Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Галицько-Волинське князівство наприкінці XIII — на початку XIV ст.

Спадщину Данила бере у свої руки його старший син Лев І (1264-1301 pp.). Спадкоємці Данила і Василька і ті, хто їх наслідував, продовжували управляти Галицько-Волинською державою у незмінному вигляді. Цьому сприяли не лише традиції, утверджені Данилом і Васильком, а й зовнішні умови: Польща і Золота Орда були зайняті внутрішніми феодальними усобицями, Угорщина, навчена гірким досвідом, боялася йти на Русь. Завдяки цьому галицько-волинські князі не лише нічого не втратили зі своїх земель, а й дещо їх розширили. Талановитий і енергійний Лев І успішно справлявся зі своїми боярами. І хоча він визнавав владу Золотої Орди, однак звів свою залежність від монголів до виділення невеликих загонів, які брали участь у окремих походах Орди. Більше того, татари надавали йому значну допомогу, особливо у боротьбі з Литвою, яка намагалася захопити північні області князівства. Скориставшись роздробленістю Польщі, Лев І приєднав Люблін. Тепер державний кордон князівства проходив по Віслі. Була також приєднана частина Закарпатської Русі. Він багато зробив для розвитку міста, названого його ім'ям, — Львів, яке він розбудував і щедро прикрасив.

Князь Василько не набагато пережив свого брата. Його наступник, Володимир Василькович (1270-1289 pp.), неохоче брав участь у війнах, віддавався письменницькій праці, мистецтву, будував укріплення, закладав нові міста. Він збудував також велику кількість церков, щедро обдарувавши їх. Сам займався переписуванням книг і підтримував цю справу по всій Волині.

Після смерті Володимира Васильковича закінчується галицько-волинський літопис, і нам що відомо про Галицько-Волинське князівство у XIV ст. Становище його ускладнилося тим, що у Польщі та Литві виникають сильні, агресивно налаштовані проти нього державні об'єднання. Посилилася також і Угорщина. Загострюються внутрішні суперечності між боярами та великими князями, і вже на початку XIV ст. поляки загарбали Люблінську землю.

Син Льва І Юрій (1301-1315 pp.) у зовнішній політиці в основному вдавався до переговорів та дипломатії. Однак держава мала великий міжнародний авторитет. Юрій прийняв титул короля Русі, і це було позитивно сприйнято у тогочасній Європі. У 1303 р. він створив власну митрополію, що дозволялося Константинопольським патріархатом лише великим країнам із сильним правителем.

Князювання Юрія оцінюється сучасниками як період економічного розквіту і спокою. Сини Юрія Андрій і Лев (1315-1323 pp.) відомі тим, що спільно і дружно управляли Галицько-Волинським князівством, сприяли розвитку зовнішньої торгівлі, ремісництва та міст. У зовнішній політиці брати спиралися на союз з німецьким орденом у боротьбі з Литвою та Золотою Ордою, мали широкі дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими країнами. Вони були останніми нащадками роду Романа. Після них Галицько-Волинські землі перейшли до Болеслава, сина мазовецького князя Тройдена (Польща) і Марії, доньки Юрія, який прийняв православну віру (1323-1340 pp.).

Юрій Тройденович продовжував політику Юрійовичів, дотримуючись союзу з Тевтонським орденом, сприяв зв'язкам з Литвою, однак вороже ставився до Польщі, незважаючи на своє польське походження. Він підтримував торгівлю, міста, надавав їм німецьке (магдебурзьке) право, запрошував іноземців, особливо німців, яким протегував. Це викликало невдоволення, як і його політика протистояння боярам. Проте князь насаджував латинську мову, тим самим гальмуючи розвиток української культури. У 1340 р. у Володимирі, бояри, змовившись, отруїли його.

Після смерті Юрія галицькі бояри при допомозі татар певний час утримували владу в своїх руках (1340-1349 pp.). У другій половині XIV ст. Волинь відійшла до Литви, а Галичина — до Польщі.. Таким чином, Галицько-Волинське князівство, яке об'єднало основну частину етнічних українських земель, у середині XIV ст. було розшматоване більш сильними і агресивними сусідами. Але півтора століття її існування не пройшли безслідно: ця держава довгий час рятувала український народ від загарбання та асиміляційних впливів Володимиро-Суздальщини. Широкі зв'язки з країнами Європи, особливо німецькими князівствами, сприяли розвитку західноєвропейської орієнтації, що нейтралізувала однобічність візантійського впливу на Україну.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство більше сторіччя було політичним центром всієї України і захищало українську державність.