Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ПОДІЛ УКРАЇНИ. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. РУЇНА (ДРУГА ПОЛ. XVII СТ.)

Слобожанщина, Запорожжя та Правобережжя у другій половині XVII ст.

Поряд з Лівобережною Гетьманською державою знаходилася Слобідська Україна, яка почала активно формуватися у середині XVII ст. завдяки широкому потоку переселенців, переважно з Правобережжя. Вона охоплювала територію, що нині входить до складу Харківської, східної частини Сумської, північної частини Донецької і Луганської областей, а також частини Бєлгородської, Курської та Воронезької областей Росії, і становила південну окраїну Московської держави. На Слобожанщину був перенесений і козацький адміністративний устрій; тут створювалися козацькі полки, що були військовими й адміністративно-територіальними одиницями: Харківський, Охтирський, Сумський, Острогозький (Рибінський) та Ізюмський. Полковники обиралися на довічний термін. Керівництво всіма справами здійснювали полковник і полкова старшина — обозний, суддя, хорунжий та писар. Ці полки були підпорядковані в адміністративних і військових питаннях бєлгородському воєводі, їх адміністративний лад нагадував Гетьманщину, мешканці отримали права козаків і не платили податків. Основу економіки Слобідського краю становило сільське господарство, яке в основному було аналогічне тому, що існувало в Гетьманській державі. Розвивалися також ремесла й промисли: винокуріння, пивоваріння, млинарство. У місцевостях, багатих на ліс, вироблялася смола, дьоготь та ін. Пасічництво, рибальство, полювання теж були важливим напрямком господарства. Зростало видобування солі, особливо в районі Тора (нинішній Слов'янськ) та Бахмута. Досить швидко розвивалася торгівля, найбільшим центром якої поступово ставав Харків.

Незабаром на Слобожанщині виростає багата старшина, заможні козаки і міщани, які поширювали свої земельні угіддя, захоплюючи незаселені землі (займанщина), відбираючи поля у рядових козаків та селян. Населення все більше попадає в залежність від багатіїв, що викликало гострі соціальні конфлікти та повстання.

Одночасно відбувалася диференціація козацтва: поряд з повноправними козаками (компанійцями) були козаки-підпомічники (підсусідки), які часто не мали свого господарства і жили при заможних козацьких дворах, обслуговуючи старшину та козаків або постачаючи їм провіант та гроші.

Царизм уважно стежив за розвитком козацького суспільства на Слобожанщині, все більше обмежуючи його місцеве самоврядування. Майже в усі великі міста призначалися російські воєводи, Особливо боявся царизм того, що козаки Слобожанщини оберуть гетьмана і створять єдиний політичний організм. Вжиті царизмом заходи нейтралізували такий розвиток.

Тісно пов'язаним економічно і культурно з Гетьманською державою було Запорожжя. Територія Запорозької Січі охоплювала нинішні Запорізьку, Дніпропетровську, частково Кіровоградську та Херсонську області. За Андрусівським перемир'ям (1667 p.), Запорожжя підпорядковувалося Польщі і Московії, а за «Вічним миром» 1686 р. формально увійшло до складу Московської держави. Центральною частиною Запорожжя була Базавлуцька (Чортомлицька) Січ, яка розміщувалася у 1593-1709 pp. на о. Базавлук поблизу нинішнього села Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області. Вона мала вигідне розташування (обмивалася гирлами річок Чортомлинка, Підпільна, Скарбна), укріплювалася високим земляним валом. У центрі Січі традиційно знаходилася площа, а навколо — курені, в яких жили козаки, та будинки старшини. Безпосередньо у Січі постійно мешкало від 6 до 12 тис. січовиків. У кінці XVII ст. Запорожжя адміністративно підпорядковувалося гетьману Лівобережжя, проте кошові отамани часто безпосередньо зв'язувалися з Москвою. На Січі розміщувалися російські гарнізони. Московський уряд посилав січовикам гроші, подарунки, амуніцію, боєприпаси, і запорожці часто виступали з промосковських позицій, але не завжди послідовно. Вони підтримували Пушкаря проти Виговсько-го, Брюховецького проти Сомка, Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи. Типовим представником Запорожжя часів Руїни був Іван Сірко, один із авторитетних і довговічних кошових отаманів. Хоробрий, умілий воїн, але часто недалекий політик, який у важкий для Петра Дорошенка час ударив йому в спину. Все своє життя він присвятив боротьбі з татарами і турками, провів більше двадцяти успішних походів і битв проти них. Його ім'я наводило жах на ворогів. Але іноді мав з ними мирні і добросусідські стосунки та економічні взаємозв'язки.

Від часу утворення Гетьманської держави остаточно стабілізувалися внутрішнє життя Січі та її структура. Це була вже сформована демократична козацька республіка, де суверенну народну волю виявляла козацька рада. Рада обирала на рік старшину; козацького отамана, суддю, писаря. Запорожжя твердо дотримувалося принципів козацької волі, берегло традиції свого демократичного устрою; запорожці надавали йому великої популярності в широких масах українського народу, з якого постійно виділялися і прибували на Січ найбільш сміливі та завзяті люди. Вони покидали свої сім'ї і вступали до лав цього своєрідного лицарського ордену.

Запорожці займалися рибальством, полюванням, бджільництвом, скотарством та хліборобством. Значну роль відігравало ремесло: виготовляли човни, порох, зброю, ядра для гармат, кінську збрую та ін. Але основним товаром, який вони продавали та обмінювали, були риба, сіль, а також хутра, шкіра, мед і худоба. Завозили хліб, зброю, боєприпаси та сукно. Запорожжя торгувало в основному з Лівобережжям і Слобожанщиною, а також з Кримом, Туреччиною, Польщею та Литвою.

