Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. ЗАХІДНА УКРАЇНА У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ (КІНЕЦЬ XVIII - СЕРЕДИНА XIX СТ.)

Революція 1848 р. Утворення і діяльність Головної руської ради

Значно пожвавішала суспільно-політична активність розбудженої української інтелігенції під час революції 1848 p., що охопила Західну, Центральну та Південну Європу і отримала назву «весни народів». Революційний рух у Франції та Австрії розворушив усю Європу. Національно-культурний поступ українського відродження швидко набрав політичного характеру. Революційні гасла мали такий сильний вплив, що навіть значна частина консервативних кіл української інтелігенції змінювали свої погляди. В українських колах виникає устремління до крайової автономії, відокремлення української Східної Галичини від Західної польської. В той же час більшість українського селянства зберігала спокій. Щоб не дати втягти селянство в революційні події, 16 квітня 1848 р. австрійський уряд провів кріпосницьку реформу, ліквідував панщину та надав селянам особисту свободу. Держава Викупляла селянські ґрунти за які селяни сплачували їй значні суми упродовж сорока років. Тепер 375 тис. селянських господарств Східної Галичини стали вільними. Але при цьому невизначеною залишалася власність на ліси, води, пасовища, так звані сервітути, що пізніше призвело до судових процесів з поміщиками, в основному польськими, які розоряли селянські господарства. За поміщиками були збережені монопольні права виробляти і продавати горілку та деякі інші товари, що викликало невдоволення селян.

Галицька інтелігенція вороже ставилася до ідеї включення Східної Галичини до складу майбутньої польської держави, яку відстоювали польські революціонери. Галичани створюють у Львові свою політичну організацію — Головну руську раду, яка налічувала у своєму складі 30 чоловік — світських і релігійних інтелігентів. Очолював її спочатку єпископ Г. Яхимович, пізніше — священик М. Куземський. Головна руська рада мала 45 місцевих відділів, так званих «поменших Рад».

Ці філіали підтримували широкі зв'язки з Головною радою, вели активну діяльність серед населення, скликаючи масові збори, обговорюючи питання шкільного, економічного та політичного життя. У своєму Маніфесті Рада заявила, що галичани — це частина великого руського (українського) народу, який нараховує 15 млн громадян і говорить однією мовою. Цей народ мав у давні часи свою князівську державу, яку спіткала тяжка доля, і вона з часом розпалася. Маніфест закликав народ згуртуватися і боротися за свою національну свободу, кращу долю в межах проголошеної 25 квітня 1848 р. Конституції Австрійської імперії. Рада — перший політичний орган у XVIII-XIX ст., який відкрито виступив із загальнонаціональних українських державницьких позицій.

Головна руська рада зібрала 200 тис. підписів під петицією до австрійського уряду з проханням розділити Галичину на дві частини — українську і польську. До української Галичини мало приєднатися Закарпаття. Висловлювалося побажання щодо введення української мови в народній і вищій освіті та в держдепартаменті. Свої політичні плани Головна руська рада здійснювала в умовах гострої боротьби з польською Радою Народовою, яка намагалася перетворити Галичину в польську провінцію. Щоб розколоти український табір, поляки створили паралельну організацію — «Руський собор», до якого увійшло кілька польських панів, які оголосили себе «русинами», і деякі українські інтелігенти, що заплутались у політичних подіях і піддалися польській агітації. На противагу першій українській газеті «Зоря Галицька» вони заснували газету «Дневник руський». Зростаючи організаційно, поглиблюючи національну свідомість, український суспільно-політичний рух все більше протиставляв себе польському, який вів колоніальну політику по відношенню до українців. Коли поляки організували національну гвардію, русини створили батальйони «руських стрільців».

Бурхливо проявився українсько-польський антагонізм на Слов’янському конгресі у Празі, організованому за ініціативи і під керівництвом чехів. На початку конгресу діяла єдина українсько-польська секція. Однак згодом українці почали гостро критикувати поляків. Вони висунули вимогу поділити Галичину, і робота конгресу зосередилася навколо цих питань. За посередництва чехів та росіянина М. Бакуніна була зроблена спроба прийняти компромісне рішення для врегулювання відносин між поляками і українцями, але нові революційні події в Австрійській імперії унеможливили подальшу роботу конгресу, і він роз'їхався.

