Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. УКРАЇНА У XVIII СТ. ЗНИЩЕННЯ ЦАРИЗМОМ ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Розгром Запорозької Січі

Однак до 1775 р. існувало запорозьке козацтво зі своєю опорною базою — Запорозькою Січчю. У 1768-1774 pp. йшла російсько-турецька війна, у якій українські військові сили, особливо запорозьке козацтво, і значна частина населення України брали активну участь і відіграли визначну роль.

У кількох великих битвах і в багатьох дрібних сутичках російські війська, в складі яких було багато українських частин, розбили турецьку армію. Україна була найближчим тилом російської армії і надавала їй провіант, квартири, підводи тощо. Російсько-українські війська зайняли Крим, Молдавію, Валахію (більшу частину сучасної Румунії), перейшли Дунай, вступили до Болгарії, загрожуючи самій Туреччині. Це змусило Туреччину просити миру, який і був підписаний у 1774 р. в Кючук-Кайнарджі.

За умовами миру Росія отримала значну частину Причорномор'я разом з територією між Дніпром і Південним Бугом, а Крим був оголошений незалежним від Туреччини. У 1783 р. він був приєднаний до Росії разом з півостровом Тамань та правобережжям Кубані. Росія отримала вільний вихід до Чорного моря і проток Босфор і Дарданелли.

Віднині припиняються спустошливі набіги і пограбування української та південноросійської територій, винищення цілих поколінь українського народу; створюються умови швидкого розвитку продуктивних сил півдня, де за короткий час були збудовані порти, міста, через які велася торгівля з багатьма країнами. У Криму було ліквідовано рабовласництво, работоргівля, зникало примітивне кочівництво, енергійніше розвивалися ремісництво, садівництво, торгівля та різні промисли. Однак поряд із цим, відразу після приєднання, царизм розгортає імперську колонізаторську політику по відношенню до татарського населення. Всіма методами царські чиновники витісняли і навіть знищували кримськотатарське населення та й не лише його. У 1778 р. за наказом Катерини II Олександр Суворов за кілька днів переселив з Криму на Азовське побережжя між Бердянськом і Доном 32 тис. осіб чоловічої статі, в основному греків та вірмен, що серйозно підірвало ремесла і торгівлю Криму. Починаючи з середини 80-х років XVIII ст. тисячі татар через нестерпні умови розпродували свої землі, майно і виїздили до Туреччини та інших країн. Якщо у 1783 р. в Криму нараховувалося понад 500 тис. чоловік населення, то у 1793, через 10 років після приєднання до Росії, воно зменшилося до 205 тис, хоча царизм переселив до Криму значну кількість росіян та українців.

Поразка Туреччини у війні, приєднання Причорноморської території до Росії і перенесення кордонів на південь радикально змінило роль і становище Запорозької Січі. У 1734 p., повернувшись під владу Росії, запорозькі козаки розширили свою господарську діяльність, збільшуючи посіви хліба, стада коней та худоби. За період від 30-х до 70-х років XVIII ст. запорозька територія перетворилася з «дикого поля» на регіон осілої хліборобської культури з вільним селянським населенням.

На паланках Січі розвивалося переважно скотарство, що найбільше відповідало природним умовам цього степового краю. У багатьох старшин та козаків були великі стада худоби. Так, у останнього запорозького кошового П.Калнишевського на час його арешту після розгрому царизмом Січі у 1775 р. налічувалося 669 коней, понад тисячу голів худоби і 14 тис. овець та кіз. З реєстру тієї шкоди, якої завдали татари під час нападу на Україну в 1769 p., видно, що вони захопили у кошового отамана 600 коней, у полковника Колпака — 127 коней, 300 волів, 1200 овець.

Споконвічним промислом на Запорожжі було рибальство й мисливство. На берегах річки Самари, що протікала в центральній частині Запорозьких вольностей (земель), процвітало садівництво та бджільництво. Запорозька Січ вела торгівлю різноманітними товарами свого господарства з усіма сусідніми країнами — Росією, Україною, Кримом, Туреччиною та Польщею. Вивозили хутра, шкіри, вовну, коней, худобу, масло, пшеницю та рибу. Особливе значення мала торгівля сіллю, що її доставляли з Криму. Лише до Польщі щорічно вивозилося близько тисячі возів солі. На Запорожжя завозили заморські вина, бакалію, горілку, хліб, лісові матеріали, оливу, зброю, порох, олово, сукно, бавовняні і шовкові тканини та ін.

Вся територія Запорозьких вольностей у XVIII ст. ділилася на 8 округів-паланок, кожна з яких мала свій військовий і адміністративний центр, де постійно перебував полковник. Вся земля належала Війську Запорозькому як верховному власнику. Вона виділялася в користування різним категоріям населення, що проживало на території Війська Запорозького, як і місця рибної ловлі та пасовища. Щороку здійснювався поділ степу і річок між окремими куренями.

Починаючи з другої половини 30-х років, багато козаків виходили з членів січового товариства, де мали бути лише нежонаті, одружувались і заводили господарства на хуторах або селилися по кілька родин в слободах (зимовники). В останні десятиріччя існування Січі такі хутори з хліборобським господарством заводили і старші козаки, члени січового товариства. У 1775 р. лише на правому березі Дніпра існувало 763 замовники, де мешкали 8684 січовики. Значно численнішу групу становили звичайні селяни, які втікали від феодалів-кріпосників з польської України, Слобожанщини та Гетьманщини. На запорозьких землях, де не було панщини, їх не переслідували, не обтяжували податками і повинностями. Переселенці ставали «підданими» Війська Запорозького й платили до військової скарбниці невеликі податки. Тут швидко зростали села, де жили вільні землероби-селяни. На запорозькій території у 1775 р. було вже 150 таких сіл. А все населення Війська Запорозького становило понад 200 тисяч.

