Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. 1917-1920 pp.

Утвердження радянської влади в Україні. Поразка УНР. Уроки української революції

На початку 1920 р. Червона Армія, витісняючи денікінські війська, відновила радянську владу в Україні. Запобігаючи повторенню невдач 1919 p., В.Ленін на VIII конференції РКП(б) (грудень 1919 р.) висунув тезу: «Нам потрібен блок з українським селянством». В резолюції «Про Радянську владу на Україні», написаній Леніним і затвердженій конференцією, були визначені принципи національної, земельної та продовольчої політики комуністичної партії в Україні. Рішення її поклали край безоглядній колективізації сільського господарства. Виконуючи ці рішення, Всеукрревком 5 лютого 1920 р. затвердив новий земельний закон, який проголошував зрівняльний поділ землі, добровільність у створенні комун та артілей, обмежував земельну площу радгоспів.

Однак політика воєнного комунізму не лише збереглася, а й «удосконалювалася» та «розширювалася». Почався наступ на українську державність, їй надавався все більш формальний, умовний характер. 27 січня 1920 р. Всеукрревком анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися Функціонування органів влади, військових, народногосподарських, фінансових та інших установ, і замінив їх декретами РСФРР. При формуванні органів влади більшість в них забезпечувалася комуністам. З іншими партіями, часто дуже близькими їм, розмовляли мовою ультиматумів або впливали за допомогою органів ВУЧК. У грудні 1919 р. ними була дана згода включити до Всеукрревкому по одному представнику від партій «боротьбистів» і «борьбистів», які мали значний вплив на народні маси, однак у березні 1920 р. більшовицьке керівництво домоглося їх саморозпуску, прийнявши до лав КП(б)У лише невелику їх частину. Лідери «боротьбистів» В. Блакитний (Єлланський), О. Шумський, Ф. Гринько та інші вводилися до керівних органів КП(б)У і уряду УСРР. По відношенню до есерів, соціал-демократів (меншовиків) і членів УСДРП застосовувалися лише методи терору та арештів. Ці ліві партії патріотичного характеру практично були розгромлені, а їх кадри винищені.

Усунувши з політичної арени інші партії, КП(б)У перетворилася в одну із складових державного апарату. Рішення Політбюро КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК і РНК УСРР, визначали зміст цих рішень. Економіка України в результаті військово-комуністичних репресивних дій занепадала. В містах із 11 тисяч націоналізованих підприємств діяли лише 4 тисячі. Робітників душило безробіття, і вони виявляли невдоволення діями радянської влади.

Але особливо тяжким було становище у селах. У 1920 р. продрозкладка планувалася на рівні 140 млн пудів зерна. Щоб відібрати їх у селян, була створена велетенська армія. Лише штаби губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів становили 60 тис. чоловік. А ще діяли продовольчі загони, трудармія, війська внутрішньої служби. Ця кампанія мала політичний характер: по суті, розв’язувалися питання боротьби й подолання куркульства. Однак чіткі критерії визначення куркульства не розроблялися. До них відносили всіх тих, хто не погоджувався з діями влади. Організовувались комітети незаможних селян (КНС), що мали вести боротьбу із заможною частиною селянства.

В губерніях і повітах створювалися спеціальні «трійки», у волостях — «четвірки», які керували продроботою, боротьбою з куркульством і мали необмежену владу на місцях. Під час проведення продовольчих заготовок селян заарештовували і навіть розстрілювали. Розгортались різноманітні за своїми формами репресії: тюремні ув'язнення, концтабори, примусові роботи та ін., що навесні 1920 р. викликало масовий повстанський рух. Для боротьби з ним радянські органи в Україні змушені були використати великі військові сили: 107 батальйонів, кавалерійська дивізія (5 полків), 6 батарей (24 гармати). Особливо активно вела повстанську боротьбу керована Махном Революційна повстанська армія України, яка проводила безперервні рейди по Україні. На її бік переходило багато червоноармійців, в недавньому минулому селян.

