Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. УКРАЇНА У XVIII СТ. ЗНИЩЕННЯ ЦАРИЗМОМ ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Соціально-економічний розвиток

Незважаючи на труднощі, у XVIII ст. в Україні відбувався подальший розвиток економіки. Основою її залишалося сільське господарство. Землеробство мало переважно зерновий характер. Розширюються посівні площі, збільшується виробництво зерна та інших сільськогосподарських культур. Його розвиток в окремих регіонах відбувався нерівномірно. Найбільш енергійно розвивалися всі галузі господарства на Лівобережжі та Слобожанщині, а в кінці XVIII ст. й Південь набирає високих темпів економічного зростання.

На Лівобережжі з'являються великі маєтки, де вирощувалася значна кількість зернових культур. Зокрема, в економіях К.Розумовського та П. Рум'янцева-Задунайського збирали десятки тисяч центнерів зерна. На Правобережжі та Південній Волині у фільварках теж відбувалося розширення посівів зернових культур.

Протягом XVIII ст. відбувається певна спеціалізація: на Лівобережжі та Слобожанщині все більша увага приділяється вирощуванню жита, на Півдні — пшениці. У фільваркових господарствах Правобережжя посіви жита й пшениці теж зростали, хоча й повільніше, ніж на Півдні. З середини XVIIІ ст. в Україні розпочинається вирощування картоплі, а також розширюються посіви технічних культур, зокрема тютюну, льону, цукрового буряка і соняшника. До другої половини XVIII ст. відносяться перші спроби ведення садівництва й виноградарства, особливо па півдні України і в Криму, на науковій основі.

Відбуваються прогресивні зрушення в системах обробітку ґрунту: зростає площа угноєних ланів, дещо розширюється багатопільна обробка ґрунтів. У XVIII ст. в Україні зростає значення тваринництва. З’являються у все більшій кількості кінні заводи, які займаються племінним конярством. У 1786 р. лише в поміщицьких маєтках Глинського, Борзенського, Ніжинського та Прилуцького повітів Чернігівського намісництва налічувалося 39 таких заводів. Розширюється вівчарство. Створюються отари тонкорунних овець сілезької та іспанської порід, засновуються царські і козацькі вівчарські заводи. Лише на Лівобережжі у 80-х роках XVIII ст. існувало вже більше двохсот таких заводів. У північних районах України все більшу роль відіграє свинарство. Все це свідчило про поступове нарощування виробничих сил, зростання ролі товарно-грошових відносин. У XVІІ ст. активізувався процес формування великої земельної власності в руках нової генерації «панів» — козацької старшини. Зокрема, у 1743 р. 314 старшин вже закріпили за собою близько 20 тис. поспопитських (селянських) дворів. На Слобожанщині наприкінці XVIII ст. половиною її земельного фонду володіли 250 поміщицьких сімей. На Правобережжі повсюдно утвердилася феодальна земельна власність. У Західній Україні посилювався процес зміцнення іноземної групи феодальних земельних власників. За даними першого австрійського перепису 1773 р., в Галичині налічувалося 19 тис. шляхетських (в основному польських) родин, хоча багатих сімей було кілька десятків. Все це свідчило про посилення і консолідацію класу феодалів в Україні, як національних, так й іноземних.

Швидко зростали маєтності російських вельмож Г. Долгорукого, Г. Головіна, П. Шафірова, Б. Шереметьева та ін. Збільшувалася кількість селян та міщан, залежних від монастирів. У 1786 р. у підданстві 60 монастирів на Лівобережній Україні перебувало майже 423 тис. посполитих. Зменшувалася кількість селян, козаків та міщан, які жили у військових містечках і селах.

