Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА (РОСІЙСЬКА) У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX -НА ПОЧАТКУ XX СТ. РЕФОРМИ

Перші політичні партії. Революція 1905-1907 pp. та реакція в Україні. Перша світова війна

У 1899 р. в Харкові гурток молодих інтелігентів засновує Революційну українську партію (РУП). Керівниками її були Д.Антонович (син В. Антоновича), М. Порш та ін. РУП організувала видавництво революційної літератури в Чернівцях і Львові, завозила звідти і розповсюджувала по селах велику кількість пропагандистської літератури.

Наприкінці XIX ст. створюється Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП), до якої входили і українці. В 90-х роках виникли соціалістичні партії Польщі, Литви, єврейський соціалістичний союз «Бунд» та ін., які частково діяли і в Україні. Українська революційна партія поступово перетворюється в соціал-демократичну. Незабаром від неї відокремилася так звана «Спілка», що приєдналася до РСДРП. Українські соціалісти ставили програмні завдання: боротися за соціальні інтереси трудящих і національні свободи українського народу. Російська преса писала, що «українці в одній кишені носять том Карла Маркса, а в другій — Тараса Шевченка».

Продовжується процес формування нових партій, які відображали інтереси різних соціальних груп. Частина РУП під керівництвом М. Міхновського у 1902 р. створює Українську народну партію. В своїх заявах та статтях члени її відстоювали гасло «Україна для українців», право українського народу бути господарем на своїй землі, мати свою незалежну державу.

У 1904 р, із груп, що вийшли з РУП, та деяких членів громадівського руху створюється Українська демократична партія, яка пізніше перетворилася в Українську радикально-демократичну партію (УРДП). Політичні партії України ширили національну свідомість, знайомили з різними політичними теоріями і поглядами, закликали до боротьби за свободи і права, готували і проводили політичні акції. В Україні відбувалися виступи та маніфестації, спрямовані на захист свободи української мови та культури. Зокрема, широкий резонанс викликало святкування відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві 30 червня 1903 p., куди з'їхалися тисячі представників української інтелігенції, навіть з Буковини та Галичини. У відповідь на заборону читати вітання українською мовою вони влаштували демонстрацію, протестуючи проти обмежень української мови і культури. Такими ж святами всеукраїнського характеру були ювілеї і. Нечуя-Левицького та М. Лисенка в Києві.

Таким чином, на початку XX ст. рух національного відродження швидко набирає політичного характеру і стає вагомим чинником суспільно-політичного життя. Переважна частина українських партій в своїх програмах виступала за автономію України в складі федеративної Росії, але всі вони, діючи в підпіллі, боролися за демократію і республіку. Серед українських партій монархічних об'єднань не було. Російські соціал-демократичні партії поряд з ідеями боротьби за демократію та соціалізм висували гасло про право націй на самовизначення. Організації РСДРП (більшовики) І РСДРП (меншовики), а також Російська партія соціалістів-революціонерів вели в Україні, особливо в містах Лівобережжя, Півдня України, в Києві, велику пропагандистську роботу, організовували робітничі страйки, демонстрації, вимагаючи поліпшення умов життя робітників: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних свобод. І це сприяло зростанню масштабу і рівня всього суспільно-політичного життя в Україні,

Початок XX ст. характеризувався значним загостренням в Російській імперії соціально-економічної та політичної ситуації, що переростала в революційну кризу. Царизм, щоб запобігти революції, відволікти увагу народу від внутрішніх проблем, розширити свої колоніальні володіння на Сході, вів у 1904-1905 pp. війну з Японією. Однак і на цей раз антидемократичний, антинародний, напівфеодальний царський режим програв війну, що прискорило революцію. Вона вибухнула в січні 1905 p.. охопивши і Україну. Ще раніше, в 1902 p., почалися селянські виступи з вимогами землі, ліквідації поміщицького землеволодіння. їх підтримали робітничі страйки та демонстрації.