На Січі не було кріпацтва, і сюди прибувало щороку багато втікачів від феодального гноблення. Запорожці, згідно з традиціями свободолюбства, брали участь у всіх антифеодальних виступах на Україні і водночас були активною, вагомою силою в боротьбі проти іноземних загарбників — Польщі, Туреччини та Криму. Слід зазначити, що взаємовідносини козаків з Кримом і Туреччиною поступово змінювалися. У XV — першій половині XVII ст. відбувалися безперервні напади татар і турок на Україну, пограбування, захоплення в рабство. При цьому значна частина невільників залишалась у Криму. За переписом 1666-1667 pp. серед населення Кримського ханства татар було 187 тисяч, вільних жителів інших національностей — 20 тисяч (вірмени, греки, євреї, караїми) і 920 тисяч невільників, в основному українців, що становило майже чотири п'ятих населення Криму, Це зумовило певні зміни в генетичному, демографічному відношеннях у Криму. Багато українців проживало і в інших регіонах Причорномор'я.

У другій половині XVII ст, напруження між Україною та Кримським ханством ослаблюється, кількість татарських нападів різко зменшується. Це частково пояснюється тим, що новостворена Гетьманська держава і зміцніле козацтво при допомозі московських військ давали їм все рішучішу відсіч. Між Гетьманською державою, Запорозькою Січчю і Туреччиною та Кримським ханством активізуються в кінці XVII ст. дипломатичні відносини, створюються тимчасові союзи, розширюється торгівля. Таким чином, зовнішньополітична діяльність Запорозької Січі ставала зрілішою і гнучкішою.

Правобережна Україна в перші десятиліття другої половини XVII ст. та часи Руїни зазнала жахливої розрухи, руйнування і обезлюдніла. Андрусівське перемир'я віддало її (без Києва) в руки Польщі. Однак Річ Посполита зустріла відчайдушний опір українців та турецький наступ. Лише у 80-х роках більшість її безлюдної території приєднується до Польщі, а в кінці XVII ст. вона разом із Західною Україною перейшла до складу Речі Посполитої. Були відновлені польський адміністративний устрій і органи влади, реставровано кріпосництво і національно-релігій-ний гніт. На Правобережжі селян примушували працювати на панщині 4-5, а в Галичині — 5-6 днів на тиждень, а також платити грошові податки і натуральну данину. Тяжкими були й податки на користь держави: поголовний — з кожного дорослого члена сім'ї, подимний — від двору, стація — на утримання війська. До того ж селяни не мали юридичних прав, і феодали втручалися в їхні особисті справи, могли продати та дарувати їх.

Важким було і становище міщан, які платили феодалам і на користь держави великі податки: чинші, десятину з меду та худоби, а також виконували повинності — підводну, сторожову та ін.. Поряд з цим у зв'язку з необхідністю захищати цей край та прискорити відновлення населення та колонізацію обезлюдненої, розореної війнами землі польський уряд видає у 1684 р. універсал про відновлення тут козацтва. З Лівобережної України, Волині, Галичини і Молдавії сходяться переселенці, яким, як людям козацького стану, було обіцяно вільне займання землі та свободу від податків. Швидко виростають козацькі полки та сотні, що базувалися у Фастові, Коростені, Брацлаві. Висуваються визначні організатори і керівники козацтва — Самусь та Палій. Наказним гетьманом король призначив Самуся. Особливим авторитетом користувався енергійний, розумний і справедливий Палій, який зі своїм фастівським полком здійснював сміливі походи на татар і турків. Однак із зростанням населення та безпеки у краї тут з'являються шляхтичі і магнати, спадкоємці на землі, села, палаци тих панів, які були вибиті звідси визвольною боротьбою українського народу у 1648-1654 pp. Вони вимагають повернення їм земель, зайнятих козаками, і виконання кріпосницьких повинностей. Палій не визнавав їхніх прав і не допускав до маєтків, а сам планував приєднати Правобережжя до Лівобережжя під владу гетьмана Мазепи і Московського царя, про що й написав царському уряду в 1688 р. Однак у Москві не бажали нової війни з Польщею, і пропозиція Палія була відхилена.

У 1699 p., коли Польща припинила війну з Туреччиною і козаки виявилися непотрібними, польський сейм затвердив постанову про скасування козаччини. Козаки не підкорилися, і по всій Правобережній Україні розпочалася нова війна з Польщею за звільнення українських земель. Петро І, який у цей час вів війну зі Швецією, не підтримав повстанців і наказав Мазепі не допомагати козакам, щоб не псувати відносин з союзною Польщею. Мазепа, як і Палій, прагнув об'єднати Правобережжя і Лівобережжя. Гетьман відкрито не допомагав, але коли повстання було розбите поляками, він прийняв козаків, що відступили з Правобережжя. Однак з Палієм у нього виник конфлікт через політичні розбіжності. Зокрема, Палій був демократом, близьким до широких народних мас, а Мазепа вважав їх небезпечними демагогами. Палій за наказом Мазепи був заарештований і відправлений до Москви, а звідти до Сибіру.

Таким чином, становище Правобережної України залишалося складним і нестабільним через продовження Польщею колоніальної політики репресій і жорстокого національно-релігійного та феодально-кріпосницького гноблення.