Посилюється втручання Російської держави в аграрні відносини в Україні, Так, вільні військові маєтності, що не встигли потрапити до рук поміщиків, проголошуються власністю держави, а їх селяни і міщани переводяться на статус державних підданих. Така ж доля спіткала й рангові маєтки. У 1786-1788 pp. царський уряд секуляризував монастирські маєтки. Більшість церковних угідь перейшла у власність держави та деяких світських феодалів. Характер володіння землею селянами, міщанами й рядовими козаками на Лівобережжі, Слобожанщині та Правобережжі, а в другій половині XVIII ст. і на півдні України визначала в основному займанщина, тобто самовільне взяття «явочним порядком» землі під посіви, для влаштування млинів, пасік тощо. У XVII ст. цей спосіб був достатньою підставою для користування зайнятою землею та на право спадковості. Однак з посиленням наступу феодалів на права селянства і козацтва займанщина втратила своє значення, і в другій половині XVIII ст. державна влада не визнавала її юридичною основою володіння посполитими і козаками землею. І все ж особиста форма власності козаків і селян на землю ставала пануючою.

Збільшується феодальна рента. На початку століття запроваджувалася регулярна дводенна панщина, а в кінці в окремих групах маєтків вона досягла п'яти і більше на тиждень. Поряд з посиленням відробіткової ренти відбувався процес заміни натуральних оброків грошовими. Крім виконання повинностей на феодалів, селяни та рядові козаки сплачували ще й обтяжливі державні податки, які постійно зростали. На Лівобережжі до середини 60-х років XVIII ст. не існувало чітко визначених норм натуральних і грошових зборів у державну скарбницю. У 1765 р. двори селян, міщан, підсусідків і козаків-підпомогачів обкладалися так званим рубльовим податком, значно вищим за попередні. З 1776 р. на Слобожанщині, з 1783-го на Лівобережжі запроваджувався подушний податок.

Посилюється обмеження прав селянських мас. У 60-ті роки XVIII ст. царський уряд дозволив поміщикам без суду і слідства відправляти селян на каторжні роботи та на поселення в Сибір, віддавати в рекрути. Селянам заборонялося скаржитися на своїх поміщиків. Нарешті указом від 3 травня 1783 р. Катерина II остаточно заборонила перехід селян з місця на місце. Кріпак став вважатися власністю поміщика, прирівнювався до його майна.

Поряд з сільським господарством зростала промисловість. Це особливо виявилося в мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і місцевого ремесла. Значна кількість мануфактур були такими, де всі виробничі процеси здійснювалися лише на основі примусової праці кріпосних. Зокрема, всі мануфактури в Га-личині обслуговувалися кріпосними, за винятком кваліфікованих майстрів, які були найманими. Це обмежувало зростання мануфактурного виробництва в регіоні, визначало його консервативність та неперспективність.

На Лівобережжі та Слобожанщині у кінці XVIII ст. діяла значна кількість промислових підприємств, де одночасно використовувалися кріпосна і вільнонаймана праця. Поява й розвиток великих мануфактур, зокрема винокурень та текстильних підприємств, визначали зростання продуктивних сил, формування нового типу підприємств — буржуазних. Зрушення, що відбулися в XVIII ст. у промисловості, зумовили значні зміни в соціальній структурі українського народу: збільшилася кількість купців та ремісників. У Києві, Козельці, Острі, Лубнах, Хоролі, Полтаві, Городищі, Золотоноші, Переяславі та Пирятині (Київська губернія) у 1782 р. загалом налічувалося 9,5 тис. міщан і купців, із них лише в Києві — понад 6 тис. Основну масу міщан становили ремісники. Кількість цехових ремісників у Катеринославському намісництві становила у 1774 р. 1054 чол., а в 1789 вже 16 149, тобто виросла більш ніж у 15 разів.

У XVIII ст. поглиблювалася спеціалізація промисловості по її окремих галузях. Окремі міста і містечка все більше виділяються з-поміж інших населених пунктів становленням і розвитком у них одного або небагатьох видів ремесла. Одночасно з процесом спеціалізації в промисловості розширюється товаризація виробництва, і дедалі більше продукції окремих виробників надходить на ринок. Відбувається подальше відокремлення промисловості від землеробства. У другій половині XVIII ст. значна частина ремісників і промисловців жила частково або виключно за рахунок прибутків від свого ремесла чи промислу. Виникла значна група найманих робітників, кількість яких зростає на Лівобережжі та Слобожанщині. В деяких галузях промисловості (скляна, селітряна, залізоробна) наймана праця переважала над працею феодально залежних груп населення. Все це свідчило про розклад традиційних форм господарства і формування в надрах феодалізму нових товарно-грошових відносин.

