НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. ПІД ВЛАДОЮ ПОЛЬЩІ. ЗРОСТАННЯ КОЗАЦТВА (ДРУГА ПОЛ. XVI - ПЕРША ПОЛ. XVII СТ.)

Культура

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. — це період активізації суспільно-політичного життя, соціальної боротьби козацтва та селянства проти польського феодалізму, зростання національної свідомості українського народу, його духовного піднесення, боротьби проти польсько-католицького наступу на його духовні цінності. Продовжує формуватися українська нація, зростає її зрілість, притаманна їй духовність, розвивається українська мова, особливо розмовна так звана руська мова. Вона збагачувалася елементами народної («посполитої»), якою користувалися широкі маси українців. Пам'яткою, в якій відображено стан української мови та процес її формування, є так зване Пересопницьке Євангеліє — рукописний переклад з церковнослов'янської на українську. Переклад здійснено у місті Пересопниці (тепер село в Рівненському районі Рівненської області) у 1556-1561 pp. Збагачення мови, зростання її впливу було проявом розвитку українського етносу, його національних ознак. Формування української мови виразно виявилося в усній народній творчості. Продовжувала розвиватися українська обрядова пісня, народна поезія. Але все більше місце в народній творчості посідають історичні пісні та думи. У кінці XVI — на початку XVII ст. оспівуються боротьба проти турецько-татарських загарбників, польських гнобителів, хоробрість селянства та козацтва, мужність народних ватажків Байди, Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка, Сулими, Павлюка, Острянина та інших.

Духовний розвиток України у цей період мав певні особливості. Зокрема, поряд із всебічним та швидким його зростанням певний вплив на його характер мали ідеї гуманізму і реформації.. Зростає промисловий розвиток, розвиваються торгівля, товарно-грошові відносини. Центрами економічного і політичного життя стають міста, а їх населення перетворюється на рушійну силу духовно-церковного і культурного життя. Боротьба за національно-релігійне визволення зумовила потребу в освічених ідеологах, учених-богословах, полемістах, знавцях мов. Водночас ця боротьба створила певні особливості культурного відродження в Україні і особливо підносила роль православної релігії в розвитку культури. Релігійна віра в ті часи була не лише основою світосприймання та ознакою належності людини до тієї чи іншої культури, а й складовою культури, ознакою певної народності. Не випадково православна релігія в Україні називалася «руською» (тобто українською).

Католики та уніати при підтримці уряду вели шалений наступ, щоб денаціоналізувати і окатоличити український народ, без чого неможливо було його підкорити. Однак колонізувати і окатоличити вдалося лише українське магнатство і частину шляхти, а селянство, козацтво, міщанство, дрібна шляхта і більшість духовенства (релігійна інтелігенція) твердо виступали на захист своїх соціальних і національних прав, протиставляючи католицькій експансії вітчизняну систему духовних цінностей, культуру і релігію.

У ті часи проникненню передових ідей в Україну сприяли українські інтелігенти, які навчалися в польських і західноєвропейських університетах. Одним із таких культурних діячів другої половини XVI ст. був Станіслав Оріховський (1513-1566 pp.), уродженець села Оріховка під Перемишлем. Навчався він у Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Падуанському та Болонському університетах і був відомий як «рутенський (руський) Демосфен». Філософські, історичні, публіцистичні твори Оріховського були відомі в Німеччині, Італії, Швеції й Польщі. Він досконало володів як європейськими, так і українською мовами, постійно звертався до історії України.

В Україні також проживало багато гуманістів іноземного походження: поляки Шимон Шимонович, Мартін Регіс, Еразм Сікситта ін., німець Бенедикт Гербст та італієць Філіп Буанакорсі-Каллімах.. Гуманісти і реформатори доводили необхідність розповсюдження в народних масах освіти, знань та культури. Саме ця спрямованість відповідає діяльності братств, одним із важливих напрямів діяльності яких була видавнича справа й книгодрукування, що сприяли поширенню знань у суспільстві.