Під тиском національного руху царизм у 1904 р. розглядає питання про скасування заборони на українську мову, запитує думку Академії наук в цьому питанні, а також Київського і Харківського університетів. Всі вони рішуче висловилися за скасування обмежень у використанні української мови. Але поки уряд розмірковував і зважував всі «за» і «проти» загальноросійський страйк і збройні виступи народу в жовтні 1905 р. змусили царизм видати Маніфест (17 жовтня 1905 р.), в якому декларувалися свободи і право, в тому числі права вільно видавати мовами народів Росії літературу, пресу, використовувати національні мови в школі.

Першим створили часопис «Хлібороб» брати Шемети в Лубнах на Полтавщині, потім з'явилося багато українських газет та журналів у Києві, Харкові, Полтаві та багатьох інших містах. Відкрито виступили всі українські партії. Стали масово організовуватися українські видавництва, культурні організації; за прикладом Галичини формується мережа осередків «Просвіти», розгорнулося масове видання підручників, літератури для народу, вперше здійснено повне видання «Кобзаря». Українські партії виступали за автономію України і одночасно вели пропаганду соціалістичних гасел. Провідною силою національно-визвольного руху, цієї складової частини демократичної революції, була українська інтелігенція. її національно-визвольні гасла знаходили підтримку серед селян і робітників, і таким чином рух національного відродження переріс в національно-визвольну війну. Боротьба була непримиренною, вимоги і гасла демонстрацій та маніфестацій, тон української преси були дуже гострими. Царська влада сприймала український національно-визвольний рух як одну із найнебезпечніших частин всього революційного процесу і тому невпинно боролася проти нього, закриваючи українські видання, забороняючи українські товариства, заарештовуючи українських діячів. Особливо посилюються репресії в кінці 1905 — на початку 1906 років, коли зазнало поразки збройне повстання робітників та інтелігенції Харкова, Донбасу, Москви, спрямоване на знищення царизму і встановлення республіки. В Україні це повстання було значною мірою підтримане селянством. Його активною силою була студентська молодь, особливо студентство Харкова та Києва. Спираючись на армію яка в основній своїй масі підтримувала репресії царизму, уряд придушив повстання. Ця поразка була початком поразки революції. Слід підкреслити, що разом з царизмом, фактично в одному таборі, виявилися зрусифіковані українські поміщики, які хоч і не створили своїх українських «чорних сотень» і монархічних партій, проте подавали широку підтримку уряду, а не революції.

Весною 1906 р. в Петербурзі зібралася перша Дума, вибори до якої бойкотували більшість українських партій, що уклали угоду з соціалістичними російськими партіями. У виборах взяла участь лише радикально-демократична партія, а її представники І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський заснували українську Думську громаду, до якої ввійшли 40 депутатів, у втому числі депутати-селяни. Значну роль в організації її діяльності відіграв М, Грушевський, який переїхав зі Львова до Петербурга. За його участі підготовлено Декларацію про автономію України, яку Громада мала внести в Думу, однак цар розпустив цей перший парламент Росії.

У другій Думі також створилася Громада, яка заснувала свій друкарський орган «Рідна справа». Вона вела боротьбу за прийняття закону про українську мову, підготувала проект закону про автономію України, але і друга Дума була розпущена. Розпуск її був антиконституційним, по суті, державним переворотом. Царський уряд остаточно переміг, і в Російській імперії настав період реакції. Конституційні свободи зводилися майже нанівець. Попри все українське суспільство вийшло з революції більш організованим, політично зрілішим, маючи певний досвід національно-визвольної боротьби. Важливим результатом першої Російської революції для українців було скасування заборони української мови. Це було значною поступкою царського уряду, яка дала поштовх до розвитку літератури та преси. З'явилася перша щоденна українська газета «Громадська думка» (пізніше «Рада») та окремі місцеві друковані органи.

