Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. ПОДІЛ УКРАЇНИ. ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА. РУЇНА (ДРУГА ПОЛ. XVII СТ.)

Гетьман Іван Виговський, його політика. Розкол України

На час смерті Богдана Хмельницького в Україні ускладнилося політичне становище і суспільні відносини. Козацька старшина часто безуспішно шукає шляхів для забезпечення незалежного існування Української держави. Разом з тим козацька верхівка та українська шляхта намагалися зосередити в своїх руках якнайбільше земель, багатств і закріпачити селянські маси. Частина старшини розуміла, що поневолити маси, які щойно зі зброєю в руках звільнилися від польських феодалів, одразу неможливо, і мріяла зробити це поступово, при допомозі російського царизму. Але були й такі, які вважали, що здійснити це можливо лише за допомогою Польщі. До того ж вони вважали її носієм європейської цивілізації, яку слід насаджувати в Україні руками польської шляхти. Ця політична лінія частини керівної верхівки України була незрозуміла масам, загострювала соціальні і політичні суперечності у країні і була передумовою майбутніх внутрішніх і зовнішніх конфліктів.

Після смерті гетьмана Хмельницького постало питання, хто буде його наступником. Хмельницький хотів зробити гетьманство спадковим у своїй сім'ї, хоча дотеперішнє життя і козацькі традиції вимагали продовжувати практику виборності. Династичним планам Богдана Хмельницького нанесла удар смерть старшого сина Тимоша. Залишався молодший Юрій, кволий і хворобливий. У квітні 1657 p., ще за життя Богдана, але вже дуже хворого, у Чигирині зібралася рада старшин і обрала Юрія Хмельницького гетьманом, хоча йому тоді було лише 16 років. Старий гетьман погодився на це.

Політична ситуація в Україні була така складна, що вже через місяць після смерті Хмельницького у Чигирині зібралася рада старшин, де Ю. Хмельницький заявив, що він ще молодий, щоб виконувати обов'язки гетьмана, має учитися, а тому тимчасово зрікається гетьманства. Рада погодилася і вирішила, що поки юнак буде навчатися, виконання обов’язків гетьмана буде доручено генеральному писареві Івану Виговському. Обрання Виговського підтвердила і генеральна рада старшин за участі представників козацтва, міщанства та духовенства. Взявши булаву, Виговський правив як справжній гетьман і не згадував про свій тимчасовий статус.

Іван Остапович Виговський був довіреною особою Богдана Хмельницького. Походив він із дрібношляхетської родини з села Вигово Овруцького повіту на Київщині. Учився в Києво-Могилянській академії. На початку війни служив у польському війську. В битві під Жовтими Водами попав у татарський полон, але був викуплений Хмельницьким. Незабаром вступив на козацьку службу й за кілька місяців завдяки блискучій освіті став генеральним писарем, постійним помічником гетьмана, особливо в дипломатичних справах, де проявляв неабиякі здібності. Намагався спиратися лише на старшину, був далеким від народу.

Ставши гетьманом і намагаючись зміцнити зв'язки зі старшиною та її становище в суспільстві, Виговський, на протилежність Хмельницькому, щедро роздавав землі (переважно ті, що незадовго до цього належали польським феодалам) старшині, шляхтичам, спрямовував свою політичну лінію на встановлення кріпосництва, повернення України до складу Польщі. Поляки, зі свого боку, прикладали зусилля, щоб повернути Україну, обіцяючи їй якнайширшу автономію. Однак це не відповідало настроям та інтересам селянства, рядового козацтва та міщанства. В їхньому середовищі глибокою залишалася ненависть до агресивної, зажерливої, облудливої політики Польщі, кріпосництва, від якого вони звільнилися в результаті багаторічної боротьби.