Першою виникла друкарня в місті Заблудові, на українсько-білоруському кордоні, в маєтку українсько-білоруського магната Григорія Хоткевича. Заснували її Іван Федоров та його помічник Петро Мстиславець. Вони видали у 1569 р. «Учительне Євангеліє», а згодом «Псалтир» і «Часослов».

Першою на українських землях була заснована Іваном Федоровим у 1573 р. у Львові друкарня, де вийшов «Апостол». У 1575 р. його запросив до себе князь Острозький, який мав намір видавати вітчизняну Біблію. Для цього він створив науково-культурний осередок. «Острозька Біблія», видана у 1581 p., є першим повним виданням слов'янською мовою. Вона розійшлася в багатьох країнах світу — Росії, Англії, Швеції. Згодом у цій друкарні були видані полемічні твори, богословські, богослужебні та інші. Всього відомо 28 видань.

Братські друкарні існували також у Луцьку, Новгород-Сіверському, Києві, Чернігові та інших містах. Були друкарні власні, мандрівні та інші.. Розвиток книгодрукування в Україні значною мірою зумовлювався і швидким зростанням мережі шкіл та потребою в навчальних посібниках. Слідом за «Апостолом» Іван Федоров видав «Букварі» у Львові і Острозі, які неодноразово перевидавалися в Україні, Білорусії, на їх основі створено і надруковано буквар у Москві в 1634 р. Велике значення надавалося забезпеченню шкіл підручниками з граматики. У1591 р. була підготовлена греко-слов'янська граматика «Адельфотес» (Братство), у 1619 р. в друкарні Віленського братства видана «Грамматика Словенская» Мелетія Смотрицького. Михайло Ломоносов назвав її «вратами учености». По ній 150 років навчалися мові учні російських, українських та білоруських шкіл.

Велике значення для розвитку мовознавчої науки має словник «Лексико-словено-руський» Паліви Беринди, який містить майже 7 тис. слів, перекладених на українську мову зі слов'янської, польської, латинської, чеської, німецької, єврейської та інших мов. Кожне слово супроводжувалося статтею, тому «Лексикон» мав ще й енциклопедичний характер. Братські друкарні випускали також твори письменників, поетів, перекладну та полемічну літературу. Книги Л. Зизанія, К. Ставровецького, М. Смотрицького, І. Борецького, П.Могили та інших авторів були відомі поза межами України — в Росії, Білорусії, Молдавії, Сербії, Болгарії та інших країнах. Вони сприяли розвитку культурних взаємовідносин народів Європи.

Важливе місце серед українських видань належить полемічній літературі, яка виникла у 80-ті роки XVI ст., в період боротьби проти католицизму та уніатства й існувала майже до середини XVII ст. Відомо понад 140 полемічних творів, з яких близько 80 написано католицькими та уніатськими і 60 — православними авторами. Першим значним полемічним твором була книга відомого діяча української культури Герасима Смотрицького (батька М.Смотрицького) «Ключ царства небесного», надрукована в Острозькій друкарні у 1587 р. У ній головна увага зосереджена на розкритті соціальних антагонізмів між паразитуючим католицизмом, магнатством і поневоленими, закріпаченими селянами.

Визначним твором, спрямованим проти католицизму та унії, була «Протестація», підготовлена митрополитом Іовом Борецьким. Він високо оцінює боротьбу козацтва проти ворогів українського народу і одночасно гнівно протестує проти польсько-шляхетського гноблення, закликаючи український народ протистояти йому. Але особливе місце серед письменників-полемістів посідає Іван Вишенський, котрий на знак протесту проти польсько-католицького гноблення пішов ченцем в Афонський монастир (півострів Афон в Егейському морі). Він виступав не лише проти національно-релігійного гноблення, а й проти соціального. До нас дійшло 17 творів Івана Вишенського — листів та послань, які він надсилав з далекого Афону своїм землякам. Він викриває і засуджує весь феодальний уклад Речі Посполитої. Однак порятунок він бачив не у боротьбі, а в покаянні, моральному очищенні, відмові від земних благ (аскетизм).