В часи реакції царизм, здійснюючи масові жорстокі репресії проти революціонерів, переслідував українські партії, пресу, намагаючись знищити всі українські видання. Однак більшість з них, хоч і з труднощами продовжували існувати. Значну роль в цьому відіграли меценати-патріоти Е. Чикаленко та В. Симиренко, які щедро виділяли гроші на підтримку української преси, науки та літератури. Продовжувала діяти невелика кількість організацій — «Просвіта», Українське наукове товариство в Києві та ін. Поряд з цим російські націоналістичні, чорносотенні і навіть ліберальні групи та партії виступали проти українського національного руху. Єдиним табором царизм, праві та ліберальні сили Росії намагалися його знищити, продовжуючи політику русифікації України.

В Східній Україні з 1907 р. політичне життя занепадає, переходять у підпілля політичні партії практично зникли громади. Знову викорінюється українська мова в школах і вузах. Про необхідність її заборони відкрито говорить царська влада, особливо прем'єр-міністр П. Столипін. Заборонялися всілякі культурницькі заходи, навіть відзначення ювілею Тараса Шевченка, що викликало загальне обурення в Україні. Слабкістю політичного керівництва в українському суспільстві скористалася російська ліберальна партія кадетів, яка на той час нарощувала свій вплив. У цих умовах діячі УРДП та інших політичних груп у 1908 р. створили ліберальне «Товариство українських поступовців» (ТУП), яке стояло на позиціях конституційного парламентаризму і автономії України в складі Російської держави, захисту декларованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. прав українців, запровадження української мови в освітніх закладах, суді, адміністративному апараті. ТУП залишилася єдиною легальною політичною організацією Східної України до 1917 року.

Перша світова війна, яка розпочалася в серпні 1914 p., була жорстоким винищенням народів в інтересах правлячих імперіалістичних кіл багатьох держав світу. Для України вона несла нові випробування. Україна залишалася розділеною між Росією і Австрією, які тепер воювали між собою. В армії цих країн мобілізовувалися мільйони українських громадян, які мусили убивати одне одного і гинути за чужі їм інтереси. Війна викликала в середовищі української інтелігенції Східної України неоднозначну реакцію. Частина інтелігенції закликала захищатися від німців. Деякі організації УСДРП, зокрема катеринославська, випускали відозви з гаслами «Геть війну!», «Хай живе автономія України!», вели антивоєнну пропаганду. Українські емігранти утворили у Львові «Союз визволення України», до якого входили В. Дорошенко, А. Жук, М. Меленевський, В. Залізняк та ін. Союз проголосив своєю метою утворення самостійної української держави. Він вступив у контакт з Німеччиною та іншими країнами цього угруповання, щоб при їхній допомозі досягти незалежності. Така тактика була помилковою і використовувалася російськими великодержавними шовіністами для дискредитації самої ідеї незалежності України.

Царизм, скориставшись війною, почав забороняти українські видання, книги, культурні організації, арештовував і відправляв у заслання українських діячів. Зазнав переслідувань і був засланий до Симбірська М. Грушевський. У ході війни практично було призупинено культурне життя Східної України. Київська цензура, спираючись на закони військового часу, не пропускала статті в газетах українською мовою, і навіть російською, якщо йшлося про життя України. Авторів багатьох видань, у тому числі наукових, далеких від політики, було заарештовано, віддано під суд, хоча офіційно заборони української преси та літератури не було. А на початку 1917 р. київська адміністрація віддала друкарням наказ нічого не приймати до друку українською мовою. Царизм посилював наступ на Україну, намагаючись знищити саме поняття «Україна».

У Західній Україні більшість громадянства підтримувала Австро-Угорщину у війні проти царської Росії. З серпня 1914 р. у Львові українськими партіями був створений об'єднаний представницький орган «Загальна Українська Рада» на чолі з К. Левицьким. Рада закликала боротися за конституційну Австрію проти самодержавної Росії. Незабаром вона висунула ідею створення всеукраїнського військового легіону. Одразу виявили бажання вступити до нього 28 тис. національно свідомих юнаків. Однак під впливом поляків, яких лякала можливість формування українських військ, австрійський уряд дозволив створити лише підрозділ чисельністю 2,5 тис. чоловік. Це з'єднання, яке пізніше отримало назву Полк українських січових стрільців, брало участь у боях в районі Стрия, обороняло від Тужоцький перевал у Карпатах. Однак бійці використовувалися урядом Австро-Угорщини, як і наддніпрянські українці царською Росією, у братовбивчій війні в інтересах своїх колоніальних імперій, а не українського національного руху.

