НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ПОДІЛ УКРАЇНИ. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. РУЇНА (ДРУГА ПОЛ. XVII СТ.)

Початок гетьманування Івана Мазепи

Це завдання випало на долю нового гетьмана (1687-1709 pp.) Івана Мазепи. Він був обраний 25 липня 1687 р. у військовому таборі, що стояв на річці Коломак. На хід обрання впливало російське військо, що стояло навколо козацької Ради, яка проводила вибори гетьмана. Керував процедурою обрання сам Голіцин. Іван Степанович Мазепа народився між 1632 і 1644 роками (точна дата невідома). Він походив із українського православного шляхетського роду Мазеп-Калединських, що мали своє село Мазепинці біля Білої Церкви. Батько гетьмана під час визвольної війни 1648-1654 pp. вступив до війська Богдана Хмельницького і служив білоцерківським сотенним гетьманом. Мати походила зі шляхетського православного роду Моківських, була освіченою й відданою православ'ю жінкою, що багато робила для освіти свого сина. Овдовівши, постриглася в черниці і в 1686 р. стала ігуменею Києво-Печерського Вознесенського монастиря. Ця любов до православної віри й глибока релігійність були притаманні і Івану Мазепі.

Навчався Мазепа у Києво-Могилянській академії та єзуїтській колегії у Варшаві чи Полоцьку. Пізніше став служити при дворі польського короля, і ним був посланий у західні країни вивчати артилерійську справу. Навчався у Голландії, Франції, ознайомився з Німеччиною, Італією, вивчав їх культуру та мову. Він став освіченою людиною, знав багато мов та зібрав велику бібліотеку.

У 1663 р., за сімейною традицією, повертається у маєток батьків. Коли Петро Дорошенко став гетьманом, пішов до нього на службу, стає його дорадником та приятелем, дослужився до рангу генерального осавула, потім писаря і виїздив з дипломатичними місіями. У 1674 р. під час поїздки до Криму і Туреччини був захоплений запорожцями і ледве не загинув. Іван Сірко його врятував і передав Самойловичу, до якого він незабаром став на службу і дослужився до генерального осавула. Все це свідчить не лише про визначні здібності та знання Івана Мазепи, але й про його уміння розпізнавати, розуміти людей, сходитися з ними. Він завоював симпатії гетьманської старшини, і вона у 1687 р. майже одноголосно висловилася за передачу йому булави.

Одночасно з обранням та царським затвердженням гетьмана були підписані Коломацькі статті, в основі яких лежали Глухівські статті. Вони складалися із 22 статей, з яких п'ять були новими. Хоча формально і підтверджувалися Переяславська 1654-го та Глухівська 1669 року угоди, Коломацькі статті посилювали обмеження гетьманської влади та державних прав України: гетьман не мав права без царського указу позбавляти посад генеральних старшин; старшина й козаки мали сте-жити за гетьманом і при якихось підозрілих його справах доносити на нього цареві; реєстр козаків налічував ЗО тис. чоловік. Гетьман для оборони від татар повинен був збудувати лінію фортець на лівому березі Дніпра і на річках Самарі, Орелі, Берестовій, Орчику і заселити їх українцями.

Царський уряд вперше відкрито заявив також про своє прагнення «злити» народ малоросійський з великоросійським, тобто проводити політику асиміляції українців. Гетьман і старшина мали дбати про зближення з росіянами, особливо через змішані шлюби.

Звістка про події на річці Коломак послужила сигналом до народних виступів проти старшин, чим виявлявся їх протест проти панування старшин, їх намагання закріпачувати селян і рядових козаків. Тому Мазепа вирушив прямо з табору з військом на придушення цих заворушень. Найбільш винних карав, але одночасно звернувся із закликом до населення з приводу будь-яких кривд звертатися до суду. З часом, у 1691 p., гетьман розіслав в усі полки універсали, в яких заборонялося обтяжувати посполитих селян надмірними роботами і надуманими поборами, не чинити кривд у володінні полями, лісами і сіножатями.

Придушивши виступи селян і козаків, Мазепа розгортає підготовку до розширення боротьби з Кримським ханством. Насамперед 20 тис. козаків, обраних від усіх полків, збудували лінію фортець на берегах Самари та інших річок. Вони були заселені переселенцями з Правобережжя.