В умовах революційних змагань відбулися вибори в парламент, який зібрався в липні 1848 р. Із 96 депутатів від Галичини було 39 українців: 27 селян, вісім священиків, три світських політика. Українські депутати внесли пропозицію розділити Галичину та провести деякі інші реформи національно-культурного характеру. Селянські депутати-українці гостро критикували кріпосницьку реформу, виступаючи проти виплат за землю. Особливо яскравими були промови українського депутата Івана Капущака, у яких він змалював страждання селян та жорстоке знущання над ними поміщиків. Події 1848 р. активізували культурне життя українців Східної Галичини, яке розвивалося в руслі національного відродження. Визначною подією було скликання з'їзду інтелігенції, що отримав назву «Собор руських учених». У якому брали участь 118 українських учених. Було обговорено стан української мови, її відмінність від церковнослов’янської, російської, польської, вироблено найважливіші положення українського правопису, єдину граматику, висунуто вимогу ввести українську мову в усіх школах.

Ще влітку 1848 р. Головна руська рада проголосила створення галицько-руської «Матиці» на зразок чеської та інших слов'янських «матиць». Це була культурна організація, яка мала проводити видавничу діяльність, друкуючи українські підручники та іншу літературу, здійснювати рідною мовою широку просвітню роботу. У1848 р. декретом імператора у Львівському університеті була заснована кафедра української мови і літератури, завідувачем якої був призначений Яков Головацький. З січня 1849 р. він проводить заняття, а також видає граматику української мови.

«Весна народів» виявилася недовгою. У листопаді 1848 р. австрійські війська придушили революційний виступ у Львові, головною силою якого були польські революціонери. Згодом війська царської Росії розгромили революцію в Угорщині. В боротьбу з угорськими революціонерами були втягнуті і русини, батальйони яких охороняли угорський кордон і тим підтримали австрійський уряд. Революція зазнала поразки, і однією з причин цього була відсутність єдності в рядах революціонерів. В історичній літературі зустрічаються звинувачення східних слов'ян у тому, що вони «заморозили весну народів», сприяли поразці революції в Європі. Однак при цьому не береться до уваги, що причиною відсутності єдності народів, які боролися за свою незалежність, виступу українців Галичини проти польської і угорської революцій була колоніальна позиція їхніх керівників. Угорці не допускали й думки про національну свободу Закарпаття, як поляки про навіть невелику автономію Східної Галичини,

Віковічна колоніальна чванливість польської шляхти, як і угорської аристократії по відношенню до українців, не зникла навіть тоді, коли вони, втративши незалежність, шукали підтримки союзників у боротьбі з австрійськими і російськими колонізаторами за свою національну свободу. Поряд з цим польська і угорська поміщицька верхівка не змогла відмовитися від своїх феодальних привілеїв, продовжуючи експлуатувати українських селян, зберігаючи і після селянської реформи 1848 р. деякі пережитки кріпосницької залежності (сервітути). Тому українське селянство не бачило в польських і угорських панах революціонерів, здатних дати їм соціальну і національну свободу.

Поряд з цим не можна ігнорувати й певну політичну відсталість українських селян Східної Галичини, великий вплив на них консервативної верхівки галицького духовенства, традиційні «царистські» ілюзії селянства та ін. Після придушення революції австрійський уряд скасував конституцію 1848 р. і повернувся до своєї традиційної централізаторсько-бюрократичної системи правління. Він не виконав побажань українців про поділ Галичини на Східну частину — українську, і Західну — польську, чим фактично залишив без змін рабське становище українців. У 1851 р. розпалася Головна руська рада, і в Галичині настав період розчарувань, апатії, застою в суспільно-політичному житті.

Приєднання Західної України до Австрії принесло цьому регіону України певний порядок і широкі реформи для селянства. Життя якого в кінці XVIII — на початку XIX ст. дещо покращилося, передусім внаслідок ліквідації огидних проявів кріпацтва «освіченими монархами» Австрії. Соціальні суперечності між українським селянством і польським поміщицтвом залишилися, але відтепер вони розв'язувалися в основному в судовому порядку, на базі правових норм і законів. В краї поліпшилось і становище греко-католицької церкви. Зміцнившись, духовенство відіграє значну роль в розвитку культури, розгортанні національно-культурного відродження, піднесення національної свідомості і організованості населення, що особливо виявилося в період революції 1848 р.