Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. ЗАХІДНА УКРАЇНА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX -НА ПОЧАТКУ XX СТ.

Суспільно-політичне життя. Москвофіли і народовці

Проти цього економічного, політичного і духовного наступу поляків українцям доводилося вести оборонну війну, відстоювати свої позиції і здобувати нові.

Поразка революції 1848 р. призвела до упадку політичної активності всіх соціальних і національних груп в Австрійській імперії. Українці були розчаровані невдячністю австрійського уряду і його небажанням виконати їхні скромні вимоги щодо розділу Галичини на Східну і Західну у відповідь на свою лояльність. Після того як у 1851 р. розпалася Головна Руська Рада, політичне життя в Галичині завмерло майже на десятиріччя.

Поряд з цим розчарування в здобутках національного руху 1848-1849 pp., необхідність боротьби з польськими колоніальними намірами і намаганнями зміцнило москвофільський рух. Москвофіли з'явилися на початку 40-х років. їх керівництво перебувало у складі церковної верхівки, частина якої стала орієнтуватися на могутню Росію, пропагувати необхідність приєднання до неї української частини Галичини. Замість творення власного письменства і культури на основі народної мови вони вимагали прийняти готову розвинену російську мову з її художньою літературою. У цьому їх підтримували слов'янофільські кола Росії. Вони надсилали москвофілам літературу, запевняли в необхідності об'єднання усіх руських племен. Ці українські консервативні кола, які отримали назву «твердих русинів», або москвофілів, в дійсності не вірили у власні сили, можливості свого народу, від якого були далекі. Вони не надавали селянам ніякої допомоги у важкій соціальній боротьбі із залишками кріпосництва, не використовували можливостей для подальшого розвитку і розповсюдження української культури. Москвофіли не зуміли створити чіткої програми політичної діяльності, не використали парламентську трибуну для захисту інтересів українців.

У кінці 60-х років, після угоди Польщі з Австрією, коли стало остаточно зрозуміло, що уряд нічого не зробить для задоволення прохань українців, москвофіли виявилися у стані відчаю, їх рух розколовся на кілька частин. Одна проголосила себе повністю росіянами, а їхня газета «Слово» заговорила про національну єдність з російським народом. Цей розвал москвофільського руху привів до створення нової течії в українському громадському житті, що отримала назву народовської. До нового руху входили молоді учителі, юристи, письменники, студенти. На перших етапах своєї діяльності вони ставили за мету розвивати в дусі національного відродження культурницьку роботу, продовжуючи напрям Маркіяна Шашкевнча. Організаційним центром руху були журнали «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», які через брак коштів не були довгожителями, але актуально, життєво ставлячи проблеми культурного розвитку народу, знаходили широкий відгук у громадськості, особливо серед молоді. їх підтримували студентські і учнівські організації, які звалися Громадами. Громади мали характер освітніх організацій: збирали бібліотеки, передплачували газети, проводили лекції та дискусії з літератури та історії, вечори, концерти, створювали хори. Члени Громад носили козацький одяг та високі смушеві шапки. В 60-х роках в літературному органі народовців «Правді», створеному за значної фінансової підтримки українців з Наддніпрянщини, письменники І. Нечуй-Левицький, П. Куліш та інші, як і західноукраїнські літератори, друкували свої літературні твори, і «Правда» стала органом всеукраїнського єднання. Створювалися культурницькі товариства: «Руська бесіда», що займалася справами театру, «Просвіта», яка видавала популярну літературу, організовувала читальні, охопивши широкі кола селянства. У 1873 р. за допомоги меценатів з Наддніпрянщини організовується товариство імені Т. Г. Шевченка, яке мало своєю метою підтримувати розвиток української художньої літератури.

Народовці вели дискусії з москвофілами з питань мови, правопису, але не ставили завдань піднесення політичного, економічного життя народу, не вчили українців користуватися конституційними свободами і правами у боротьбі з польськими і австрійськими органами влади, чиновниками та поміщиками. Серед українського селянства розповсюдженими були монархічні настрої, надії на те, що імператор Франц-Йосиф багато зробить для покращення їхньої долі, не знаючи, що «цісар» якраз і не був їх прибічником. І ці погляди не розвінчувалися, не критикувалися. Рух народовців у 60-70-х роках характеризувався обмеженістю, консервативністю в політичних питаннях, звужувався лише до окремих проблем Галичини (так зване рутенство). Тому і політична активність мас була надзвичайно низькою, проявом чого була поразка українців на виборах до галицького сейму, коли вони провели всього двох своїх депутатів. Решта депутатських місць була захоплена поляками, які твердили, що лише вони представляють всю Галичину.

Щоб не допустити подальшого і зміцнення становища поляків, народовці повертаються обличчям до політичного життя. Новий напрям діяльності вони починають, користуючись конституційними правами, із створення політичних газет «Батьківщина» та «Діло». Перша вважалася органом селян, друга — інтелігенції. «Діло» — найкрупніша, найстаріша і найавторитетніша щоденна газета в історії Галичини. Першим її редактором був один із авторитетних публіцистів і політиків, організатор культурного процесу в Галичині В.Барвінський, який підтримував постійні контакти з Костомаровим та Драгомановим. Він започаткував виважений, об'єктивний курс газети, її тісний зв'язок з конкретними економічними справами народу. Поряд з цим народовці запроваджують ефективний метод зміцнення зв'язків з масами — селянські віча (величезні мітинги), на яких обговорювалися проблеми суспільно-політичного і соціально-економічного розвитку Галичини та приймалися важливі рішення.