Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. ЛИТОВСЬКА ДОБА (ДРУГА ПОЛОВИНА XIV - ПЕРША ПОЛОВИНА XVI СТ.). ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА

Економіка

Майже два століття українські землі перебували у складі Великого Литовського князівства. І хоча національно-державна організація не переросла у незалежну українську державність, все ж умови для розвитку економіки та культури були досить сприятливими, незважаючи на те, що цьому заважали польські впливи, намагання литовських князів обмежувати українських князів. Найбільшою перешкодою були татарські набіги, які часом винищували основну складову частину виробничих сил України — населення. Та незважаючи на те, що татарські і турецькі загарбники захоплювали і продавали в рабство десятки тисяч молодих працездатних чоловіків і жінок, населення України зростало. Професор Рибалко стверджує, що населення України на початку XV ст. налічувало близько 3,3 млн. чоловік, а наприкінці першої чверті XVI ст. — 5-6 млн. І це, поряд з багатими природними ресурсами, було важливою умовою зростання економіки країни.

З середини XIV до середини XVI ст. основними складовими економіки українських земель були землеробство, промислове виробництво (в зародкових формах), ремесла та торгівля. Виростали нові міста і села, розбудовувалися старі. Значне місце посідали натуральні форми господарства, але в XV-XVI ст. у ньому відбуваються деякі зміни: поступово прокладають собі шлях товарно-грошові відносини. Основою економіки продовжувало залишатися сільське господарство.

У землеробстві поряд з перелогом і двопіллям поширюється трипільна система. Угноєння ґрунту, використання плугів і сох із залізними лемешами підвищують продуктивність праці. Здебільшого такі прогресивні форми сільськогосподарського виробництва використовувалися в господарствах феодалів. У XV ст. в зв'язку з підвищенням цін на худобу у Західній Європі розпочався її експорт, що сприяло швидкому розвитку скотарства, особливо на Поділлі. Основним типом експортної худоби були воли, яких вирощували у феодальних маєтках і селянських господарствах. Значну кількість овець вирощували у Карпатах, в степових районах, де поряд з цим випасали і великі табуни коней.

Однак мали місце і своєрідні форми натурального господарства. Зокрема, на Волині, в Поліссі існували окремі села ловців, бобровників та ін., які полювали на дичину. Взимку вони обслуговували полювання феодалів доставляли їм сіті, ловили і привчали до полювання соколів та ін. В лісових районах існували двори, що займалися бортництвом. Поряд з цим розвивалося і пасічництво. У багатьох селах селяни платили феодалам данину шкурами бобрів, куниць та лисиць.

У другій половині XV ст. розпочинається виробництво зерна на експорт у Західну Європу. Польська і частково українська шляхта заводить фільварки, що спеціалізувалися на вирощуванні зерна для експорту.. Воно вивозилося водними шляхами по річках Сян, Буг до Балтійського моря, по якому проходило подальше його транспортування у Нідерланди, Францію та інші країни. В районах цих річок (Галичина, Холмщина, частина Волині) і започатковуються фільваркові господарства, що поступово розширюються. Крім землеробства, розвивалося скотарство, винокуріння, пивоваріння, селітроваріння, млинарство. Таким чином, фільваркове господарство відрізнялося від звичайного феодального господарства, не пов'язаного з ринком, де феодальна залежність селянства проявлялася в натуральних податках і повинностях. У фільварку селяни працювали на панщині, виробляючи велику кількість різноманітної продукції для продажу феодалами на ринку. Це господарство втягується у товарно-грошові відносини, водночас залишаючись частково натуральним, здійснюючи феодальну експлуатацію селян.

Фільваркове господарство у другій половині XV — першій половині XVI ст. поширюється у Західній Україні і деякою мірою в другій половині XVI ст. — у Центральній і Південно-Східній частині, що зазнавали постійних руйнувань від татарських і турецьких загарбників.

У цей час структура посівів в регіонах України була різноманітною. У Галичині сіяли переважно овес (40%), жито (35%), менше ячменю (15%) (Крип'якевич І.П. Історія України. — Львів, 1992. — С. 131). По всій Україні вирощувалися гречка, горох, боби, згодом квасоля, капуста, а в XVI ст. з Італії поширилася петрушка, пастернак, салат та ін. Садівництво розвивалося повільно, насамперед у панських маєтках та в містах. У Києві та Львові вирощували виноград і виробляли вино.

В економіці зростає питома вага різних галузей промислового виробництва, особливо гірничодобувного. Перше місце належало видобуванню солі. Головним центром соледобування було Карпатське Підгір'я. На зростання рівня соляної промисловості у Галичині значний вплив справляли німецькі підприємці, які запровадили тут низку технічних пристроїв, що значно збільшувало виробництво продукції.

