Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. УКРАЇНА У XVIII СТ. ЗНИЩЕННЯ ЦАРИЗМОМ ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Правобережна Україна. ЇЇ приєднання до українських земель у складі Російської імперії

Українська державність проіснувала на теренах Правобережжя з невеликими перервами від 1648 до 1714 р. За цю територію у XVIII ст. продовжували вести боротьбу Річ Посполита, Російська імперія разом із залежною від неї Гетьманською державою, Туреччина та Кримське ханство. На початку століття державне життя на правобережних землях підтиском агресивних сусідів майже занепадає. У 1714 р. тут відновлюється влада Польщі. До складу Речі Посполитої ця територія увійшла виснаженою, зруйнованою, майже без населення, яке було частково винищене під час невдалих козацьких повстань під керівництвом С Палія, частково переселено у 1711-1714 роках на Лівобережжя. На її території знову починається процес колонізації і заселення. Польська влада відтворювала той суспільний устрій, що був тут до початку повстання під проводом Богдана Хмельницького. Однак характерною рисою його соціальної структури була відсутність козацтва і козацької старшини, що відіграли провідну роль у повстаннях кінця XVII ст. Це ускладнювало боротьбу народних мас проти реставрації магнатсько-шляхетського феодального гноблення.

Головне місце у відновленні господарського життя в регіоні належало народній колонізації. Протягом кінця XVII — першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та Південно-Східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з Лівобережної України, Галичини, Молдавського князівства та інших регіонів. Процес відбудови економіки краю розтягся на кілька десятиліть. Переважна більшість земель належала польським магнатам і шляхті. Магнатське землеволодіння зростало в основному за рахунок виділення феодалам королівських земель та примусового скорочення селянських наділів. Частина земельного фонду Правобережжя стала також здобутком українського селянства та козацтва, в тому числі на тій території понад Дніпром, яка за умовами «Вічного миру» мала залишатися незаселеною нейтральною зоною.

Повертаючись до своїх родових маєтків, магнати і шляхта оголошували так звані «слободи», за якими селяни, які оселялися на панській землі, на певний час звільнялися від будь-яких повинностей. Запровадження «слобод» сприяло зростанню потоку переселенців і відродженню економіки краю. Розвиток світового капіталістичного ринку в часи пізнього середньовіччя втягував у свою сферу й господарства країн Східної Європи, у тому числі латифундії Правобережжя, що експортували через порти Балтики продукти фільваркового виробництва. Однак не всі поміщицькі господарства однаковою мірою були втягнені у ці відносини. Уподовж XVIII ст. склалися і співіснували три види феодальних господарств: у першому переважали «слободи», грошова рента (чинш) і продуктовий податок: у другому поряд з чиншем запроваджувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина. Становище селян погіршувалося, коли власники здавали свої маєтки в оренду: орендарі намагалися одержати від селян якнайбільше прибутку. Здійснювалися і непрямі методи експлуатації і визиску. Особливо важким було виключне право пана на вироблення і продаж міцних алкогольних напоїв. Феодали примушували селян купувати горілку в їхніх шинках. Поміщики мали також монополію на помел зерна, продаж дьогтю, селітри. Закінчення пільгових років на «слободах» вело До посилення особистої залежності та експлуатації селянства і стало однією із причин наростання антикріпосницького руху селян.

В економічному житті Правобережжя землеробство відігравало основну роль. Поряд з цим досить розвинутим було і тваринництво. Сіяли такі традиційні культури як жито, пшениця, ячмінь, овес, гречка, просо, льон, конопля та ін., розводили корів, волів, коней, свиней, овець тощо. Міста Правобережжя значною мірою залежали від магнатів. Тут знаходився значний прошарок поселенців-міщан, які займалися землеробством, і тому більшість міст тут не стали визначними торгово-ремісничими центрами, хоча поступово все більше мешканців займалися промислами, ремеслами та торгівлею. Наприкінці XVII! ст. виникають мануфактури у Тульчині, Немирові, Чуднові, Жахновці, Корсуні та інших містах і містечках. Зокрема, на Немирівській ткацькій мануфактурі у 80-90-х роках працювало близько 300 чоловік. У 1795 р. на Волині налічувалося 18 мануфактур з виробництва поташу. На кінець XVІІІ ст. Правобережжя уже славилось виробництвом сукна, зброї, скла, шкіряних виробів тощо.

Поступово зростала зовнішня і внутрішня торгівля. Зокрема, транзитну торгівлю через Правобережжя в країни Західної Європи та на Балкани вели купці Росії, Лівобережної і Слобідської України. Ширилися зв'язки правобережних господарств з країнами Сходу. Але виникають і негативні моменти: з ряду економічних та політичних причин падають обсяги вивезення хліба через головний для того часу балтійський порт — Гданськ. Йшли пошуки нових шляхів вивезення хліба через чорноморські порти, але це вимагало часу, шкодило розвитку торгівлі і погіршувало загальний економічний стан.

