Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА (РОСІЙСЬКА) У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIX -НА ПОЧАТКУ XX СТ. РЕФОРМИ

Соціально-економічний розвиток. Модернізація економіки. Індустріалізація. Реформи П. Столипіна

Попри всі недоліки реформа 1861 р. була значною історичною подією і внесла радикальні зміни в розвиток економіки країни. Відкривався широкий шлях до розвитку капіталізму в усій Російській імперії. З кінця 70-х років в Україні починається швидкий розвиток гірничодобувної, металургійної промисловості. її центрами стали Донбас, Східна та Південна Україна. Царизм створив сприятливі умови для інвестування іноземного капіталу. Англійські, бельгійські, німецькі, французькі капіталісти завозили нову техніку,впроваджували ефективні технології, а царський уряд, особливо його військове відомство, робили великі замовлення, забезпечуючи ринок збуту. У 1867 р. Україна виробляла 0,3% чавуну всієї імперії, а в 1897 — 40,7%, витіснивши з першого місця Урал. В цей час Донбас забезпечував 70% всеросійського видобутку вугілля. Такими ж високими темпами розвивалася вугледобувна та металургійна промисловості і на початку XX ст. Металургійна промисловість обслуговувала не лише потреби України в металі, а й значною мірою забезпечувала всеросійський ринок, давала багато продукції на експорт. Швидко зростає важке машинобудування, створюються заводи по виробництву паровозів у Луганську і Харкові, суднобудівні верфі у Миколаєві, великі підприємства з виробництва залізничних рейок та ін. Головними центрами важкої промисловості стали Донбас, Харків, Катеринослав, Київ, Одеса та деякі інші. За два десятиліття XIX ст. Східна Україна перетворилася в один із найбільших регіонів важкої промисловості Російської імперії. У 1900-1917 pp. процес індустріалізації продовжувався: удосконалювалися існуючі заводи і будувались нові.

Швидко зростала легка промисловість, перш за все ті галузі, які здійснювали переробку сільськогосподарської сировини: виробництво цукру, олії, спирту, тютюну та ін. Якщо в середині XIX ст. цукрова промисловість мала кілька десятків підприємств, то на кінець вона нараховувала більше двохсот крупних заводів і забезпечувала цукром всю Російську імперію. Спиртова промисловість посідала перше місце. На промисловий розвиток позитивний вплив мало залізничне будівництво. Залізнична мережа зв'язувала міста з центром Росії, з портами Чорного моря. Модернізація нав'язувалася «зверху»: режисером цього процесу виступали правлячі кола царської Росії.

Бурхливий розвиток економіки та товарно-ринкових відносин внесли значні зміни в соціальну і національну структуру населення України. Швидко зростала кількість людей найманої праці — робітників. У 1887 р. їх нараховувалося вже 1,5 млн чоловік, з яких чотири п'ятих були місцевими уродженцями, решта — прибулі, переважно з російських губерній. Зростає прошарок української буржуазії. За матеріалами перепису 1887 p., підприємців, що назвали рідною українську мову, налічувалося понад 100 тис. чоловік (без сімей). У їхньому середовищі з'являються дуже багаті роди Яхненків, Симиренків, Харитоненків, Терещенків, Рутченків, Чикаленків.

Друга половина XIX ст. в Східній Україні характеризується значним приростом населення: від 15,4 млн чоловік у 1863 р. до 23,4 — у 1897-му. Кількість українців у ньому трималася в межах 80%. Зростала кількість росіян та євреїв. Дещо зменшувалась кількість поляків. Основною масою українців були селяни. Вони проживали в селах, займалися сільськогосподарською діяльністю. Селянство найбільш послідовно зберігало основні національні риси у мові, побуті, культурі та національній свідомості. Відбувалась подальша консолідація української нації.

Значних змін зазнало сільське господарство України. В його розвитку основними фігурами поряд з поміщиками стають багаті селяни і капіталісти. Вони визначали агротехнічний прогрес галузі, запровадження посівів технічних культур, піднесення рівня його товарності, зростання валової кількості продукції. У сільському господарстві відбуваються процеси регіональної спеціалізації.

Основною галуззю сільськогосподарського виробництва залишається землеробство, в якому поступово збільшується вирощування пшениці, переважно на експорт, особливо на Півдні і Лівобережжі. Там також зростають посіви соняшника, кукурудзи, коноплі, тютюну, винограду. Важливими в структурі рільництва залишаються жито, ячмінь, овес, просо та гречка. Цукровий буряк стає найбільш поширеним на Правобережжі, де також вирощувалися традиційні жито, ячмінь, а також хміль, садові культури. По всій Україні значно зросли площі під картоплею й овочевими культурами. Особливо різкі зміни відбуваються на Півдні. В цьому регіоні здійснювалася енергійна інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, запровадження нових сортів культур, розширення посівів пшениці на експорт, використання найманої сили.