Ця літературна боротьба, що велася в релігійній царині, мала гостру політичну і соціальну спрямованість. За своєю суттю світогляд українських полемістів певною мірою збігався з поглядами діячів реформації на Заході, хоча виник на національному ґрунті і характеризувався демократичною спрямованістю, прагненням релігійно-національної свободи та соціальної справедливості.

Православні полемісти відкидали претензії римських пап на духовне і світське главенство в християнському світі, розвінчували неприглядні дії католицьких ієрархів, моральний занепад католицької церкви та ін. Вони високо цінували свободу совісті. У їхніх творах провідною ідеєю був патріотизм. Вони викликали велику зацікавленість у суспільстві, їх читали в церквах, на зборах братств, у школах, дбайливо зберігали й передавали з покоління в покоління. Про книгу Мелетія Смотрицького «Тренос» говорили як про пророчу і святу, деякі навіть заповідали хоронити себе з нею.

Полемічні твори справляли великий вплив на формування національної свідомості українців, на розвиток національно-визвольної боротьби.. Пожвавлення соціально-економічних процесів в Україні, загострення політичної та ідеологічної боротьби надавало розвитку освіти особливого значення. Зароджується і розвивається ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти. Висувається завдання створення національної світської школи. У навчання і виховання вноситься новий зміст — освіченість не лише впливає на формування особистості, а й визначає її місце в суспільстві, забезпечує його розквіт. Людину треба цінувати не за походження, багатство, а за освіченість і вихованість. Особлива увага приділяється вихованню у людей почуття гідності, патріотизму, відданості національним звичаям і традиціям, батьківській вірі, мові та культурі.

Розвиток освіти в Україні у другій половині XVI ст. певною мірою базувався на досягненнях X-XV ст., був їх продовженням. Школи, як і в попередні часи, існували при церквах і монастирях. Кількість їх безперервно зростала. Свої школи мали всі міста, містечка і багато сіл. Поряд з церковними існували міські та домові школи. У церковних початкових школах учителювали дяки. Поряд з православними існувала широка мережа єзуїтських, а також невелика кількість протестантських, вірменських та інших шкіл. Католицькі та уніатські школи, як уже відзначалося, мали високий, європейський рівень програм, підручників, методик навчання і виховання.

Щоб їм протиставити сучасні православні освітні заклади, князь В. К. Острозький зі своїми однодумцями створив в Острозі (на Волині) у 1578 р. школу, яка започаткувала новий етап в розвитку шкільної освіти в Україні. Острозька школа поєднувала слов'янські й греко-візантійські традиції з надбаннями європейської тогочасної освіти. Велика увага приділялася слов'янській, грецькій мовам та латинській. Поряд з цим запроваджуються «сім вільних наук» — граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Ця програма поєднувала в собі початкову, середню та елементи вищої освіти. Першим ректором був Герасим Смотрицький — знавець літератури, поет і письменник. Викладачами і одночасно письменниками, поетами, вченими були майже всі педагоги школи, яка називалася і колегією, і академією.

Велику роль у розвитку освіти відігравали братські школи, яких вже у 80-х роках XVI ст. нараховувалося тридцять. Це були народні школи, для яких характерною була демократичність внутрішніх засад: тут навчалися діти всіх станів, а також сироти. Бідні і сироти навчалися безкоштовно.

У більшості шкіл вивчалися слов'янська, грецька, латинська мови, а також «сім вільних наук». У кінці XVI ст. провідне місце посідала Львівська братська школа, заснована активними членами Львівського братства Юрієм Рогатинцем та Дмитром Красовським разом з визначними культурними діячами Стефаном та Лаврентієм Зизаніями. її програма та організаційна структура були викладені в статуті «Порядок шкільний» (1586 p.), який став зразком для всіх братських шкіл. Школи переслідувались, обмежувались польською владою та єзуїтами. У 20-х роках XVII ст. занепала Львівська школа, не витримавши переслідувань уніатів і католиків. У 1627 і 1634 роках католицькі студенти погромили Луцьку школу і вона перейшла до рук уніатів.

