Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. РАДЯНСЬКА УКРАЇНА МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ

Міжнародне і внутрішнє становище. НЕП

Майже сім років війни і революцій призвели до того, що території колишньої Російської імперії перетворилися в руїни. Але в особливо скрутному становищі перебувала Україна. Внаслідок збройної боротьби, терору, епідемій та вимушеної еміграції вона втратила близько 3-4 млн. чоловік, виробництво скоротилося приблизно в дев'ять разів. Промисловість була зруйнована, валовий збір зернових становив 25% від довоєнного. В республіці відчувалася соціально-політична нестабільність, наростало невдоволення робітників, селян та інтелігенції, що значною мірою визначалося політикою воєнного комунізму. Вона заперечувала приватну власність, ринкові, товарно-грошові відносини, підривала матеріальну зацікавленість виробників у результатах своєї праці, продовжувала після закінчення громадянської війни розвалювати економіку. Все більше ставало очевидним те, що остаточно виснажене суспільство не готове до корінних соціальних перетворень, які планувалися більшовиками. Створення сприятливих зовнішніх і внутрішніх умов для відбудови і розвитку економіки — це була нагальна необхідність того часу. До того ж реальна міжнародна обстановка свідчила про безпідставність надій керівництва РКП(б) на світову революцію.

На початку 20-х років основна частина українських земель входила до складу УРСР. Площа їх становила 452 тис. кв. км,а чисельність населення за переписом 1920 р. складала 25,5 млн чоловік. З них на селі мешкало 20,9, у місті — 4,6 млн чоловік. Значну частину українських земель захопила Польща — Східну Галичину, Холмщину, Підляшшя, Посяння, Західну Волинь та північно-західні райони Полісся. Примусово включені в Польську державу Східна Галичина, Західна Волинь та поліські райони утворили новий географічний район — Західну Україну. Проведений у 1931 р. перепис показав, що на цій території мешкало 8,9 млн чоловік, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків.

Під час розпаду Австро-Угорщини Румунія захопила одну з її провінцій — Буковину з центром у Чернівцях. Більшість населення в її північній частині становили українці. Майже одночасно румунський уряд окупував Бессарабську губернію, в північній частині якої (Хотинщина) теж переважало українське населення.

Тоді ж Закарпаття було захоплене Угорщиною, а після ліквідації в ній радянської влади перейшло до Чехословаччини. Маючи формальний статус самостійної держави, Україна фактично була автономною республікою в складі РСФРР. Організаційна побудова РКП(б) відзначалася глибокою централізацією, і ЦК КП(б)У користувався лише правами обласного або губернського комітету. Самим своїм існуванням РКГІ(б) (з 1925 р. — ВКГІ(б)) перетворювала конгломерат радянських республік в єдину країну. Однак офіційно Україна на початку 20-х років іменувалася державою. Зокрема, 29 грудня 1920 р. представники РСФРР В.Ленін, Г.Чичерін та представник УСРР Х.Раковський підписали в Москві договір про воєнний і господарський союз між Росією та Україною. В преамбулі підкреслювалися незалежність і суверенність обох держав і необхідність згуртування сил для оборони і господарського будівництва. РСФРР і УСРР об'єднали сім наркоматів: військових і морських справ, ради народного господарства, зовнішньої торгівлі та ін. І все це розглядалося під кутом зору світової пролетарської революції Однак життя вимагало налагодження співжиття з сусідніми державами, розв'язання питання дипломатичного визнання УСРР та інших радянських республік.

Активну діяльність в цьому напрямку розгорнув голова РНК УСРР і одночасно нарком іноземних справ Х.Раковський. 14 лютого 1921 р. представники УСРР Ф. Кон і Ю. Коцюбинський підписали перший мирний договір — з Литвою. 18 березня Росія і Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею. Незабаром Україна встановила дипломатичні зв'язки з Латвією та Естонією, а на початку 1922 р. підписала договір з Туреччиною.

Навесні 1922 р. в Генуї (Італія) відбулася конференція голів урядів європейських держав для врегулювання економічних і фінансових проблем післявоєнної Європи. Запрошена туди була лише Росія. До складу російської делегації включили X. Раковського. Завдяки його дипломатичному хисту під час Генуезької конференції в містечку Раппало вдалося підписати мирний договір з Німеччиною, яка після поразки в Першій світовій війні зажадала певних домовленостей. Дія договору пізніше була поширена на Україну та інші радянські республіки.