Конфлікт з селянством, відсутність надійної соціальної бази в його середовищі знову зробили проблематичним існування радянської влади, чим скористалися білогвардійські сили і Польща. На початку квітня 1920 р. Денікін передав посаду головнокомандувача збройних сил Півдня Росії П. Врангелю, який не лише відновив боєздатність білої армії, а й змінив політичний курс свого попередника. Він відмовився від ідеології «єдиної і неділимої Росії», пообіцяв автономію козацтву Дону і Кубані, зробив кроки для встановлення контактів з урядом Петлюри, що свідчило про намір на певних умовах визнати його. Для налагодження стосунків з селянством Врангель розпочав досить радикальну аграрну реформу: основна частина землі передавалася виборним повітовим та волосним земельним комітетам, які мали виробити місцеві норми землеволодіння і поділити землю між селянами. Вона переходила в повну приватну власність за внесення у державний хлібний фонд 20% середньостатичного річного врожаю протягом 25 років. Таким чином він приваблював на свій бік селянство, намагаючись використати його проти більшовиків. Про нові напрями в соціальній і національній політиці білих в радянській історичній літературі нічого не згадувалося до кінця 80-х років.

У червні 1920 р. біла армія вийшла з Крим і захопила Північне Причорномор’я. В цей час вели наступальні операції проти України і Росії Польща та УНР, які також використовували невдоволення селянства радянською владою. У липні —- серпні на півдні України між червоними і білими військами йшли запеклі бої. Слід звернути увагу на те, що тепер в тилу Врангеля не вибухали селянські повстання, як раніше в тилу Денікіна. Та не відбулося і масового вступу селян у білу армію. Вони не забули репресії денікінських військ, які при новому командуванні хоч і змінили напрями своєї політики, але невідомо, наскільки це глибоко і надовго. Врангель відзначався і умінням розв'язувати військово-стратегічні та військово-тактичні проблеми, оцінювати оперативну ситуацію. Однак на середину 1920 р. влада більшовицької партії значно зміцнилася. На Червону Армію працювала вся Російська держава з її величезними людськими, природними та економічними ресурсами. Боротьба ж невеликої білої армії, хоч і реформованої, проти такої сили була безперспективною. До того ж новий енергійний наступ білих, що входили до недавніх часів в армію Денікіна, дещо зменшив розмах селянських повстань: селян лякало можливе повернення озлоблених поміщиків більше, ніж політика воєнного комунізму більшовиків. Зміна настроїв селянства відбивалася на тактиці командування армії Махна: в середині жовтня воно підписало з командуванням Червоної Армії чергову воєнно-політичну угоду, і вони спільно розгорнули запеклі бої проти врангелівських військ. На початку листопада Червона Армія з фронту, а махновські війська, рейдуючи по тилах, завдали поразки Врангелю, відкинувши його в Крим. Частини Червоної Армії і Революційної армії України увірвалися в тил білих, форсувавши вбрід Сиваш.

В цей же час відбувався штурм Перекопського перешийка, який мав надзвичайно потужну лінію укріплень, підготовлену за участі англійських і французьких військових інженерів. Однак обхід їх з тилу призвів До того, що білі почали швидко відступати. Під час подальшого наступу Червоної Армії її командуючий М. Фрунзе звернувся до Врангеля і його армії по радіо з пропозицією скласти зброю і здатися в полон, гарантуючи за це свободу і навіть право еміграції. Однак Ленін вважав надто великими ці поступки, вимагаючи знищувати всіх, хто так чи інакше ухилявся від полону. 16 листопада 1920 р. Фрунзе телеграфував Леніну про захоплення Керчі і ліквідацію Південного фронту. В радянській історичній літературі ця телеграма подається як остання крапка в громадянській війні. Насправді в Криму відловлювали врангелівських солдат та офіцерів — і тих, хто здався, і тих, хто спочатку переховувався — і всіх розстрілювали. Відбулося винищення великої кількості людей. Часто розстрілювали не лише військовослужбовців, а й інтелігентів, дворян, які жодного відношення до боротьби проти радянської влади не мали.