Наступ католицизму змусив просвітників України шукати захисту і підтримки в надійному місці. Таким місцем був Київ, де великий вплив мало козацтво, яке зі зброєю в руках захищало православну церкву, братства, українських культурних діячів. Тут за підтримки Петра Сагайдачного, члена Київського братства, здійснювалися акції, спрямовані на зміцнення православної церкви та школи, яких в інших містах здійснити було неможливо (висвячення православного митрополита, єпископів та ін.). Тому до Києва потяглася українська інтелігенція, шукаючи сприятливих умов для своєї праці.

Основними культурними центрами Києва на початку XVII ст. були Київське братство та осередок учених при Києво-Печерській лаврі на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким, який створив при Лаврі друкарню, значно поповнив монастирську бібліотеку та заснував і підтримував ряд шкіл.

Навколо Плетенецького гуртувалися українські письменники, поети, перекладачі, вчені, богослови та педагоги. Серед них відомий в Україні Захарій Копистенський, знавець мов, письменник, автор «Палинодії» і Густинського літопису; Памва Беринда — лінгвіст, письменник, гравер; Тарасій Земка — письменник, знавець мов, перекладач і редактор; Лаврентій Зизаній — лінгвіст, автор підручників для братських шкіл, та багато інших.

Київські просвітники розгорнули широку діяльність по підготовці і друкуванню у Лаврській друкарні букварів, граматик, словників, історичної, полемічної та іншої літератури (слов'янською і українською мовами). Лаврська друкарня була найпродуктивнішою в Україні. Діяльність культурно-освітніх діячів, які гуртувалися навколо друкарні, становила новий етап в культурному житті України, суть якого полягала в поширенні освіти і знань серед народу, запровадженні української мови в полемічних трактатах, художніх творах та богословській літературі, що позитивно позначилося на демократизації культури, сприяло становленню національної свідомості народу.

Іншим важливим культурним осередком було братство, яке у 1615 р. створило школу, що стала родоначальницею першої вищої школи в Україні — Києво-Могилянської академії. В її організації взяли участь учені осередку Є.Плетенецького, що мали досвід педагогічної та наукової роботи, і тому школа швидко досягла високого рівня. їй надавали значну матеріальну допомогу заможні громадяни. Зокрема, киянка Галшка (Єлизавета) Гулевичівна передала свою землю в Києві на Подолі у власність братства «на монастир і на школу дітям, як шляхетським, так і міщанським». Це яскраве свідчення про характер часу, який формував людей свідомих, відданих національно-культурній справі. Велику матеріальну підтримку отримала братська школа Києва від Петра Сагайдачного та інших. Навчальна робота велася на основі досвіду Львівської братської школи. В основу покладалися слов'янська, грецька, латинська, польська мова, а також «сім вільних наук». Ректорами школи були визначні учені, поети і письменники Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович, які отримали освіту в університетах Європи, багато писали і видавали, були блискучими ораторами і полемістами. Восени 1631 р. в Києві виникла ще одна школа — Лаврська, яку заснував архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. Це був навчальний заклад підвищеного типу, з програмою, дещо складнішою, ніж у братських школах. Філософію тут викладав І.Трохимович-Козловський, перший в Україні доктор богослов'я, риторику — С. Косов.

Ця школа була у 1632 р. об'єднана з братською і перейшла на територію братства і під його нагляд. Об'єднаний заклад дістав назву — колегія (на Заході колегія — вищий навчальний заклад). Після об'єднання шкіл новоутворена колегія зміцнила своє матеріальне становище і поповнилася здібними викладачами. Це був новий крок на шляху становлення вищої освіти в Україні. Велику роль у творенні нового закладу відіграв Петро Могила, який віддав йому свої блискучі знання, організаторські здібності, талант політика і матеріальні кошти (перед смертю він заповів усе своє майно колегії). Тому колегія на його честь стала іменуватися Києво-Могилянською і під цією назвою увійшла в історію освіти й культури. Ґрунтуючись на національній мові, глибокій шані до вітчизняної історії та культури, засадах демократизму і всестановості, вона швидко перетворилася на вищий навчальний заклад європейського типу. Колегія була закладом гуманітарного типу, багато в чому подібна до Краківської, Віденської та Замойської академій Польщі. Як і вищі школи Європи, колегія мала у своєму підпорядкуванні школи нижчого типу — у Кременці, Вінниці, Гощі. Польський уряд не дав закладу титулу академії, мабуть, враховуючи те, що вона не лише давала ґрунтовні знання, а й насаджувала ідеологію національно-визвольного руху захисників православної віри і національної культури.