Складними, а часто й ворожими залишалися відносини РСФРР і УСРР з Польщею. Радянські уряди не визнавали анексії Польщею Західної України, хоча за умовами Ризького договору погоджувалися з цим. У 1923 р. Антанта прийняла остаточне рішення передати цю територію Польщі. Акція Антанти була юридичним визнанням становища, що фактично склалося давно. Однак уряди РСФРР і УСРР протестували проти того, що Антанта, гучно декларуючи право націй на самовизначення, волю українського населення проігнорувала При цьому X. Раковський справедливо відстоював право людей, які мешкали на цій території, самим вирішувати своє майбутнє та статус своїх територій.

Після утворення СРСР Україна втратила право на державні зносини із зовнішнім світом, її посольства і консульства в тих країнах, де вони існували, були об'єднані з російськими, а наркомат закордонних справ УСРР ліквідований. У міжвоєнний період в еміграції продовжував функціонувати уряд УНР. Спочатку він знаходився у Польщі, згодом — у Парижі і Празі. Головою Директорії залишався Степан Петлюра. 25 грудня 1926 р. його вбив у Парижі агент радянської розвідслужби. Посаду голови УНР обійняв А. Лівицький. В еміграції в опозиції до уряду УНР залишалися українські партії есерів та соціал-демократів, які виступали проти політики Петлюри ще в 1919 р. Ці партії активно діяли в Чехословаччині, Польщі, Франції та Австрії. Соціал-демократи співробітничали з Соціалістичним Інтернаціоналом. Політичними центрами есерів були Відень і Прага. Шаповал разом з Винниченком заснували у Празі журнал «Нова Україна», який з патріотичних позицій українського соціалізму розглядав становище в Україні та перспективи боротьби за її незалежність. Однак досягнути згуртування українських політичних сил в єдиний блок він не зміг. Та діячі українського визвольного руху навіть в еміграції не схилялися до об'єднання. У Відні також діяв український соціологічний інститут, який очолював Михайло Грушевський (до 1924 p., коли повернувся до Києва). У 1923 р. в Празі група українських есерів заснувала Українську радикально-демократичну партію, яка співробітничала з емігрантським урядом.

Слід відзначити, що в пошуках утвердження української державності своєрідну спробу здійснити це в союзі з радянською владою зробив лідер УСДРП В. Винниченко. Він звернувся до уряду УСРР та лідерів РКП(б) з пропозицією співробітництва. Діставши згоду, Винниченко приїхав до Москви, а потім до Харкова (столиці УСРР з 1919 p.), вступив до КП(б)У, був введений в ЦК КП(б)У і зайняв посаду заступника голови Раднаркому УСРР. Це була ще одна спроба соціалістів різних відтінків об'єднатися для практичного будівництва соціалізму в Україні, але за умови визнання реальної її державності.

Винниченко виставив вимогу: керівництво урядом УСРР передати особі української національності, усунувши з цієї посади болгарина X. Раковського. Він намагався і в УСРР створити уряд з українців та надати республіці в умовах радянської влади певний рівень незалежності. Однак Г. П'ятаков та інші керівники РКП(б) виступили проти цього, і Винниченко безповоротно виїхав в еміграцію.

Після закінчення громадянської війни становище Радянської країни неухильно погіршувалося. В Україні спалахували все нові антирадянські повстання. Українські селяни протестували проти примусового вилучення продовольства і пов'язаної з цим заборони торгівлі. Розгортався партизанський рух, який розглядався владою як політичний (куркульський) бандитизм. Поглиблювалися кризові явища в економіці, що виникли під час громадянської війни в умовах воєнного комунізму.

Їх проявами були зменшення у країні загальної кількості продовольства, скорочення оброблюваної площі земель, закриття підприємств, міграція значної кількості робітників з міст до села. В політичному житті країни відчувалося наближення нової громадянської війни —- тепер уже селянства проти радянської влади і комуністичної партії. Масове невдоволення робітників призвело до різкого звуження соціальної основи радянської влади і її творця та керівника — компартії. Створена переважно із селян, Червона Армія теж почала бунтувати, проявом чого було повстання матросів у Кронштадті, в недалекому минулому військової опори більшовицької партії.