Таке ж жорстоке винищення радянське командування таємно готувало для армії Махна. Однак Махно розгадав ці наміри, вирвався з оточення і знову розгорнув рейди й бої проти радянської влади. Проте війна ставала все жорстокішою і кривавішою. 28 серпня 1921 p. H. Махно, розуміючи безперспективність війни з Радянською країною, з невеликим загоном перейшов кордон і був інтернований в Румуни, звідки пізніше переїхав до Франції.

1920 р. був фактично останнім роком існування УНР. Ще в грудні 1919 p., коли УГА остаточно втратила боєздатність, а армія УНР потерпіла ряд тяжких поразок у боях з денікінцями, керівництво УНР вирішило перейти до партизанських форм боротьби. Петлюра призначив командувачем армії генерала М.Омельяновича-Павленка, а сам виїхав до Варшави. Були використані методи боротьби, близькі до тих, які застосовував Махно: армія УНР, яка складалася з кінноти і посаженої на вози піхоти (всього близько 5 тис. чол.), виступила у похід денікінськими тилами, який згодом отримав назву «зимового походу». Вона мала велику моральну і матеріальну підтримку з боку населення. І хоча бракувало зброї та боєприпасів, війська героїчно билися з ворогом. У першій половині 1920 p., коли влада в Україні знову перейшла до більшовиків, армія УНР в суворих умовах рейдувала Правобережною Україною, надавала допомогу повсталим проти політики воєнного комунізму селянським загонам, стимулюючи український національно-визвольний рух. «Зимовий похід» завершився 6 травня 1920 p., коли змінилася міжнародна ситуація.

Після тривалих переговорів 28 квітня 1920 р. дипломатична місія УНР і польська урядова делегація підписали договір, за яким польський уряд визнавав Українську Народну Республіку і зобов'язувався не укладати жодних угод з третіми країнами, ворожими до України. Кордон між Польщею та УНР мав проходити по річках Збруч і Горинь, які раніше розмежовували Росію і Австрію. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся і сім повітів Волині. Поряд з політичною конвенцією підписувалась і військова, за якою Польща надавала допомогу зброєю та амуніцією. 25 квітня 1920 р. об'єднані збройні сили Польщі і УНР перейшли в наступ проти Радянської України і Радянської Росії, які на той час об'єднали свої військові сили. Спершу в боях брали участь дві українські дивізії, а на початку травня, після приєднання військ «зимового походу», уже воювала 15-тисячна українська армія. Польсько-українські війська 6 травня оволоділи Києвом. Але дійшов до Києва і Подніпров'я, поляки далі не пішли, українська ж армія не мала для цього достатньо сил. Та й очікуваного масового антибільшовицького селянського повстання не відбулося: українці традиційно боялися польського колоніалізму. Подальшому зміцненню армії УНР і розгортанню наступу заважали ті ж «союзники» — поляки. Польща була зацікавлена у створенні «буферної» держави, яка захищала б її від Росії. Але формування сильної Української держави її насторожувало. Радянське командування, підтягнувши війська, силами 1-ї кінної армії С. Будьонного при підтримці великих з'єднань піхоти нанесло відчутний удар. Червоні частини прорвали польський фронт і розгорнули широкий наступ. Радянське керівництво плекало надії наступом і розгромом Польщі підняти революцію в Європі. Червона Армія успішно наступала і зайняла протягом липня 17 повітових міст, 48 містечок та більше тисячі сіл Східної Галичини.

1 серпня 1920 р. в Тернополі проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. її уряд — Галицький революційний комітет (Галревком) очолив більшовик В.Затонський. Ревкоми обиралися сільською біднотою в усіх селах, містечках і повітах. Енергійно розгортався розподіл земель, впроваджувалися українське шкільництво, безплатна медицина, а селянська біднота створювала комнезами та комуни. Однак процес радикальних соціальних змін і національного оновлення швидко затьмарився самоуправними реквізиціями в дусі воєнного комунізму, які здійснювалися військовими підрозділами у селах, непомірним оподаткуванням господарств, розгулом репресій. Це позбавило Червону Армію підтримки селянства, і вона, зазнавши ряд поразок, почала відступати. Розпалися ревкоми, припинив свою діяльність Галревком.