Швидко зростає торгівля, особливо ярмаркова. Поряд з великими ярмарками в містах і містечках України існували дрібні ярмарки, торги і базари. В 21 українському місті у 1665 р. відбулося 40 ярмарок, а у 50-х роках XVIII ст. лише на Лівобережжі ярмарки збиралися щорічно близько 350 разів, а базари — 8680. На Слобожанщині в середині XVIII ст. існувало близько 120 щорічних ярмарків, а наприкінці 70-х років — уже понад 200. Тут розгорталася конкуренція між різноманітними групами купців, а також між купцями та міщанами, селянами і козаками. Виникають групи перекупщиків, баришників, скупників, які часто виступали посередниками між селянами і купцями, використовуючи різні нагоди для власного збагачення: голод, неврожаї та ін. Купці, міщани, а також деякі селяни та козаки займалися лихварством. Через розгалужену систему ярмарків і базарів товари розходилися по всій території українських земель. Деяка активізація товарно-грошових відносин викликала появу нових і розвиток старих центрів торгівлі, особливо на Лівобережжі. Тут виділялися Лохвиця, Ромни, Лубни, Ніжин, Прилуки, Чернігів, Переяслав, Глухів, Хорол, у яких щорічно збиралося від трьох до п'яти великих ярмарок. На Слобожанщині вони найбільше проводилося у Харкові, Валках, Сумах, Сніжковому Куті, Золочеві, Таранівці, Артемівці, Ольшані та Хотомлі. У правобережному регіоні важливими центрами торгівлі стали Ржищів, Могилів, Луцьк, Дубно та Житомир. Дедалі більшого значення в торгівлі набуває Київ, який систематично відвідували купці з усіх регіонів України, особливо після перенесення туди у 1797 р. Крещенського контрактового ярмарку, на який часто з'їжджа-лося до 5 тис. чоловік. Одним із вузлових пунктів економічних зв'язків між західними і східними українськими землями був Львів. Швидко зростали торгові центри на Півдні — Катеринослав, Єлизаветград та ін. Все це свідчило про формування українського внутрішнього ринку, про зростаючу економічну спільність українського населення. Український національний ринок входив до складу всеросійського, куди збувалася значна кількість товарів. Найбільше їх вивозилося з Лівобережжя; хліб, тютюн, прядиво, горілка, селітра, шкіри, віск.

У 1754 р. за указом Єлизавети Петрівни було скасовано мито на товари, котрі надходили до Росії з України, і навпаки. У 1771 р. російським купцям дозволялося селитися в Україні, купувати будинки та інше нерухоме майно, займатися підприємництвом. Зростали торгові зв’язки Слобожанщини з Росією. На території Слобідської України до середини XVIII ст. існували митні кордони. У 1743 р. Єлизавета Петрівна відновила безмитну торгівлю старшині і козакам Слобожанщини. З метою піднесення рівня торгового обороту між українськими і російськими територіями поліпшувалися шляхи сполучення. Найбільшу роль у цьому відігравали Дніпро і Дон з притоками, якими вивозилася велика кількість товарів. Зростає роль Дністра в торгівлі Західної України.

Помітно зростає вага України в зовнішній торгівлі Російської імперії. Велика кількість товарів із Західної Європи, Сходу завозилася до України, а українських —- до цих країн. Завдяки цьому швидко розбудовуються чорноморські порти — Одеса, Херсон, Євпаторія та ін., які відіграють все помітнішу роль в економічному житті України. Таким чином, у XVIII ст. в Україні відбулися значні зрушення в сільському господарстві, промисловому виробництві та торгівлі. Одним із найголовніших наслідків соціально-економічних процесів цього періоду було формування економічної спільності всього українського народу та деякого зростання його виробничих сил.