Українське культурне відродження сприяло подальшому розвитку мистецтва. Зароджується і швидко зростає театральне мистецтво. Започатковується і розповсюджується віршована шкільна драма, в основному на міфологічні та релігійні сюжети. Авторами здебільшого були учні братських шкіл та студенти колегій, де ці театральні вистави найчастіше і відбувалися. З часом в антрактах між актами драми виконувалися комедійні інтермедії. У XVII ст. в Україні зароджується вертеп — ляльковий театр.

Розвивається музичне мистецтво, переважно усна пісенна творчість. Тексти та мелодії до народних дум та історичних пісень складали переважно безіменні поети і композитори із народу — кобзарі, бандуристи, що були і виконавцями цих творів. Улюбленими і поширеними народними музичними інструментами були бандури, кобза, сопілка, дудка, а в Карпатах — трембіта. Вивчаючи музику, студенти братських шкіл та колегій створювали хори. Спів у хорах, особливо в церковних, був багатоголосим, заснованим на високій нотній культурі.

На своїй національній основі, з урахуванням європейських досягнень, продовжувало розвиватися образотворче мистецтво та архітектура, в яких посилюються світські, реальні сюжети та риси. У кінці XVI ст. були споруджені чудові приміщення будинку активного діяча Львівського братства купця Костянтина Корнякта (1580 p.), його ж вежа (1588 p.), каплиця трьох святителів (1678 p.), Успенська церква у Львові (1598-1630 pp.) та ін. Значного поширення набувають скульптура, різьблення, особливо іконостасів. У живопис все ширше проникає зображення реального життя, живої природи, побутові сцени, популярним стає зображення живих людей на портретах. Розповсюдженою була книжкова мініатюра, гравюра, особливо по дереву. Розвивається лиття з міді, олова та художня обробка металу. Найбільшим центром цих промислів залишається Львів.

* * *. Таким чином, найважливішою рисою соціально-економічного розвитку другої половини XVI — першої половини XVII ст. було привласнення польськими магнатами і шляхтою переважної частини українських земель і закріпачення українського селянства. Селянство боролося проти кріпосництва, намагалося «покозачитись». Однак, попри все, в Україні створювалися фільваркові господарства, засновані на використанні панщини та жорстокій експлуатації селян. На основі розвитку землеробства, торгівлі, ремесла підносилися міста, зростало їх населення.

Продовжується експансія католицизму, намагання колонізувати український народ, що викликали опозицію українського магнатства і шляхти. Однак за короткий час вона була зламана, а українська еліта окатоличена і ополячена. Боротьбу продовжували міщанство, козацтво і селянство. З кінця XVI ст. керівна роль від міщанства переходить до козацтва. Його боротьба проти турецько-татарської і польсько-католицької експансій захищала український народ від повного винищення. Козацтво створило свій могутній центр — Запорозьку Січ, яка була, по суті, українською державою. Значну роль у згуртуванні козацтва, міщанства, селянства, частини дрібної шляхти та духовенства відіграли братства, які захистили православну церкву, яка стала ідеологічною основою об'єднання і опорою українського народу.

В умовах боротьби проти насильницького покатоличення і полонізації відбувається національно-культурне піднесення, якому сприяли ідеї гуманізму і реформації, що проникли в Україну з Європи. Здійснюється гуманістична ідея поширення освіти і знань серед народу, відродження і розвитку національної мови та традицій. Відбувається подальше формування української народності.

Гострі ідеологічні виступи на захист православної церкви, проти введення релігійної унії, повстання козацтва і селянства проти польського гніту розбудили українське суспільство, готуючи його до нової боротьби.