Закріпачення селянства. Сама природа феодалізму, володіння князів, бояр та інших феодалів землею зумовлювали одвічне їхнє прагнення прикріпити селян до тієї землі Однак Давня Русь не знала кріпацтва, залежні від феодалів селяни могли вільно пересуватися країною. Адже в давньоруський час данину стягали не з кожної окремої людини, а від «диму» (двору), дворища чи селянської общини Коли в дворі, дворищі чи общині виникав надлишок робочих рук, селянина відпускали шукати кращої долі, звичайно в міста І надалі, в XIV — 1-й половині XV ст., селянин міг піти від господаря, виплативши йому відступне натурою чи грішми Такі селяни у давніх джерелах називалися «похожими», тобто вільними.

Але розширення товарно-грошових відносин і, як наслідок, зростання виробництва продуктів землеробства, насамперед зерна, в розрахунку на внутрішній, а відтак і на зовнішній ринок, втягнення натурального колись феодального господарства у торгівлю логічно призвели до зміни правового статусу селянина. Феодали починають створювати власні великі господарства, так звані фільварки, до яких включаються й общинні землі. Відхід селян від панів поступово обмежується, а потім забороняється. Чисельність таких «непохожих» (невільних) селян у 2-й пол. XV—XVI ст. рік у рік збільшується.

Першим відомим науці законодавчим актом, що ознаменував початок закріпачення селянства, було рішення шляхетського сейму Галицької землі 1435 р , за яким селянин мав право піти від свого пана лише на Різдво, давши солідну на той час суму грошей, а також велику кількість продуктів харчування. Але феодальна верхівка Польщі й Литви протидіяла і таким надзвичайно обмеженим виходам Польський король і великий князь литовський Казимир IV грамотою від 1447 р закріпив частину селянства за феодалами навічно. Наступні державні акти Польського королівства і Великого князівства Литовського ще дужче прив'язали селян до їхніх панів. Закріпачення селянства завершилося.