Поступово польський уряд відновлює на Правобережжі воєводсько-повітовий адміністративний поділ у складі Київського, Брацлавського, Волинського та Подільського воєводств. Ними управляли воєводи, влада яких з часом зменшувалася, і одночасно посилювали свій вплив воєводські сеймики, що складалися з магнатів і місцевої шляхти. Польська державно-адміністративна влада була слабкою і не могла забезпечити ефективного управління Правобережною Україною. До того ж і польські війська нараховували тут всього 4-6 тис. чоловік. Водночас надвірна міліція кожного з місцевих магнатів мала по 2-3 тис. чоловік. Тому політику щодо місцевого населення визначали магнати, що не сприяло нормалізації польсько-українських відносин. Ця проблема з часом все більше загострювалася.

Вже на початку XVIII ст. політична анархія в Речі Посполитій, жорстока експлуатація селянства і свавілля польських панів та євреїв-орендарів, що поєднувалися з релігійним фанатизмом польської шляхти, викликали широкий повстанський рух гайдамаків (в тюркських мовах означає — розбійник, грабіжник). Так поляки називали українських селян, міську бідноту та козаків, що втікали з приватних магнатських військових формувань, об'єднувалися у повстанські загони, які часто очолювали запорозькі козаки. Спочатку гайдамацькі загони були невеликими і вели боротьбу розрізнено, грабуючи панські маєтки, знищуючи ненависних гнобителів. Виступи були стихійними, без чітких політичних цілей. Але згодом цей рух набрав масового, антикріпосницького характеру. Гайдамаки не нападали на селян, міщан та козаків і користувалися підтримкою народних мас. Гайдамаки отримували неофіційну підтримку і допомогу також з бою, Запорозької Січі, Гетьманської держави, зустрічали симпатію в середовищі православного духовенства, яке бачило в них борців проти унії, яка знову насаджувалася польським католицтвом. Поляки ненавиділи «схизматиків», які були вірними православ'ю. Православна церква не витримувала боротьби з краще організованою уніатською церквою. Майже всі великі центри православ'я на Правобережжі поступово переходять до рук уніатів. У 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир, у 1725 — Кременецький та ін. Посилення кріпосництва, переслідування православної віри, розгром православних церков, примусове окатоличення українського населення призвели до загострення визвольної і антифеодальної боротьби гайдамаків. Відбулося кілька великих, масових народних виступів. Перший прояв народного невдоволення відбувся у 1734 р. Повстання охопило територію Київщини, Брацлавщини, Волині, Поділля, окремих районів Галичини. Було захоплено багато міст і містечок. У 1750 р. вибухнуло таке саме повстання, але обидва рухи були придушені польською шляхтою і російськими військами.

Найбільшого розмаху гайдамацький рух набрав у 1768 р. Повстання дістало назву «Коліївщина» (від слів — кіл, колоти, різати — «колій»). Це селянсько-козацьке повстання своїм грізним характером, та масштабами значно перевершив попередні повстання. У ньому поряд з соціальними мотивами велику роль відігравали релігійні. Католицькі ієрархи за сприяння польської влади і фанатичних католиків у військах вели в цей час запеклий наступ на православну церкву. Польський митрополит Володкевич, його представник Мокрицький переслідували, жорстоко знущалися з православних священиків, особливо з сільського духовенства. За найменшу провину їх садовили до тюрми і немилосердно били різками і принижували. Все це створило атмосферу ненависті і готовність до повстання. У боротьбі з наступом католицтва швидко виділився бойовим характером, енергійністю, наполегливістю ігумен Мотронинського монастиря Мелхісидек Значко-Яворський. Він мав зв'язки із запорожцями і підтримував ідею повстання проти польського панування на Правобережжі. У монастирі зосереджувалися повстанці, організовуючись та озброюючись. Прискорили повстання незгоди серед польської шляхти та вступ російських військ на Правобережжя. Це було пов'язано з тим, що у 1768 р. під тиском царського уряду польський король С.Понятовський підписав з урядом Роси договір про зрівняння протестантів і православних у політичних правах з католиками. Проти цього виступили шляхта, магнати, створивши конфедерації (об'єднання), найсильнішою з яких була в місті Бар (Барська). Шляхтичі розгорнули хрестовий похід проти «схизматиків». Польський уряд, не маючи військ для придушення виступу Барської конфедерації, звернувся по допомогу до Росії. Корпус російських військ вступив на Правобережжя і почав розганяти конфедератів.

Серед українських селян поширилася чутка, ніби цариця Катерина II видала «Золоту грамоту» із закликом до селян бити польську шляхту. Вони вважали, що виступають за справу короля, проти панів. Повстання швидко охоплювало все нові райони Правобережжя, де діяло близько 30 загонів.

На чолі повстання став запорожець Максим Залізняк, який у 1767 р. з'явився у Мотронинському монастирі. Тут він зібрав великий загін козаків, які хоча й не входили до запорозьких регулярних військ, а наймитували в зимівниках та на рибних промислах, однак пройшли «школу» Запорожжя. Ігумен Мотронинського монастиря Мелхісидек Значко-Яворський благословив повстання і висвятив ножі. Загін Залізняка здійснив похід через Смілу, Черкаси, Корсунь, Канев та Лисянку в центральні райони Правобережжя. Повсталі убивали шляхтичів, орендарів-евреїв і вливалися до загонів Залізняка.