Ленін розумів, що подальше проведення політики воєнного комунізму призведе до селянської війни. Тому на X з'їзді РКП (б) (березень 1921 р.) він довів необхідність скасування цієї політики та заміни продрозкладки податком, який мав «тверді» розміри, відомі селянам наперед. Все те, що селянин виробляв понад цей податок, він міг продавати на ринку. Нова економічна політика (неп) передбачала вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну власність, іноземні концесії. Запроваджувався госпрозрахунок на державних підприємствах, припинялося заснування нових комун, колгоспів і радгоспів. Але «командні висоти» — велика промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля — залишалися у власності держави. Ленін сподівався, що при збереженні диктатури пролетаріату неп забезпечить перемогу соціалістичних елементів над капіталістичними.

Рішення комуністичної партії були обов'язковими для України, і тому Всеукраїнський центральний виконавчий комітет, що мав законодавчі функції в період між з'їздами Рад України, затвердив низку відповідних законів. Розмір продподатку становив 117 млн пудів зерна замість 160 згідно з продрозкладкою.

Запровадження непу збіглося в часі з сильною посухою на півдні України, а також в деяких регіонах РСФРР, особливо в Поволжі. Несприятливі погодні умови, скорочення виробництва продовольства внаслідок господарської руїни, попередні реквізиції в ході проведення продрозкладки призвели в 1921-1923 pp. до голоду Уряд РСФРР вдався до мобілізації внутрішніх засобів і звернувся до міжнародної громадськості з проханням про допомогу. Однак допомога надавалася лише голодуючим Поволжя. Голод в Україні довгий час замовчувався, а ешелони з продовольством з Київщини і Полтавщини надсилалися лише в Поволжя, замість того, щоб відправити хоч частину їх у голодуючі південні губернії України. Лише навесні 1922 p., коли там вимирали вже цілими селами, почала надаватися продовольча допомога і голодуючому населенню півдня України. Багато тисяч людей в Російській Федерації і в Україні було врятовано завдяки допомозі міжнародної громадськості, особливо Американської адміністрації допомоги (АРА).

Попри все, неп мав успіх. У 1923 р. вдалося покінчити з голодом. Зростало виробництво сільськогосподарської продукції, відроджувалася промисловість, на заводи поверталися робітники. Зміцнювалася фінансова система і спадав повстанський рух. Селяни позитивно сприйняли неп і почали відвертатися від повстанців. Припинилися масові розстріли і була проголошена амністія решткам повстанців. Емігрантам гарантувалося вільне повернення в Україну. Однак політичні репресії, хоч і в значно менших обсягах, залишалися.

Особливо швидко зростало сільськогосподарське виробництво, яке базувалося на дрібному індивідуальному товарному селянському господарстві, що мало тепер в користуванні великі наділи землі, отримані в 1917 р. У 1925-1926 pp. виробництво зерна в Україні майже досягло довоєнного рівня. Швидко зростало тваринництво. Підвищувався життєвий рівень селян, більшість з яких ніколи так гарно не жили, як у ці роки. Тоді ж був в основному відновлений довоєнний обсяг промислового виробництва.

