Нова Січ. Закладена українськими козаками, що переселилися до Туреччини після розгрому Запорозької Січі російськими і українськими військами 1709 р. (за допомогу її верхівки Мазепі). Прагнучи з наближенням війни з Туреччиною надійніше захистити від ординців південні рубежі держави, російський уряд 1734 р. дозволив козакам повернутися на батьківщину й збудувати за кілька км від Старої (Чортомлицької) Січі Нову Січ — на одному з півостровів, що сильно виступав у Дніпро. Там було зведено фортецю із земляним валом, баштами та ровом з водою. Запорожці збудували і кілька невеликих укріплень уздовж кордону з Кримським ханством.

На відміну від Старої Запорозької Січі у Новій неабиякого значення надавали сільському господарству. Там розвивалося землеробство. Охочіше, ніж раніше, займалися скотарством і промислами. Січ була оточена господарськими садибами (зимівниками), які належали старшині й заможним козакам. Багатші з-поміж них визискували й обирали бідних, використовуючи їхню працю за безцінь. Основна маса запорожців жила не на самій Січі, а в слободах. їх налічувалося понад 100. На кінець існування Нової Січі в її володіннях мешкало близько 100 тис. осіб.

За традицією у Новій Січі зберігалася виборність кошового й курінних отаманів, різної козацької старшини. Однак ця демократія мала здебільшого показний характер. Усіма справами заправляли кошовий, старшина й багаті козаки. Залежна від них біднота звичайно голосувала за їхніми вказівками. Бувало, що доведені до відчаю злиднями і важкою працею сіромахи повставали, примушуючи втікати кошового й старшину. Але потім усе знову ставало на свої місця. Військо Нової Січі поділялося на 38 куренів (загонів), завданням яких було оберігати південні рубежі від нападів татар і турків. Під час двох російсько-турецьких війн (1735—1739 і 1768—1774) запорозькі піхота й кіннота звитяжно билися з ворогом і значною мірою зумовили успіхи російської армії, командування якої віддало належне мужності й бойовій майстерності запорожців. Втім царський уряд своєрідно «віддячив» січовикам.

Правляча верхівка Російської імперії уже давно виношувала плани знищення Нової Січі — цього «гнізда бунтівників», як називали її придворні Катерини II. Січ залишалася притулком для селян та міщан, що тікали від панського гноблення, і завжди відмовлялася видавати їх колишнім власникам. З іншого боку, уряд Катерини II був невдоволений прагненням старшини до автономії. Самодержавна Росія не бажала миритися з демократичним самоуправлінням на Січі. Все це вирішило долю останньої. Напр. травня — на поч. червня 1775 р. царське військо, повертаючись з походу проти Туреччини, зненацька захопило Нову Січ. Кошового отамана П. Калнишевського й частину старшини, звинувачених у зраді, заслали на північ, укріплення Січі зруйнували, козацькі землі роздали поміщикам. Так насильницьки було ліквідовано запорозьке козацтво, що уславилося подвигами в ім'я захисту рідної землі від польських, татарських, турецьких та інших загарбників.