Центральною подією повстання було взяття повстанцями однієї з найбільших фортець Правобережжя — Умані, яка належала родині польських магнатів Потоцьких. Коли повсталі підійшли до Умані, на їхній бік перейшла головна сила захисту міста — козацька міліція, якою ко-мандував сотник Іван Гонта. Гонта походив із сім'ї селянина-кріпака із села Розсішки на Уманщині (тепер Христинівського р-ну Черкаської обл.) За свою довголітню службу він дістав від Потоцьких два села, що давали йому великий на ті часи дохід. Перехід Ґонти на бік Залізняка відбувся внаслідок того, що він переконався у відданості керівника повстанців ідеалам визволення селян з кріпацтва, відновлення козаччини і оборони православної віри.

Взяття Умані супроводжувалося грабежами і жорстоким винищенням польських шляхтичів, євреїв, лихварів та ксьондзів. Переможці зібрали в Умані раду, на якій Залізняка проголосили гетьманом, а Ґонту — уманським полковником. Уманщину поділили на сотні, як було за козацьких часів, а уніатам запропонували або прийняти православ'я, або покинути край. Охопивши Київщину та Брацлавщину, повстання, що все більше набирало антикріпосницького характеру, поширювалося у Східній Галичині, Поділлі, загрожуючи перекинутись на територію Польщі та Російської імперії. Це викликало тривогу у російського і польського урядів. За таких умов царське військове командування, яке спочатку загравало з повсталими, у червні 1768 р. обманом захопило керівників повстанців та їх табір, а пізніше розбили решту загонів на Правобережжі. Залізняка і запорозьких козаків як російських підданих судив російський суд, згідно з вироками якого вони були покарані різками і вислані до Сибіру. Ґонту і його прибічників як польських підданих судив польський суд, який відзначався надзвичайною жорстокістю. Особливо люто карав повстанців польський генерал Стемпковський, штаб якого стояв у Кодні під Житомиром. Там загинуло понад 3 тис. українців. На іншому суді у селі Сербах, недалеко від Могилева на Дністрі, два тижні бенкетуюча шляхта насолоджувалася видовищем кривавої кари гайдамаків. Особливо жахливих тортур зазнав Гонта: з нього були зрізані смуги шкіри, потім він був порубаний на частини, голову його прибили цвяхами до воріт Могилева. Так жорстоко польська шляхта і російський царизм розправилися з повстанцями, які боролися за відродження державності та козаччини на Правобережжі, об'єднання українських земель, ліквідацію нового наступу польського кріпосництва і католицтва. Це повстання, незважаючи на поразку, ослабило шляхетський режим у Польщі та натиск феодалізму на українське селянство.

Після Коліївщини процес занепаду польської шляхетської держави прискорився. Цим скористалися її сусіди, в першу чергу Росія і Пруссія, а також Австрія, які давно вже дивилися на польські області як на свою майбутню здобич, безперервно втручалися у внутрішні її справи. У 1772 р. проведено перший поділ частини польських земель між Росією, Пруссією та Австрією. До складу Російської імперії відійшла східна частина Білорусії. Галичину захопила Австрія, включивши її до складу своєї території під назвою Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини). У 1774 р. Австрія окупувала Буковину, визволену російськими військами від турецького гноблення. Ще раніше, наприкінці XVII ст., влада Австрії поширилася на Закарпаття. Тепер до утисків польських, угорських, румунських, молдавських і українських феодалів додалося гноблення правлячих кіл Австрії, які підтримували польських поміщиків, проводили політику насильницького онімечення населення.

У 1793 р. Прусія і Росія провели другий поділ Польщі. Правобережні Українські землі були возз'єднані з іншими українськими територіями в складі Російської імперії. До неї відійшла також східна Білорусія з Мінськом. У Польщі поширюються патріотичні настрої, розгортається визвольний рух, який очолив Тадеуш Костюшко, однак він зазнав поразки.

У 1795 р. Росія, Пруссія й Австрія провели третій поділ Польщі. До царської Росії були приєднані західна Білорусь і західна Волинь, безпосередньо польські землі захопили Пруссія і Австрія. Розвал Польщі був результатом антинародної політики магнатства, егоїзму і розгнузданості шляхти. На Правобережжі була створена російська система адміністративного поділу, на яку поширювалося чинність «Жалуваної грамоти» дворянству і російського законодавства. За рахунок конфіскованих та державних земель великі земельні наділи були виділені російським генералам, чиновникам, кількість яких постійно зростала. Становище народних мас майже не змінилося. Царизм відроджував православ'я, яке отримало офіційне визнання влади. Вже у 1794-1795 pp. з унії в православне віросповідання перейшло мільйон чоловік, в основному селян.

Визволення Правобережжя з-під влади Польщі і возз'єднання його з Лівобережжям та іншими українськими землями в єдине ціле сприяло деякому прискоренню розвитку продуктивних сил, посиленню економічних і культурних зв'язків між окремими українськими землями і тому в цілому мало, прогресивний характер.