З перших днів війни Галичина і Буковина стали ареною великих битв, в яких війська царської Росії прорвали австрійський фронт і окупували Галичину. Поразка Австрії мала тяжкі наслідки для Західної України. Новопризначений генерал-губернатор Галичини граф О. Бобринський негайно взявся насаджувати російську мову в усіх адміністративних органах та навчальних закладах. Росіяни та місцеві москвофіли зайняли всі державні посади. Були закриті всі організації «Просвіти», товариства, періодичні видання, бібліотеки, школи (польські продовжували існувати). Відкривалися курси російської мови для вчителів, друкувалися підручники російською мовою. Шляхом терору і репресій царська влада намагалася русифікувати місцеве населення, навернути греко-католиків до православ'я. Переслідувалася галицька інтелігенція, особливо релігійна, як в цілому вся уніатська церква. Лише через розподільчі тюрми Львова вглиб Роси було переправлено 12 тис. в'язнів, серед них велику кількість греко-католицьких священиків. У вересні 1914 р. вивезли до монастирської тюрми у Суздаль митрополита Андрія Шептицького. Проводилася «інвентаризація» — практично справжнє пограбування галицьких банків, монастирів, музеїв та бібліотек.

Це було, по суті, продовженням політики царизму щодо українського руху в Російській імперії. Поряд з цим роздратована невдачами австрійська воєнщина, в свою чергу, значною мірою під впливом поляків, почала репресії проти українців, звинувачуючи їх у таємних симпатіях до росіян і «зраді». Відступаючі австрійські і угорські війська розпочали терор проти українців: були розстріляні сотні невинних людей, тисячі кинуто в концтабори. Найсумнішою славою серед них користувався «Телергоф», де в жахливих умовах перебувало 30 тис. чоловік і де тисячі їх щорічно гинули від хвороб і голоду.

Військові дії в Західній Україні проходили з перемінним успіхом. Війна кілька разів прокотилася жорстоким валом по всій її території. Внаслідок затяжних і тяжких боїв там було зруйновано сотні сіл, десятки містечок, знищено 650 шкіл, близько півмільйона житлових і господарських будинків, загинули десятки тисяч мирних жителів. Масово гинули від голоду та епідемій жінки, діти, люди похилого віку. Десятки тисяч людей, рятуючись від репресій, стали біженцями — без даху над головою, без допомоги, кинуті властями і в Росії, і в Австрії напризволяще. Перша світова війна поглибила трагедію позбавленого державності та роз'єднаного українського народу, різко погіршила його і без того гірку долю.

Поразки австрійських, а згодом і російських військ в Галичині, нестабільність фронту, величезні людські втрати російської армії притушили самовпевненість обох урядів, посилили активність українських політичних кіл по обидва боки фронту. У Російській імперії відновили роботу українські кооперативи, книгарні, наукові товариства; виходило кілька газет. Відновлювало і розширювало свою діяльність ТУП, проводячи агітацію за конституційне правління в імперії та автономію України.

У травні 1915 р. у Відні зібралися галицькі політичні діячі та відновили свій представницький орган — Загальну Українську Раду. Вона почала сміливіше висувати ідеї української державності: проголосила своєю метою незалежність Східної України після очікуваної поразки Росії, а також широкої автономії для Галичини. Проте подальші поступки Відня полякам у Галичині підштовхнули її в 1916 р. до саморозпуску.

Надалі західноукраїнські інтереси представляв галицький Клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.. Горе, кров, сльози, величезні втрати, ослаблення у війні колоніальних імперій, під владою яких перебувала Україна, робили українців дедалі заповзятливішими у досягненні своїх цілей, наближали народні революційні виступи, боротьбу за державність.