Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. 1917-1920 pp.

Виникнення і поразка Західноукраїнської Народної Республіки

Реставрація УНР під керівництвом Директорії співпала з появою ще однієї незалежної української держави — Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Вона стала результатом широкої української національно-визвольної революції в Галичині, на Волині, в Буковині і на Закарпатті. Революційні події були результатом тяжких випробувань народу у Першій світовій війні, поразок військ Австро-Угорської імперії, а також впливу Лютневої і Жовтневої революцій, революційних рухів в Німеччині, Австрії" та утворення Української Народної Республіки.

Метою революції була ліквідація влади Габсбургів на українських землях і захист їх від новостворених держав (Польщі, Угорщини) і тих, котрі існували раніше та постійно зазіхали на українські землі (Румунія). Польща вкотре виявилася головним колонізатором і загарбником західних українських територій і одночасно виступила однією з основних сил у здійсненні планів переможниці Антанти у цій частині Європи. Керівництво західноукраїнським національним рухом на перших його етапах знаходилося в руках консервативних сил: членів Віденського парламенту, місцевих сеймів, лідерів, окремих політичних партій. Вони провели нараду у Львові, де проголосили себе президією Української Національної Ради (УНРади). Провідна роль у ній відводилась виконавчій делегації у Відні. Було висловлено надію, що владу їй уряд Австро-Угорщини передасть легально і мирно. УНРада почала переговори з цісарським урядом, однак той тримав курс на приєднання їх до Польщі. Значна частина політичних діячів Галичини (консервативних) схилялася до перебування Західної України у складі Австро-Угорщини, зі статусом коронного краю чи королівства, але не в складі Польщі.

Поряд з цим у Західній Україні активізувалися і посилювалися сили, які закликали до возз'єднання з Наддніпрянською Україною та згуртування української нації. За цю справу боролися молоді офіцери, робітники, студенти, солдати, особливо військовополонені, які відчули на власному досвіді тягар війни. Ці молоді соціальні і політичні сили, які дотримувалися переважно лівих поглядів, домагалися якнайшвидшого усунення австрійської військової адміністрації, взяття влади в свої руки та недопущення передачі її полякам. Вони знаходились під значним впливом галицьких соціал-демократів та інших радикальних груп. Протестуючи проти угодовства УНРади, керівники УСДП відмовилися увійти до її складу. Молодь, особливо студентська та солдатські маси вимагали не лише рішучого розв'язання національного питання, але й прагнули соціальної справедливості. Ці настрої мали повну підтримку в середовищі соціальних низів, які потерпали від безземелля і малоземелля та експлуатації на підприємствах. Назрівала революційна ситуація, яка невдовзі мала перерости в революційний вибух. Він стався 1 листопада у Львові.

Польські шовіністичні групи, які енергійно готувалися захопити Га-личину, передусім Львів, прискорено формували свої військові частини. 1 листопада командування польських військових формувань повинно було отримати у Львові владу від австрійського керівництва, про що уже малися відповідні домовленості.

Слід зазначити, що польські комуністи виступали проти будь-якої загарбницької війни на Сході, а значна частина соціал-демократів вимагала мирного розв'язання проблеми Східної Галичини. До того ж в УНР поляки отримали культурно-національну автономію, що могла стати позитивним прикладом.

Деякі демократичні кола Польщі справедливо вважали не лише небажаним, а навіть шкідливим захоплення Львова, Вільно та інших міст і територій, що колись складали «Велику Польщу». Однак переважаюча частина політичних сил піддавалася настроям великодержавного шовінізму і намагалась будь-що захопити сусідні землі, особливо українські. Львів мав стати плацдармом для подальших польських походів углиб України.