Однак і поляки в межах Польщі, на своїй батьківщині, і українці в Південно-Східній Галичині чинили все більший опір. У липні 1920 р. армія УНР під командуванням генерала М.Омельяновича-Павленка більше двох тижнів оборонялася на річці Серет, а в серпні вела оборонні бої на Дністрі, а у вересні розгорнувся новий польсько-український наступ. Форсувавши Дністер, українські війська оволоділи територією між Дністром і Збручем, разом з поляками захопили міста Тернопіль, Проскуров (тепер Хмельницький) та ін. Незабаром стало зрозуміло, що революція в Європі не вибухне, а Радянська Росія і Радянська Україна мають значні військові сили, і війна яка надовго затягнеться, матиме непередбачені наслідки для обох сторін. Багаторічна світова і громадянська війни знесилили населення всіх воюючих країн. І тому польська й радянська сторони невдовзі порозумілися і почали переговори, хоча поляки в договорі з УНР обіцяли не робити цього за спиною українського уряду. Радянська сторона торгувала українськими землями заради свого спокою та зміцнення і погодилася віддати Польщі Західну Україну. Кордоном між УСРР і Польщею знову ж стали річки Збруч і Горинь. Договір був підписаний 14 березня 1921 p., незважаючи на протести Степана Петлюри. Його делегація не була навіть допущена до переговорів. Так уже вкотре очікування великих вигод від втручання іноземних сил привело українське керівництво до трагічних наслідків. Це було крахом політичної лінії Петлюри.

Згідно з умовами договору, армія УНР була інтернована в польських таборах для військовополонених. Урядові її інституції перебралися у Варшаву, уряд надовго виїхав в еміграцію. Були й нові спроби українського з'єднання під керівництвом Ю.Тютюнника (в листопаді 1920 р.) прорватися на територію УСРР і підняти антирадянське селянське повстання та реставрувати УНР, Однак ця спроба завершилася невдачею. Так закінчилася війна за незалежність України.

Чому ж у період, коли розпалися імперії Східної та Центральної Європи і майже всі нації, що входили до їх складу, здобули незалежність, 30-мільйонному українському народу не вдалося зробити цього, хоча він заплатив за це більшими жертвами, ніж будь-яка інша східноєвропейська нація. Багато істориків, відповідаючи на це запитання, на перше місце виносять тезу про те, що формування української нації не встигло завершитися, а нерозвинутість і відставання процесу національного будівництва були наслідком гніту царизму. До того ж керівництво процесом формування нації, її організації і виховання спиралося на вузьку соціальну базу: ця місія лягла в основному на плечі інтелігенції, що складала 2-3% населення. Та й далеко не вся вона підтримувала українську справу. Поряд з цим слід підкреслити, що недостатня соціально-політична розвинутість суспільства і, що дуже важливо, значної частини самої інтелігенції унеможливила розв'язання соціальних і національних проблем. Робітництво ж України мало переважно російський або зрусифікований характер і під керівництвом більшовицької партії вело боротьбу головним чином за розв'язання соціальних проблем. Буржуазні і дворянські кола, зрусифіковані ще у XVIIi-XIX ст., орієнтувалися на лідерів білих монархічних сил, емігрували або не втручалися в боротьбу.

Мабуть чи не найважливішою причиною трагічного фіналу українських національно-визвольних змагань у 1920 p., як і в попередні роки, було неспроможність українського керівництва підняти і організувати селянство. Недарма один із визначних лідерів лівого крила РКП(б) Л. Троцький більше боявся селянського ватажка Нестора Махна і його селянської армії, ніж царського генерала Денікіна з його добірними військами. Більшовики зуміли радикальним розв'язанням аграрного питання залучити селян на свій бік.

До того ж українські інтелігенти, які стали політичними керівниками зовсім молодими (лише Грушевському було в 1917 р. за 48 років, а Винниченко мав 38, Петлюра — 35, Ковалевський -- керівник УПСР — 25), не мали достатнього досвіду роботи серед селянства. Інтелігенція розраховувала в боротьбі за національну державність на селянство, але воно ставило на перший план аграрне питання.