Проти Виговського утворюється досить сильна опозиція, яку очолила Запорозька Січ, що й тепер збирала незадоволених, але вже новим гетьманським курсом. Невдоволення проявляли козаки окремих полків, особливо Полтавського. Кошовий отаман Запорозької Січі Я. Барабаш та полтавський полковник М. Пушкар зверталися до царського уряду з доносами та скаргами на Виговського, який начебто замишляв продати Україну «ляхам». У такому ж дусі велася агітація в Україні, і невдоволення в козацько-селянських масах наростало. Московський уряд намагався посилити ці суперечності, демагогічно, нещиро підтримуючи сили соціальних низів, розширюючи зв'язок з Пушкарем та Барабашем, підштовхуючи їх дотримуватися промосковської орієнтації. Боротьбу частини козацтва і селянства проти Виговського та його прибічників підтримали і старшини окремих полків.

Іван Виговський мобілізує 20-тисячне військо козаків, закликає на допомогу татарську орду і здійснює похід на Полтаву. Пушкар збирає навколо себе найбільш знедолений люд (так звані дейнеки), значні сили запорожців і створює армію, яка налічує близько 40 тис. чоловік. Бої розгорілися біля Полтави. Пушкар зазнав поразки і сам загинув у битві. Полтаву спалили, було розгромлено багато міст і сіл Полтавщини. Запорожці відійшли під захист московських військ, які вступали в Україну, щоб стати гарнізонами у Києві, Чернігові та Ніжині. У цій першій акції громадянської війни, що розгорталася в Україні між різними соціальними силами та групами старшин, загинуло ЗО тис. чоловік. До того ж татари жорстоко пограбували Полтавщину, захопили багато людей у неволю. Використання Виговським у війні проти власного народу його ворогів — татар та зближення з Польщею викликали масове обурення. Новому гетьманові бракувало хисту Богдана Хмельницького враховувати настрої різних соціальних груп і станів.

Ця війна з повстанськими силами, яких підтримував московський уряд, ще більше ускладнила відносини гетьмана з московським царем, підштовхнула його до переговорів з Польщею, у якій посилювалися настрої на примирення з Україною та союзу з нею на федеративних засадах. В Україні частина старшини все це враховувала і, боячись московського абсолютизму, схильна була мати справу з конституційним польським королем. Розгорнулися інтенсивні переговори, і в середині вересня 1658 р. в Гадячі на Полтавщині був підписаний трактат про вихід України зі складу Московської держави та унію її з Польщею і Литвою. Тепер польська Річ Посполита перебудовувалася у федерацію трьох самостійних держав: Польщі, Литви й України. Україна у складі воєводств Київського, Чернігівського і Брацлавського оголошувалася незалежним Великим Князівством Руським. Три держави об'єднувалися особою єдиного короля, ними всіма обраного. У Великому Князівстві Руському законодавча влада мала належати зборам депутатів від усієї України, виконавча — гетьману, обраному пожиттєво, затверджуваному королем. Князівство Руське повинно було мати свій уряд, суд, фінансову систему, власне військо. Частина козаків урівнювалася в правах з польською шляхтою. Урівнювалися в правах православна і католицька церкви. Руському князівству надавалося право відкриття двох університетів та ін. Однак знову не було розв'язане «селянське питання», що приховувало в собі майбутні конфлікти. Московський уряд посилював тиск на Україну. В Гадячі ще велися переговори, а вже почалися сутички між українськими і російськими військами. Спроби українців розгромити гарнізон московських військ у Києві закінчилися невдачею, і щоб помститися за це московські війська розгромили та спалили околиці Києва, повісили 3000 чоловік, спійманих на дорогах, що вели до міста, забили велику кількість міщан.