У 1922 р. в РКП(б) розгорнулася дискусія про шляхи і методи об'єднання радянських республік. Генеральний секретар ЦК РКП(б), нарком у справах національностей Й.Сталін, який очолював спеціальну комісію з цього питання, висунув проект «Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками», що передбачав включення їх до Російської Федерації на правах автономії, власне поглинення всіх національних республік. Пропозиція Сталіна, централіста, обрусілого грузина, більшого великодержавника, ніж російські великодержавні шовіністи, викликала обурення серед більшовиків-неросіян. Увесь склад ЦК КП Грузії на знак протесту подав у відставку. М. Скрипник та інші українські комуністи кваліфікували її як погано прихований шовінізм. Виступив проти цього і X. Раковський. У жовтні 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило по доповіді голови ВУЦВК Г. Петровського резолюцію, в якій наполягало на збереженні незалежності УСРР і встановленні добросусідських взаємовідносин між радянськими державами на основі раніше досягнутих угод. Ленін через тяжку хворобу в дискусії участі не брав. Проте, маючи гіркий досвід боротьби з національними революціями, розуміючи, що здійснення ідеї Сталіна зруйнує підтримку більшовиків, яку вони мали в національних регіонах, він згодом різко виступив проти позиції Сталіна і оголосив «смертельну» боротьбу великоросійському шовінізму. Ленін розумів і те, що ця ідея створить серед колоніальних народів світу негативну думку про радянську систему. А саме на рух колоніальних революцій, їх боротьбу на підтримку світової соціалістичної революції він у цей час покладав великі надії. Ленін висуває ідею створення союзу рівних республік. В листі до Л. Каменева він пише: «...Ми визнаємо себе рівноправними з Українською РСР та ін. і разом нарівні з ними входимо в нову федерацію, Союз Радянських Республік Європи і Азії».

Ці пропозиції Леніна для національних республік були прийнятніші, ніж план Сталіна. У грудні 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд Рад схвалив ідею створення Союзу. 30 грудня 1922 р. і з'їзд Рад СРСР в основному затвердив декларацію про утворення Союзу та Союзний договір. З'їзд доручив центральним виконавчим комітетам (ЦВК) союзних республік додатково розглянути Договір та Декларацію, після чого ЦВК СРСР мав остаточно затвердити тексти цих документів і ввести їх у дію.

Союзний договір проголошував, що незалежні радянські республіки добровільно вступають у державний союз і передають деякі свої повноваження органам центральної влади. До компетенції союзного уряду входили зовнішня торгівля, військово-морські та іноземні справи, залізничний транспорт, поштово-телеграфний зв'язок, утворювалися відповідні загальносоюзні наркомати. Питання фінансів, продовольства, праці увійшли до компетенції і союзного, і республіканського урядів, — для чого створювалися союзно-республіканські наркомати. До сфери діяльності республіканських урядів були віднесені внутрішні справи, юстиція, освіта, землеробство та соціальне забезпечення.

Остаточне юридичне оформлення СРСР відбулося на II з'їзді Рад СРСР (січень 1924 p.), який прийняв Конституцію, що складалася з двох частин — Декларації і Договору про утворення СРСР. В Конституцію вводився пункт про право кожної союзної республіки на вільний вихід із Союзу, а також про те, що території союзних республік не можуть бути змінені без їхньої згоди. Однак реальна влада в республіках належала єдиній Всесоюзній комуністичній партії (більшовиків) —- ВКП(б), і тому в умовах ліквідації опозиції суверенні права залишалися в основному фіктивними. Сталін зумів нав'язати ВКП(6) і країні так званий класовий підхід до національного питання, а фактично — національний нігілізм. Від XII з'їзду РКП(б) (1923 р.) і до XIX партійної конференції КПРС (1988 р.) це питання не розглядалося на партійних форумах СРСР.

Існують різні оцінки актів 1922-1924 pp. Радянські історики завжди підкреслювали, що утворення СРСР — велике досягнення національної політики компартії, яке відповідало інтересам українського народу.. Переважна більшість істориків діаспори, а зараз і в Україні, вважають це трагедією українського народу. Окремі історики намагаються дотримуватися компромісної позиції. Зокрема, О. Субтельний, відзначаючи негативні наслідки об'єднання, водночас справедливо звертає увагу нате, що «...Українська Радянська Соціалістична Республіка стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, з власним адміністративним центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали територіально-адміністративні рамки, що відображали їхню національну самобутність, тобто те, чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини XVII ст.». Автор доречно відзначає: «За царів українська мова, культура, національна самобутність жорстоко переслідувались. Не мали чіткого визначення кордони України, а саму країну називали такими невиразними поняттями, як Юго-Запад чи Малоросія». Поступки, які надавалися Україні, здійснювались і по відношенню до інших неросійських народів. Ці невеликі досягнення на шляху до національних держав були тими завоюваннями, відштовхуючись від яких через кілька десятиліть здійснювалось творення суверенної державності в республіках СРСР.