Відсутність розвинутих державницьких традицій, слабка організованість і політична та культурна нерозвинутість українських мас з їх індивідуалістичним менталітетом сприяла хаосу в країні. Українські соціалістичні партії через відсутність між ними єдності не змогли навести порядок у країні, в той час як більшовицька влада з цим завданням впоралася, застосовуючи жорстокі методи.

Також слід відзначити, що при всій серйозності внутрішніх недоліків українського національного руху все ж вирішальними в його поразці стали зовнішні чинники. До того ж, воюючи з набагато могутнішими країнами, Україна не отримала визнання і допомоги Антанти. Егоїстично дбав лише про свої інтереси і німецько-австрійський блок, керівництво якого і не думало допомагати Україні, навпаки, намагалося пограбувати її.

Поряд із втратами і розчаруваннями, революція і громадянська війна принесли українцям і деякі здобутки. Національна свідомість, раніше притаманна обмеженій частині інтелігенції, поширилася на значну частину українського суспільства. Більшість селянства боролася не лише за свої соціальні інтереси. Воно поступово усвідомило і свою національну приналежність і прагнуло до того, щоб до його мови та культури ставили з повагою і визнанням. Тому в Україні за короткий період — 1917-1920 pp. — процес національного відродження зробив великий крок вперед, значно зросла зрілість української нації. І більшовики після революції змушені були надати їй хоч мізерну автономію і зберегти назву республіки відповідно до традиційної — Українська РСР (до революції Малоросія) та визначити територію.

Який же характер в Україні мали революційні події того часу? Багато істориків вважають, що це була національна революція з елементами соціальної, переважно селянської. Однак перемога в кінцевому результаті ліворадикальної більшовицької партії, утвердження радянської влади свідчать про складні соціальні і національні процеси. Тут поєднувалася національна загальнонародна революція з демократичною селянською і робітничою соціалістичною. Останні дві складові частини цілого революційного процесу пов'язані із всеросійською революцією. В результаті революційних подій в Україні, як і в цілому в колишній Росії, розпався монархічно-напівфеодальний лад, селяни поділили між собою конфісковані землі і після революції залишились не з пустими руками. Розв'язати в повному обсязі питання національної незалежності України історія призначила майбутнім поколінням.

Але є ще один аспект революційних подій 1917-1920 pp. в Україні, який недостатньо досліджений істориками, — їх надзвичайна жорстокість та антигуманний і кривавий характер. Адже відомо, що в революції і на фронтах громадянської війні гинуло майже стільки ж людей, як і в тилу, де політичні суперечності між сусідами, родичами, односельцями розв'язувалися за допомогою зброї. Недарма, маючи досвід кількох революцій XIX ст., європейські народи в XX ст. не дали ліворадикальним групам втягнути себе в криваву бойню громадянських воєн. Можна зрозуміти озлобленість змученої, знедолених робітничо-селянських мас проти їх винуватців — правлячих соціальних груп держав Європи. Однак немає виправдання лідерам більшовицької партії Леніну, Троцькому та іншим, які могли не допустити таких жорстокостей, якби пішли на компроміс з усіма соціалістичними групами і партіями Росії та України. Останні, до речі, своєю стратегією передбачали творення соціалізму європейської та національної української моделей без кривавих оргій і репресій. Результатом такої політики були злочинність та моральне здичавіння більшої частини народних мас. Попри все, задовольнивши основні соціальні, економічні та політичні вимоги робітників і бідного селянства, пропагуючи, часто демагогічно, владу рад як владу народу, міцно організована і дисциплінована більшовицька партія зуміла утвердитися і надовго очолити майже всі регіони Російської імперії. Почала функціонувати керована комуністичною партією Країна Рад, в якій Україна мала формальний, переважно умовний статус рівноправної держави в союзі радянських республік. Слід підкреслити, що комуністична партія зуміла захопити народні маси ідеями соціалізму, будівництва нового, соціалістичного суспільства.