Країни-переможниці у Першій світовій війні, особливо США та Фран-ція, не вникали в суть національних конфліктів на Сході Європи, не розуміли українського національного руху, беззастережно підтримували Польщу як свою опору в цьому районі. Не бралося до уваги і те, що в Польщі встановлювався антидемократичний жорстокий політичний режим. Західні держави проголосили право націй на самовизначення, але вважали за необхідне надавати його лише «дозрілим» для цього націям. «Зрілість» визначалася на Заході, далеко від місця проживання знедолених націй і без врахування їхньої думки. До того ж Польща брала на себе місію важливої ударної сили в боротьбі західних держав проти революцій у Росії, за реставрацію «єдиної і неділимої», не враховуючи, що в разі її відновлення навряд чи збереглась би незалежність самої Речі Посполитої.

Поляки розробили план захвату Львова, орієнтуючись лише на угодовську поведінку УНРади. Однак боротьбу за Львів організував Військовий комітет, очолюваний сотником Д. Вітовським. Комітет був створений у вересні молодими українськими офіцерами, які служили в австрійській армії. У жовтні він поповнився представниками січових стрільців. Це був колектив рішучих і сміливих бійців, який діяв не лише в середовищі військових, а й серед населення міст, повітів, де існували осередки українського офіцерства. Там також готувалися повстання, незважаючи на умовляння членів УНРади не починати його. Молоді старшини з невеликим військом (2,5 тис. чол.) в ніч на 1 листопада захопили Львів, місто з 200-тисячним населенням, переважно польським. Одночасно всеукраїнське населення Галичини закликалося до повстання. Взяття влади відбулося майже безкровно. За перші дні боротьби повсталі захопили всю Галичину і відразу ж приступили до створення адміністрації на місцях та наведення порядку. Незважаючи на війну, яку розпочали поляки, швидко формувалася Українська держава, яка відроджувалася після шестивікового гноблення іноземними загарбниками, переважно польськими. Після вагань, під впливом повсталих радикалізувалася і втяглася в боротьбу УНРада. 1 листопада у відозві вона проголосила створення національної держави на українських землях колишньої Австро-Угорської імперії. її назву й межі уточнив Тимчасовий основний закон, ухвалений 13 листопада: «Держава... має назву Західноукраїнська Народна Республіка». її територія охоплювала Галичину, Буковину, Закарпаття. Вже 5 листопада у програмному Маніфесті УНРади оголошувалося загальне виборче право, рівність всіх перед законом, 8-годин-ний робочий день, соціальний захист людей похилого віку, проведення аграрної реформи. Всі великі земельні володіння, які належали переважно полякам, експропріювалися і через деякий час мали розподілятися між безземельними та малоземельними селянами. Однак самовільне захоплення землі каралося великими штрафами і тюремним ув'язненням. Це викликало гостре невдоволення селянства, ослаблення єдності всіх соціальних груп українців в боротьбі з польською агресією. Частково це пояснювалося бажанням проводити реформи так, щоб уникнути звинувачення керівництвом Антанти в «більшовизмі», «не-цивілізованості». Але попри все це було невміння і небажання рахуватися з соціально-економічними потребами найбільшої частини населення. Нечіткий, розмитий аграрний закон, який призвів до зволікання з розподілом поміщицьких земель, був непопулярний. 14 квітня, коли він був затверджений, відбулося повстання робітників у Дрогобичі, підтримане селянами навколишніх сіл. Воно проходило під радянськими гаслами і висувало вимогу наділення селян землею, але було жорстоко придушене частинами УГА (Української галицької армії). Це викликало гостре невдоволення трудящих.

9 листопада був сформований уряд — Тимчасовий державний секретаріат, головою якого став К. Левицький, один із досвідчених політиків Галичини, депутат австрійського парламенту. Президентом республіки став Є. Петрушевич, адвокат, відомий політичний діяч, депутат австрійського парламенту. Нова влада поширювалася на територію в 40 тис. км кв. з населенням 4 млн чол., з яких три мільйони були українці. Українська мова проголошувалася державною, але національні меншості мали право користуватися своєю. Розпочалась перебудова освіти, створювалася національна школа, учителі оголошувалися державними службовцями, націоналізувались приватні школи. З'їзд учителів, що відбувся у Станіславі в кінці березня, підсумовуючи шкільну реформу, зазначив: «Школа має бути національна і має не тільки приготовляти до студій на університеті, а до життя і праці. Вона має бути цільна від односторонніх впливів держави, церкви, політичних партій і суспільних класів». Всі урядові програми, крім аграрної, свідчили про патріотичний і демократичний характер нової влади.

