимо, що їхні супротивники поводилися не краще), сучасна історіографія вбачає у них насамперед борців проти соціального гноблення й культурно-національного поневолення, проти унії, покатоличення українського народу.

Гайдамацькі загони об'єднували передовсім селянство та неімуще запорозьке козацтво, безправних міщан-ремісників. Вони розгортали свою діяльність звичайно навесні, руйнуючи й спопеляючи панські садиби, костьоли, уніатські церкви й монастирі, нападаючи на орендарів, лихварів, шинкарів — на всіх, хто гнобив чи допомагав магнатам і шляхті Речі Посполитої визискувати й грабувати український народ. Гайдамацький рух, що мав одверто національне й релігійне забарвлення (спрямований проти унії та католицизму), об'єктивно ставив антифеодальні й національно-визвольні цілі. Загони очолювали, як правило, запорозькі козаки, котрі здобули військовий досвід.

Поступово гайдамацький рух поширився з Правобережної України на Західну, зливаючись у передгір'ях Карпат з опришківством. Для боротьби з гайдамаками українські та польські пани створювали загони надвірних козаків, які нерідко приєднувалися до тих-таки гайдамаків. Локальні й порізнені виступи гайдамаків у ЗО—60-х pp. переросли у великі народні повстання проти посилення кріпосницького й національного гноблення, насильницького насадження осоружної народові церковної унії. Перше таке повстання спалахнуло 1734 р. Одним з його проводирів на Поділлі був сотник надвірних козаків Верлан, що оголосив себе полковником

Верлан та інші ватажки гайдамаків вірили, що православна Росія підтримує їхні виступи проти польських панів, католицьких та уніатських священиків і ченців, поширювали чутки, начебто мають царський указ, який дозволяє їм знищувати шляхту, католицьке й уніатське духівництво. Гайдамаки сподівалися, що Росія прийме Правобережну Україну в підданство. Однак їхні надії не справдились.

Наступне велике повстання гайдамаків сталося 1750 р. й охопило Київщину та Поділля. Його придушило польське військо за допомогою уряду Катерини II, котра вороже ставилася до будь-яких народних рухів, небезпідставно побоюючись, що «бунт» перекинеться на Лівобережну Україну. Так само царські солдати придушили відоме гайдамацьке повстання 1768 р.— «Коліївщину».

Стихійні, погано організовані й порізнені гайдамацькі повстання об'єктивно розхитували Річ Посполиту й сприяли об'єднанню Правобережної України з Лівобережною, що настало 1793 р. Гайдамацький рух оспівав великий Т. Шевченко в поемах «Гайдамаки» і «Холодний Яр».