У болотистих районах України традиційно видобувалася залізна руда, з якої виплавляли залізо. Металургійна сировина також завозилася з Угорщини й Німеччини. Ремісники виробляли із заліза різне господарське знаряддя та зброю. Виробництвом зброї славився Львів. Перші гармати тут були відлиті у 1394 р.

Широкого розвитку набуває деревообробна промисловість, що було пов'язано з експортом в Європу. У XV-XVII ст. Захід потребував великої кількості напівобробленого дерева, і феодали провели вирубку всіх лісів та пущ понад Бугом та іншими західними річками. Дерево в основному перероблялося на балки та дошки. Рештки дерев спалювалися. Попіл також експортувався за кордон, де його переробляли на поташ як складову частину пороху та використовували для інших потреб. Виробляли також смолу та дьоготь. Цілі села працювали як теслярі, ґонтарі, бондарі, колоди, столяри, дьогтярі.

У XIV cт. поширюється млинарство. Спочатку будувалися ручні млини, згодом — водяні. При млинах були так звані фолюші для виготовлення сукна, а також пилки для різання дерева. У XVI ст. зустрічаються перші згадки про вітряки.

Розвивається виробництво пива, а з XV ст. — горілки (тоді говорили «палене вино»). У великих містах будували воскобойні, де топили віск. Він йшов на експорт у Західну Європу, де особливо цінували той, що вироблявся у Львові.

Значного поширення набули ремісничі промисли з обробки шкіри, виробництва полотна, сукна, килимів, коців, вишивок та ін. Розвивалося і вдосконалювалося традиційне гончарне виробництво.. Зростання сільського господарства, ремісничого виробництва, розвиток міст та збільшення їх населення, поглиблення суспільного поділу праці сприяли значному пожвавленню внутрішньої торгівлі. Поширеними були торги та ярмарки, які відбувалися один-два рази на тиждень у містах, містечках та селах. Там продавалися продукти хліборобської праці і товари з міста, здебільшого ремісничі вироби. Ярмарки проводилися переважно у великих містах, двічі-тричі на рік або тривали по кілька тижнів. На них приїздили купці з різних міст та країн зі своїм крамом. Деякі ярмарки спеціалізувалися на реалізації окремих видів товарів, таких як зерна, худоби, шкіри та ін. Особливе значення мали ярмарки у Львові, Луцьку, Кам'янці-Подільському, Києві, куди приїздили купці з Німеччини, балканських країн, Туреччини.

Визначні міста України мали так зване право складу: купецтво повинно було тут зупинятися на певний час, щоб місцеві торгівці могли придбати необхідні товари. Існував також «примус доріг»: купці мали право їздити лише спеціально визначеними маршрутами, часто важкими і невигідними. Міська верхівка, феодали накладали на купців великі мита. Купці намагалися уникнути цих обмежень, зверталися зі скаргами до великого князя. Закордонна торгівля, зокрема за литовських часів, зазнала значних змін: з розвитком економіки значно збільшився і урізноманітнився експорт. На перше місце вийшов вивіз зерна, худоби, деревини. Змінилися також великі торгові шляхи. Після утвердження і зміцнення Кримського ханства та захоплення турками Константинополя чорноморська торгівля занепала. Тепер шлях на Стамбул (Константинополь), що залишався великим торговим центром, проходив через Молдавію, із Туреччини завозилися шовкові тканини, сап'ян (спеціально оброблена шкіра), зброя, ювелірні вироби, вино. Розширювалася торгівля з Московським царством, звідки везли північні хутра, шкіри та ін., а завозили з України сіль, горілку, ювелірні вироби та іноземні товари, такі як сукно, шовк, прянощі та ін.

У XV-XVI ст. важливу роль у зовнішній торгівлі України відіграють західноєвропейські країни, звідки все більше експортувалися товари, особливо сукно, високі сорта полотна, галантерейні товари, металеві вироби, господарське і ремісниче знаряддя. Із Заходу постачалися харчові продукти: цукор, пиво, вино, оселедці та ін. Завозилися канцелярські товари, папір, а також книги, гравюри. Ця торгівля мала особливе значення для піднесення в Україні рівня цивілізації. Водночас Україна була важливим посередником у торгівлі між Сходом і Заходом, Північчю і Півднем. Найбільшими транзитними центрами міжнародних торгових шляхів були Львів, Київ, Кам'янець та Луцьк.

Однак міжнародна торгівля не мала вирішального значення в житті України. Основна частина українського суспільства — селянство жило натуральним господарством і на торгах купувало обмежену кількість товарів. Селянська сім'я в основному сама себе забезпечувала харчовими продуктами, одягом, різними господарськими знаряддями. За тих часів значна кількість селянських дворів мала досить високий добробут.

Підсумовуючи, слід зазначити, що західні і подніпровські райони України мали найвищий рівень економіки. В її економічному розвитку досить чітко прослідковуються і негативні моменти: масове винищення лісів та все більше закріпачення селянських мас.