Уряд ЗУНР з перших днів існування розумів необхідність об'єднання всіх українських земель в єдину державу для спільної боротьби проти могутніх сусідів. Тому 22 січня 1919 р. в урочистій обстановці делегація ЗУНР підписала в Києві «Акт злуки», згідно з яким обидві українські держави об'єднувалися. Президент Є.Петрушевич вводився до складу Директорії. ЗУНР оголошувалася автономною областю у складі УНР. Однак пізніше, коли голова Директорії С.Петлюра пішов на союз з Польщею і зрадив інтереси ЗУНР, президент денонсував цю угоду. В умовах ворожої польської політики, її війни проти ЗУНР нова держава змушена була приділити значну увагу утворенню своїх військових сил. В результаті загальної мобілізації вже на початку весни Українська галицька армія (УГА) нараховувала до 100 тис. чоловік.

За допомогою УНР певною мірою долалася проблема офіцерських кадрів та військового спорядження. Значну кількість зброї УГА придбала, роззброюючи німецькі і австрійські частини, що поверталися додому з України. Західноукраїнська державність одразу стала об'єктом агресії з боку Польщі. 1 листопада поляки почали запеклі бої, намагаючись захопити Львів. Розгорталася національно-визвольна війна українського населення західноукраїнських земель на захист своєї державності і національної свободи. Польща мала в шість разів більше населення, ніж Західна Україна, і підтримку Антанти. Щоб заручитися підтримкою Заходу, уряди Польщі та Румунії звинувачували українців у більшовизмі, бандитизмі, і це спрацьовувало. Країни Антанти повністю підтримували Польщу, рятуючи її війська в Галичині від розгрому. Українці хоробро воювали, і становище поляків було важким. Тоді Антанта перекинула із Франції великий польський корпус генерала Галера, створений із полонених поляків, добре навчений, дисциплінований і ґрунтовно озброєний, командні посади в якому належали французьким офіцерам. Прибуття цього корпусу, а також значної групи антантівських офіцерів змінило співвідношення сил і створило смертельну загрозу національно-визвольному руху на західноукраїнських землях. ЗУНР могла врятувати лише велика іноземна допомога. Її запропонувала Українська Радянська Соціалістична Республіка, яка готова була направити війська, воювати разом з УГА проти Польщі, але вимагала права вільного сполучення з Угорщиною, де відбувалася радянська революція.

В цей же час В. Винниченку як голові Директорії Угорщиною була запропонована ідея союзу чотирьох держав: Угорщини, УНР, ЗУНР і Радянської Росії. В. Винниченко погодився, оговоривши при цьому незалежність Радянського уряду України і Радянської Української республіки в цьому союзі. Однак тиск непримиренного противника національного українського руху і незалежності України Г.П'ятакова та розбіжності в підходах до українського питання в керівництві більшовицької партії призвели до відхилення її урядом РСФРР. В результаті ЗУНР залишилася одна проти переважаючих ворожих сил. УГА, мужньо захищаючись, змушена була відступити до річки Збруч, що в недавньому минулому була кордоном між Австро-Угорською та Російською імперіями. І під час відступу радянський уряд запропонував Є.Петрушевичу (від 6 червня — диктатор ЗУНР) створити спільну армію і воювати проти Польщі. При цьому радянська сторона гарантувала невтручання у внутрішні справи ЗУНР. Тепер відмовився Є. Петрушевич.

Слід звернути увагу на те, що поляки розгортали військові дії і для захоплення Волині, яка входила до цього до Російської імперії, а пізніше — до складу УНР. Українське населення Волині мужньо боролося з окупантами, хоча сили були нерівними, але найгіршим було те, що українські загони діяли розрізнено і неузгоджено.