Таким чином, на території Запорозької Січі швидко зростали виробничі сили, розвивалися товарно-грошові відносини, відбувалось збагачення старшини, посилювалася експлуатації козацької і селянської бідноти. Все це призводило до соціальних суперечностей, виступів і повстань. Зокрема, у 1760 р. відбулося велике повстання козацької «сіроми», придушене царським військом. Останнім кошовим отаманом Січі був Петро Іванович Калнишевський. Він народився у 1691 р. в козацькій сім'ї в селі Пустовійцівці (нині Роменського району на Сумщині). Восьмирічним хлопчаком попав на Січ, став умілим і хоробрим козаком. З 1762 до 1775 р. (з невеличкими перервами) обирався кошовим, мав великий авторитет і повагу. Це був талановитий політик і військовий діяч, захисник інтересів козацтва. Намагаючись не допустити розгрому Січі і в той же час відчуваючи ворожість царського уряду, його підготовку до ліквідації Запорожжя, Петро Калнишевський і старшина вели лояльну політику щодо царизму. Під його керівництвом козаки героїчно воювали проти турецько-татарських війську 1768-1774 pp. За героїзм цариця у 1770 р. оголосила подяку Війську Запорозькому, а кошового Калнишевського нагородила золотою медаллю з діамантами. У 1773 р. йому було присвоєно військове звання генерал-лейтенанта російської армії. Однак Запорожжя залишалось місцем, куди стікалися втікачі від кріпосницького гноблення, учасники антифеодальних повстань. Запорожці брали участь у гайдамацьких рухах на Правобережжі та у селянській війні під проводом Омеляна Пугачова. На Запорожжі зберігався своєрідний адміністративно-політичний устрій з широкою внутрішньою автономією, демократичними традиціями, хоча фактично тут всім керувала і заправляла старшина.

Все це не вкладалося в рамки царської феодально-бюрократичної системи, принципів жорсткої централізації самодержавства. І царський уряд взяв курс на ліквідацію Січі, для якої склалися сприятливі умови в середині 70-х років XVIII ст. У цей час Запорозька Січ втратила своє значення заслону від татарських і турецьких нападів. 4 червня 1775 р. російські війська під керівництвом генерала П. Текелія, виконуючи таємний наказ Катерини II, оточили Січ і запропонували козакам здатися. Козацтво Січі розділилося: одна частина готова була мужньо захищатися; друга під впливом закликів священиків запорозької церкви, підпорядкованої церковному Синоду в Петербурзі, вирішила здатися. Ті, хто не хотів капітулювати, вночі втекли з Січі, перейшли за Дунай, у Туреччину, і там створили Задунайську Січ. Запорозька Січ була захоплена царськими військами, пограбована і зруйнована. Частина запорозької старшини, звинувачена царизмом у зраді, була заарештована і відправлена на заслання. Петро Калнишевський був замурований в одній із келій Соловецького монастиря, де просидів у надзвичайно тяжких умовах до 1801 p., коли цар Олександр І «дарував прощення» і право обрати собі місце проживання. Але сліпий і хворий Калнишевський залишився в монастирі, де й помер на 112 році життя.

Більшість запорозьких козаків залишилися жити у своїх господарствах на правах однієї з груп державних селян. Частина старшини отримала офіцерські звання російської армії і великі землі. Територія Війська Запорозького ввійшла до складу Новоросійської і Азовської губерній, а з 1783 р. — до Катеринославського намісництва. Управляв цим краєм намісник князь Григорій Потьомкін. Туреччина не змирилася з результатами Кючук-Кайнарджійського миру і в 1787 р. почала нову війну проти Росії.

Головнокомандувач російської армії князь Григорій Потьомкін, відчуваючи нестачу військових сил і знаючи високий вишкіл козаків, дозволив козацьким старшинам А. Головатому, С Білому та іншим вербувати з колишніх запорожців і їхніх синів військові загони, які називалися (з 1788 р.) Чорноморським козацьким військом. Це військо, як і в попередніх російсько-турецьких війнах, проявило мужність та героїзм у боротьбі проти ворога. Зокрема, під керівництвом А. Головатого була створена козацька Чорноморська флотилія, до складу якої входили козацькі чайки і кораблі, а біля Дніпровського лиману — військово-морська база. 16 травня 1788 р. козацька флотилія розгромила ескадру турецьких кораблів у Дніпровському лимані. Козацькі загони брали участь у штурмі Ізмаїла та інших турецьких фортець.

За умовами миру між Росією і Туреччиною, який був підписаний у 1791 р. в місті Ясси, Росія отримала фортецю Очаків, територію від Південного Бугу до Дністра, а на Кавказі кордон встановлювався по річці Кубань. Чорноморське козацьке військо дістало для поселення землі на правому березі Кубані і Таманському півострові. Незабаром сюди переселилося понад 14 тис. чорноморських козаків з сім'ями. Цим був започаткований новий український козацький район, який з часом значно розширився, поповнившись новими групами козацтва. На початку 30-х років XIX ст. сюди переселилася і частина задунайських козаків, що перейшли у 1828 р. на бік Росії під час нової війни з Туреччиною. Було створене Кубанське козацьке військо, яке воювало тепер проти неспокійних і войовничих кавказьких народів за інтереси Російської Імперії.