Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. ЗАХІДНА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX -НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Буковина. Закарпаття в другій половині XIX — на початку XX ст.

У 1774 р. Буковина, що входила до складу Молдавського князівства, була окупована Австрією. Це мотивувалося тим, що ця територія до XIV ст. належала до Галицького князівства. У 1786 р. вона була приєднана до Галичини і в такому стані перебувала до 1849 p., коли виділилася в окрему провінцію.

Серед українців Буковини та Закарпаття переважали селяни. Елітну національну і соціальну групу складали румуни в Буковині, мадяри — в Закарпатті. В економічному житті обидві провінції відзначалися повільним розвитком, хоча австрійський уряд в часи правління «освічених» монархів, особливо Иосифа II, сприяв певному прогресу в цих провінціях. Особиста залежність селян від поміщиків була майже повністю скасована, але вони продовжували відробляти панщину за землі та пасовищах. Становище їх на Буковині було дуже тяжким через те, що економічне гноблення доповнювалося національним, бо селяни були українцями, а поміщики — румунами. В буковинських містах переважали румуни, австрійці, в закарпатських — мадяри та австрійці. Промисловість розвивалася надзвичайно повільно.

Під час революції 1848 р. разом з галицькими депутатами до імперського парламенту були обрані і буковинські, серед яких радикалізмом, енергією, непримиренністю до поміщиків виділявся Лук'ян Кобилиця. У своїх революційних промовах він виступав за автономію Буковини і передачу землі селянам. А згодом очолив всенародне повстання, яке було жорстоко придушене урядовими військами.

У 1861 р. Буковина була визнана «коронним краєм» Австрії (воєводством) з подвійними адміністративними органами: перший — центральний уряд імперії Габсбургів, від імені якої управляв крайовий президент (у його віданні були старости та начальники повітів), другий орган — автономна управа, що складалася з крайового сейму-парламенту, на чолі якого стояв маршал, найвища особа місцевої самоуправи, та крайового відділу — виконавчого органу. Фактично автономні органи влади знаходилися в руках румунів та австрійців, а українці, для яких начебто вводилася автономія, довгий час не могли домогтися навіть визнання української мови урядовою.

І все ж автономія сприяла пожвавленню економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку. Від 70-х років посилюється боротьба українців проти румунізації та германізації, створюються українські культурно-національні організації. Так, у 1869 р. було засноване товариство «Руська бесіда», яке згодом стало літературним. Воно проіснувало до 1940 р. і відіграло значну роль в національному відродженні краю. Однак певний час в ньому переважали москвофіли, що відстоювали «єдину загальноруську мову». У 1870 р. в Чернівцях було створене політичне товариство «Руська рада», яке сприяло активізації українського національного руху, а в 1875 р. — німецький (австрійський) університет з кафедрою української мови.

У 80-х роках керівництво всіма справами поступово переходить до рук народовців, бо Москвофільський рух лякав і відштовхував австрійський уряд. Румуни в Буковині прагнули приєднання її до Румунії. В цих умовах австрійський уряд використовував українців, особливо народовців, як противагу румунам, підтримував їх, надаючи певні права, в тому числі на університетську освіту. Популярні лідери галичанин С. Смаль-Стоцький, професор Чернівецького університету, політичний діяч М. Василько та інші уміло використовували ці обставини в інтересах розвитку українського національного руху, для заснування товариств і кооперативів, кількість яких у 1914 р. досягає 590. Незабаром у краї з'явилися відділення галицьких партій-ради кал і в та соціал-демократів. Буковина підтримувала постійні контакти з Галичиною, Наддніпрянщиною, її часто відвідували авторитетні галицькі політики Я. Головацький, О. Барвінський та ін. Таким чином, завдяки збалансованій політиці Відня на Буковині була значно зменшена національна напруженість і став відчутним політичний та економічний поступ.

Ще в XVI ст. Закарпатська Русь була поділена між Австрією, Туреччиною та Угорщиною. Ужгородщина, Пряшівщина належали Австрії, східне Закарпаття — Угорщині (Семигороду).. Революція 1848 р. охопила і Закарпаття. Угорські повстанці агітували за вступ закарпатської молоді до їхніх загонів, а коли ті відмовлялися, силою забирали їх. Відбувалися акції насильства угорців над закарпатськими українцями. Загострення революційних процесів привело до посилення вимог угорців підтримувати їхню боротьбу. Водночас Головна Руська Рада вимагала зберігати лояльність до Австрії. Багато українців, боячись терору, втікали до Галичини. А закарпатські селяни у відповідь на терор почали створювати партизанські загони і боротися проти угорців. У відповідь на бажання закарпатців уряд Австрії зразу після революції виділив зі складу Угораіини «Руський дистрикт» (Закарпатську провінцію) з центром в Ужгороді, а один із визначних політичних діячів Закарпаття А.Добрянський був призначений його намісником.

А. Добрянський поставив на всі адміністративно-державні посади українців, сприяв розвитку української культури, освіти, засновуючи літературні товариства: «Пряшевське літературне товариство» і в Ужгороді — «Товариство Василя Великого», в яких брали участь письменники-патріоти О. Духнович, Е. Фенцик, Д. Балудянський та ін. Видається багато книг українською мовою. Однак в 50-х роках стало розповсюджуватися москвофільство, яке підтримувалося російськими добродійними товариствами. Воно, як і в Галичині, насаджувало своє «язичіє» — штучну книжну мову, яка безсистемно поєднувала елементи розмовної російської та української.

У 1867 р. Австрія зазнала тяжкої поразки у війні з Пруссією. Скориставшись цим, угорці відвоювали право на самоврядування: створювалася Австро-Угорська імперія (дуалістична). Угорці розгорнули переслідування закарпатців, проводячи акції помсти. Це ще більше штовхало українців до москвофілів, викликало занепад їх економічного та культурного життя.

У 1870 р. Закарпаття відвідав М.Драгоманов, а згодом у своїх творах відобразив сумне життя закарпатських українців, назвавши їх «раненими братами».. У кінці XIX ст. швидко розвивається офіційна «мадяризація» населення. Частина інтелігенції асимілювалася, ставши так званими «мадяронами». В цей процес, на противагу Галичині, включилася і греко-католицька церква, що мала єпископства в Пряшеві та Мукачевому. Оскільки Закарпаття відділялося від Галичини кордоном, що пильно охоронявся, а контакти з нею були традиційно слабкими, тут, на відміну від Буковини, не змогли розвинутися українофільські течії. Як наслідок, українські парафіяльні школи занепадали, закривалися газети. Якщо у 1881 р. діяла 351 школа з українською мовою навчання, то на початку XX ст. — не було жодної. До того ж у кінці XIX ст. було кілька неврожайних років, і населення голодувало. У зв'язку зі швидким природним приростом населення селянські наділи дробилися. Виходом з цього становища була інтенсивна еміграція до Америки, яка розгорнулася у 80-90-х роках XIX і наприкінці XIX ст. Закарпаття було одним із найбільш занедбаних регіонів України. Боротьбу проти мадяризації, за економічний та духовний поступ на початку XX ст. вела лише жменька молодих народовців на чолі з Августином Волошиним та Юрієм Житковичем.