Поляки вели наступ широким фронтом. У цей час в тил ЗУНР ударили румуни, які вже захопили Буковину і тепер вирушили на Покуття. Після кількох героїчних спроб контрнаступу погано озброєна УГА змушена була переправитися через Збруч і вийти на територію УНР, яка також знаходилася в скрутному становищі, терплячи невдачі в боях з радянськими військами. Захоплення Галичини поляками фактично утверджувалося кількома документами держав Антанти. Закарпаття і Буковину вони також передали сусіднім державам. Після довгих переговорів Закарпаття було введено до складу Чехословаччини, а Буковина — до складу Румуни. Остання отримала право загарбати Бессарабію (1920 p.). Тим самим Версальська система заклала на цих землях передумови гострих національних і соціальних конфліктів, кривавих сутичок, тяжких колоніальних поневірянь значної частини українського народу.

На період відступу УГА за Збруч припадає остаточна зміна зовнішньополітичної орієнтації Директорії. С Петлюра прийшов до висновку, що порятунком для УНР може бути лише підтримка Антанти та опора на Польщу, і заради цього він був готовий передати Галичину Польщі. В кінці травня 1919 р. відповідна угода між Польщею та УНР була підписана. Пізніше, у квітні 1920 p., вона буде остаточно оформлена і затверджена. Уряд ЗУНР та УГА серйозно посилили Директорію, територія і військові сили якої значно зменшилися під ударами Червоної Армії. Два українських уряди повинні були налагодити між собою гармонійні відносини. Однак це було важко зробити, бо давалося взнаки віковічне перебування двох частин України в різних імперіях, з їх політичними та соціально-економічними особливостями, психологічними і культурними розбіжностями. Галичани з їх організованістю та національною свідомістю із зневагою ставилися до організаційної розхлябаності східних українців, їхнього соціального радикалізму. Зі свого боку, східні українці вважали галичан провінціалами, занадто забюрократизованими.

Ці розбіжності особливо виявилися під час наступу обох українських армій на Київ у серпні 1919 р. Наступ розвивався успішно, але червоні війська відступали не так під тиском українських армій, як під ударами наступаючих армій білого генерала Денікіна. 30 серпня галицькі частини увійшли до Києва, і того ж дня в місто почали вступати передові денікінські частини. Не знаючи, як реагувати на білих, галичани, що не мали з ними протиріч і конфліктів, відступили з міста, чим викликали роздратування С.Петлюри і його уряду. Через кілька днів, коли галичан переконали брати місто, було вже пізно. Обом українським арміям довелося відступити на Захід, будучи втягнутими в небажану війну з біляками.

Наприкінці жовтня 1919 р. галицьку армію вразила епідемія тифу. За цих трагічних обставин командуючий армією М. Тарновський 6 листопада підписав договір, згідно з яким УГА приєднувалася до частин Денікіна і виходила на відпочинок в район Одеси. Відступаючи під ударами Червоної Армії, Денікін спробував використати галицьке військо проти неї. Однак вони перейшли на бік Червоної Армії. На їх базі була створена Червона українська галицька армія (ЧУГА). У лютому 1920 р. ЧУГА брала участь у боях з денікінцями і поляками, але вже в квітні галицькі бригади перейшли на бік петлюрівців. Галичани були невдоволені розпорошеністю своїх частин у складі Червоної Армії, а також численними чистками, які проводили органи Надзвичайної комісії (органи радянської контррозвідки). Більшість хотіла повернутися до рідних домівок. Інші брали участь у поході Червоної Армії на Варшаву в 1920 p., коли була створена Галицька Соціалістична Радянська Республіка, яка проіснувала п'ятдесят днів. її керівним органом був Галицький революційний комітет (Гапревком) на чолі з В.Затонським. Є.Петрушевич 15 листопада 1919 р. виїхав до Відня, де сформував уряд у вигнанні. Таким чином, мужні державницькі змагання галицьких українців були знищені колонізаторами, які ледь відродивши польську державу, взялися за старі, давно засуджені історією методи закабалення українців. Маючи значну перевагу та підтримку Антанти, вони знову наділи на українське населення Західної України колоніальне ярмо.