У кінці XIX ст. вже сформувалися центри, де збирались батраки і де їх наймали на роботу у великі господарства. Поряд з цим відбувалися позитивні зміни і в тваринництві. І тут авангардну роль відігравав південь України, що спеціалізувався на вирощуванні і експорті овець і коней. Хоча і меншою мірою, відбувався процес спеціалізації тваринництва і на Лівобережжі, де частина селян вирощувала коней, волів та овець на ринок.

Швидко зростала внутрішня та зовнішня торгівля. Продовжувала розвиватися мережа ярмарків і базарів. Найбільшими залишалися контрактовий ярмарок у Києві та Харківський. Поряд з цим з'являється система магазинів, у тому числі універсальних, особливо у великих промислових центрах України. Запрацювали різноманітні біржі та інші посередницькі структури. Особливістю торгових взаємозв'язків української економіки була її орієнтація як на російський ринок, так і на європейський та близькосхідні країни через чорноморські порти. Великі зміни відбуваються у сфері соціальних відносинах між сільськогосподарськими виробниками. Соціально-економічна ситуація ускладнювалася через феодальні пережитки, загострення безземелля. Селянство складало основну масу населення — більше 80%. Воно швидко зростало, і це було характерною рисою демографічної ситуації. У 1861 р. на Харківщині на 1 кв. км припадало 35 жителів, а в 1891 — більше 52 чоловік. Та ще інтенсивніше це відбувалося на півдні України. Херсонщина у 1797 р. мала трохи більше одного мешканця на 1 кв. км, а в 1897 — 49 чоловік. Середня густота населення в Україні наприкінці XIX ст. досягла 53 чоловік на 1 кв. км. Цей своєрідний демографічний надзвичайно ускладнював соціально-економічну ситуацію в Україні. Пережитки феодалізму, збереження поміщицького землеволодіння, знач-но збільшеного реформою 1861 p., і зменшення нею селянського землеволодіння разом з прискоренням зростання населення вело до обезземелення і розорення великої кількості селянських господарств. Створювалася ситуація земельного голоду для переважної кількості селянства. Відбувалося розорення значної його частини і в той же час зростання прошарку багатих хазяїнів.

Найбільшого впливу набули в сільськогосподарському виробництві багаті селяни в Південній Україні, де існували широкі можливості для підприємницької ініціативи. Вони скуповували поміщицькі землі і придбали до кінця XIX ст. половину селянських земель. Аналогічні процеси, хоча й дещо у менших розмірах, відбувалися і в інших регіонах України. На початку XX ст. більше половини селян не мали достатніх для рентабельного ведення господарства земельних наділів. Учені підрахували, що рентабельним було таке господарство, яке мало більше п'яти десятин землі; але більше половини українських селян мали менше п'яти десятин. Селянство знаходило вихід в розширенні так званої «внутрішньої еміграції», в переселенні на Кубань та на Волгу. У 1881 р. були скасовані обмеження на переселення, і українські селяни рушили до Сибіру й Тихого океану. Поряд із цим бідняцьке селянство все більше втягувалося в бунти, протести, революційні рухи Російської демократичної революції 1905-1907 pp.

Після революції царизм, поряд з репресіями проти селянства, розгорнув реформування соціальних відносин на селі. Прем'єр П. Столипін, намагаючись зберегти царизм і поміщицьке землеволодіння, запропонував ряд законопроектів, затверджених Державною думою та царем. Згідно із законами, селяни звільнялися від опіки общин, мали право виходу на хутори, отримували дешевий кредит. Але для українських селян найважливішою частиною реформ Столипіна була державна підтримка їх переселення до Сибіру та Далекого Сходу. Найбідніша частина їх, намагаючись отримати значні земельні наділи в малонаселених просторах східних регіонів імперії, великими масами переїздили туди, зазнаючи великих труднощів. Царська бюрократія бездушно поставилася до переїзду величезних мас селян, залишивши їх на новому місці напризволяще. Багато селян загинуло, багато, розорившись і у всьому зневірившись, поверталася назад у свої села, де у них не залишилось ніякого майна і де вони були зайвими. Це призвело до подальшого загострення соціальної ситуації. Напередодні Першої світової війни українське селянство, більш ніж наполовину бідняцьке та безземельне, було в морально-політичному плані готове до нових революційних боїв. Ускладнювалася також соціальна структура міста. Внаслідок бурхливого розвитку промисловості швидко зростали робітничий клас та буржуазія, соціальна група купців та дрібних торговців і зменшувалася роль ремісництва.