На початку 1659 р. стотисячна московська армія вирушила з Путивля на Україну, громлячи міста і села. Однак у Конотопі зайняли оборону два українські полки, Чернігівський і Ніжинський, і затримали її. Три місяці тримала московська армія цей невеликий гарнізон в облозі, здійснюючи безперервні штурми, але нічого не могли вдіяти. Це дало Виговському можливість зібрати значні сили, у тому числі найманих військ із сербів, поляків та німців. На допомогу Виговському прийшли татарський хан з ордою та невеликі польські війська. Українська армія з союзниками, маючи хорошу розвідку, зуміла наблизитись до російської армії так, що та не знала, скільки військ підійшло. У битві під Конотопом у червня 1659 р. московська армія була розгромлена, втративши убитими 30 тис. чоловік, і відступила з України. Ця поразка викликала у Москві паніку, бо чекали походу козаків на столицю і мобілізували все населення на зміцнення її укріплень. Однак Виговському було не до походу на Москву. На Лівобережній Україні знову розгорнулися козацько-селянські повстання, найбільше з яких було в Полтаві. Козацькі і селянські маси були обурені союзом Виговського з Польщею та Кримом. Збунтувалися майже всі лівобережні полки і, закликавши відновлені московські війська, знищували вірні Виговському частини. В цей час популярний серед козаків Іван Сірко запропонував повернути до влади Юрія Хмельницького, який починає збирати опозиційні сили, Провідну роль в їх організації відіграли уславлені полковники Іван Бо-гун, Петро Дорошенко та Іван Сірко. Виговський спробував провести Чорну Раду. Однак ледве врятувався втікаючи від розлючених козаків.

Козацька Рада, що відбулася у Білій Церкві, обрала Юрія Хмельницького гетьманом, а Виговський, змирившись з цим, добровільно передав йому гетьманські клейноди, Однак незабаром з'ясувалося, що не всі полки були представлені на Раді, а деякі полковники не погоджувалися з її рішеннями. В Україні виникали нові групи старшин з іншими орієнтаціями, розповсюджувалася анархія, грабежі. Були розорені Полтавщина та Чернігівщина. Населення рятувалося втечею, переваж-но в Слобідську Україну. Народ бажав спокою та відпочинку від безперервних війн, жорстокості й кровопролиття.

А московська армія, яка отримала поповнення з Москви, тепер посилювала контроль на Лівобережжі. Гетьман Юрій Хмельницький під тиском московських військ, які тримали його в оточенні, змушений був підписати у 1659 р. нову Переяславську угоду, згідно з якою збільшувалася кількість російських гарнізонів, а гетьманові заборонялося вести зовнішньополітичну діяльність. Тепер гетьмана не можна було переобирати без дозволу царя. Козацька рада, яка затверджувала цей документ, була неповна: правобережні полковники прибули далеко не в повному складі. Та й ті, що прибули, з важким серцем присягали царю, обурювалися умовами нової Переяславської угоди і нарікали на московських воєвод.

Московська держава готувалася до нової війни з Польщею, без чого не можна було ліквідувати Гадяцький договір. Польща, теж готуючись до війни, уклала мир зі Швецією. Вона виставила добре озброєну і вимуштрувану 32-тисячну армію, на допомогу якій прийшов кримський хан з 30-тисячною ордою. Вони оточили біля міста Чудново на Волині російські війська і знищили більшу їх частину. Одночасно польська армія під Слободищами зустріла військо Юрія Хмельницького, що рухалося на допомогу московським військам. Українська армія відбила всі атаки поляків, та коли ті запропонували переговори, Хмельницький, ображений другою Переяславською угодою і насильством та погрозами російських воєвод при її підписанні, швидко погодився. Він підписав Слободищенський договір, який в основному повторив Гадяцький, але вже без згадки про «Велике Князівство Руське» та заборону Україні вести самостійну зовнішню політику. Московський воєвода Шереметьев капітулював на умовах передачі зброї полякам і повернення неозброєного війська додому. Однак по дорозі на них напали татари, частину перебили, а решту на чолі з Шереметьєвим погнали до Криму.

У результаті цих подій Правобережжям заволоділи поляки. На Лівобережжі залишилися московські війська, а серед лівобережної старшини посилювалися промосковські настрої. Переяславський полковник, одночасно наказний гетьман, Я. Самко склав присягу на вірність московському цареві. Московія і Польща фактично розшматували Україну на дві половини, розділені Дніпром. В результаті егоїстичної і підступної політики двох сусідніх держав вони ворогували між собою. Жахлива громадянська війна, яка отримала від сучасників назву «Руїна», наростала.