Фортеці служили базами нового наступу на Крим і визволення південноукраїнських земель, а також оборони Гетьманської держави та південних московських земель від нападів татар.. Новий похід відбувся у 1689 р. 112-тисячна російська армія, до складу якої входили і слобідські полки, під керівництвом того ж Голіцина вирушила тепер уже ранньою весною. У квітні до неї приєдналося військо Мазепи. Об'єднані війська встигли дійти до Перекопа у кінці травня. На них напав хан з усією своєю армією, але був відбитий. Однак татари винищили всю навколишню місцевість, і Голіцин побоявся вторгатися в Крим та швидко відступив до фортець на річці Самара. Він зображав цей похід як свій великий успіх. Після повернення з походу на Крим у серпні 1689 р. Мазепа з генеральними старшинами, полковниками та обслугою в кількості майже 300 чоловік прибув до Москви, щоб представитися цариці Софії та царям Івану й Петру. Делегацію Гетьманської держави Москва зустріла з великими почестями, як зазвичай зустрічала чужоземних послів. Однак у цей час відбувся переворот: Петро І усунув від влади Софію, відправив її в монастир і взяв владу в свої руки. Голіцин, її фаворит, був засланий на північ. Іван Мазепа, який вважався особою, якою опікувався і підтримував Голіцин, виявився в складному становищі. Однак він не розгубився, поїхав до Петра, який знаходився в Сергієво-Троїцькому монастирі, і зумів так сподобатися молодому цареві, що здобув його довіру, симпатію та підтримку, які тривали майже 20 років, аж до відкритого переходу гетьмана в табір шведського короля Карла XII. Цар неодноразово нагороджував гетьмана, надавав привілеї, титули і маєтки. Таким чином, становище Івана Мазепи у Москві зміцнилося, і він, повернувшись в Україну, впевнено проводив свою політику.

Однак становище Мазепи в Лівобережній гетьманській державі було складним. Зростала соціальна напруженість, невдоволення широких селянських і козацьких мас збільшенням старшинських земельних володінь, маєтків і все більшим закабаленням мас, обтяженням їх «послушенством», тобто феодальними повинностями на свою користь.

У гетьмана було багато особистих ворогів, які інтригували проти нього й засипали московський уряд доносами. Для багатьох старшин Мазепа був чужий, зайда, «лях». Деморалізована старшина, що звикла заради своїх егоїстичних інтересів скидати гетьманів московськими руками, сприймала його як спритну людину, яка зуміла втрапила використати момент і знайти підтримку в Москві. І в середовищі селянства та козацтва Іван Мазепа не мав великого авторитету, бо його вони не могли виділити з-поміж решти нового панства, тим більше, що він спирався на нього, а не на селян і козаків.

З цього складного становища новий гетьман знайшов вихід. Тактовно, обережно і в той же час твердо здійснюючи свою політику, він зміцнив свій авторитет серед старшини, а декого із надто нестриманих противників приборкав. Щедрою роздачею маєтностей та посад розширив коло прихильників. Опорою держави він робив все зростаючу верству багатої та освіченої старшини. А про її економічну силу, освіту, культуру постійно дбав, всіляко підтримував освіту, церкву, мистецтво, особливо архітектуру. Поряд з цим гетьман продовжував утримувати старшину від надто жорстоких форм кріпацької експлуатації селянства («поспільства»), карав тих урядовців, які надмірно збільшували селянські повинності, рекомендував обмежити їх двома днями роботи на тиждень в панському господарстві. Відстоював він інтереси селян і тоді, коли московський уряд намагався залучити їх до будівництва фортець, мостів та ін. Однак внести повне заспокоєння і мир в суспільне життя, завоювати підтримку мас могла лише радикальна ліквідація зростаючого кріпацтва. На це Іван Мазепа не наважився, бо сам був одним із найбільших феодалів в Україні. Таким чином, головними завданнями для зміцнення держави він вважав формування національної еліти, соціального миру та розвитку духовної сфери. Зовнішньополітична стратегія включала в себе звільнення південноукраїнських земель та приєднання Правобережжя. В середині 90-х років XVII ст. розпочинається нова серія походів російських та українських військ на Крим з метою оволодіння Північним Причорномор'ям. Петро І розробив план війни на два фронти: російських військ проти Азова (на Дону) і російсько-українських — пониззі Дніпра. У 1695 р. відбувся перший похід. Однак без флоту і достатньої кількості артилерії Азов взяти не вдалося. А на пониззі Дніпра московсько-українська армія взяла турецьку фортецю Кизикермень та ряд інших.

У 1696 р. відбувся другий похід і облога Азова. Цар Петро І збудував на Дону флот, і при його допомозі московські війська та український 15-тисячний корпус після жорстоких боїв здобули Азов. Українські війська відіграли дуже важливу роль у взятті фортеці. Чотири роки тяглася ця кампанія. Гострими були сутички на Дніпрі та Чорному морі, де козацькі чайки нападали на кримські і турецькі береги. Війна затяглася і велась переважно зусиллями України, ситуація в якій ускладнювалася через неврожай. У 1700 р. в Константинополі Москвою і Туреччиною було підписано перемир'я на ЗО років. Азов з Північним Причорномор'ям відійшов до Московської держави. Всі фортеці на Дніпрі знищувалися. Доступ до Чорного моря для Москви тепер став вільним. Однак це вже не задовольняло московського царя. Він готувався до боротьби за вихід на Балтику. Так закінчувалось для України XVII століття.