Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКЕ КНЯЗІВСТВО

Формування і зміцнення Галицького та Волинського князівств, їх об'єднання

Одним із найсильніших князівств південно-західної групи було Галицьке, розташоване на території, що межувала з Польщею і Угорщиною на заході, литовськими племенами — на півночі, Волинським, Київським князівствами — на півночі і сході, а на півдні межі Галицької землі доходили до Чорного моря і Дунаю. Західна частина князівства між головним хребтом Карпат і річками Сяном та Дністром — гориста (Погорина), східна — низовина (в основному по середньому Дністру) — Пониззя (з XIV ст. — Поділля). Цю землю з давніх часів заселяли племена дулібів, уличів, тиверців, білих хорватів.

Найбільшими містами князівства були Перемишль, Галич, Звенигород, Тєребовль, Текуч, Малий Галич (Галац) на нижньому Дунаї і Білгород біля гирла Дністра.. Географічне положення Галичини, розташованої на крайньому заході Русі, було вигідним, отже, вона не зазнавала нападів кочових племен. Незначними були й князівські усобиці. Тому сюди переселялася багато людей з місць, що були під загрозою нападів кочівників, особливо з Подніпров'я. Сприяло розвитку цього краю і перенесення торгових шляхів з європейських країн у Візантію та країни Сходу у зв'язку із занепадом торгових зв'язків по Дніпру («із варяг у греки»). Тепер велика кількість товарів транспортувалася із західної та південної Європи до Галича, а звідти по Дністру у Візантію та інші країни. Визначну роль у швидкому піднесенні економіки відігравала торгівля сіллю, великі поклади якої знаходилися поблизу Коломиї. Сіль продавалася у всі руські землі та за кордон.

Торгівлю, особливо зовнішню, вели в основному бояри, які на цьому швидко збагачувалися. Поряд з цим у долинах рік мешкало сільське населення, яке займалося орним землеробством (сіяли жито, овес, ячмінь, пшеницю), тваринництвом, рибальством, мисливством та бджільництвом. Значного розвитку досягли обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарне та ювелірне виробництво.

Соціальні протиріччя між ремісниками, смердами та боярами були гострі і часто виливалися у повстання (1144, 1230 pp. та ін.). Були й інші форми соціального протесту: убивства ненависних утискувачів, втечі на вільні землі Пониззя.

У 1097 р. Галицька земля відокремилася від Києва. Першими у незалежній Галичині правили нащадки онука Ярослава Мудрого Ростиславичі — Василько, Володар і Рюрик. Після їх смерті син Володаря — розумний, талановитий і енергійний Володимирко (1145-1152 pp.) об'єднав усі галицькі землі і переніс свою столицю до Галича. Він розгорнув жорстоку боротьбу проти місцевих бояр, які були найбільш могутніми, багатими і свавільними серед соціальних груп майже всіх руських земель.

На думку багатьох учених, винятково сильна влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їх походженням. Свої маєтки вони дістали не від князя, а узурпувавши частину общинних земель. Перші Рюрикович!, прийшовши сюди, наштовхнулися на аристократію, яка вже глибоко вкорінилась і могла відстоювати власні інтереси. 1 ще більше вони зміцнилися у період стабільного князювання чотирьох поколінь Ростиславичів. Багато бояр мали свої дружини з дрібніших феодалів. До того ж сусідство з Польщею і Угорщиною не лише давало приклад панування аристократії, але й можливість звертатися по допомогу до чужинців в боротьбі проти князів, і боярські «коромоли», постійні інтриги, заколоти стають болячкою галицького життя. Вони вимагали розширення своєї влади і обмеження повноважень князя. Та Володимирко зумів придушити на деякий час боярську опозицію.

У галузі зовнішньої політики Володимирко домігся значних успіхів, хоча доводилось боротися на три фронти — проти Угорщини, Польщі та київських князів. Особливість його зовнішньої політики полягала у тому, що Володимирко уміло використовував суперечності між сусідніми державами, спирався на союз з Візантією та Суздальським князівством. Завдяки цьому він не лише зберіг галицькі землі, а й розширив їх, найбільше на південь — по Дністру, Пруту, Серету до Чорного моря. Визначним політичним діячем був його син Ярослав, прозваний Осмомислом (1152-1187 pp.). Літопис характеризує його як «князя мудрого і красномовного, богобоязненого, поважаного по чужих землях і славного своїми полками». Надзвичайно високу оцінку йому дає автор «Слова о полку Ігоревім», підкреслюючи його могутність та силу в боротьбі з іноземними загарбниками.

У перші роки свого князювання Ярослав мусив боронити свою державу від київських князів та інших претендентів на княжий престол силою зброї. Але поступово він розширює дипломатичні зв'язки і встановлює союзницькі відносини з візантійським імператором, угорським королем, німецьким імператором Фрідріхом Барбаросою та суздальським князем Юрієм Долгоруким, з дочкою якого був одружений.

Держава Ярослава розширювалася за рахунок земель Причорномор’я. Галицькі кораблі випливали Дністром у Чорне море, вели торгівлю з приморськими містами, займалися рибальством, що посилювало економічну могутність Галичини. Галич перетворився на великий економічний і культурний центр, де перехрещувалися впливи Візантії і Західної Європи.

За часів Ярослава Галицьке князівство досягло найбільшої могутності у XII ст. Але поряд з цим посилювався вплив бояр, які все більше втручалися у справи князя, навіть родинні, намагались підпорядкувати його своїй волі. Однак Ярослав зумів вистояти, і група невдоволених бояр покинула Галичину.

Син Ярослава Володимир також не хотів піддаватися боярам, однак він не мав хисту батька і вже на початку свого князювання змушений був залишити князівство. Все ж після тривалої боротьби він повернувся і утвердився на Галицькому престолі, однак невдовзі помер. На ньому скінчилася династія Ростиславичів. Століття її князювання утвердили і зміцнили князівство, розвинули господарство і торгівлю. Галичина посіла визначне місце серед українських земель, суперничаючи навіть з Києвом. Вона відігравала значну роль у європейській політиці, створила своє політичне обличчя і утвердила основи подальшого історичного розвитку, тепер уже в союзі з Волинським князівством.

Волинське князівство — одне із найстаріших на Русі. З середини XII ст. воно стало незалежним, швидко зміцнювалося і зростало. Воно знаходилося на важливому торговому шляху, що пролягав з Києва в Західну Європу. На заході межувало з Польщею, на півночі — з литовськими племенами ятвягів, на сході — з Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні — з Галичиною. Найбільшими містами були: Белз, Берестя (Брест), Володимир, Дорогочин (Дрогочин), Ізяславль, Луцьк, Пересопниця та ін. Волинь була густо заселена. Населення зростало значною мірою за рахунок мігрантів з Придніпров'я, які переселялися під тиском кочівників.

Велику роль у суспільно-політичному житті відігравала дружинно-боярська верхівка, яка мала великі земельні володіння, отримані від князів за свою службу. Значний вплив мало також міське населення, яке традиційно підтримувало централізовану князівську владу. Тому політичний клімат Волинського князівства був відмінний від Галицького.

На чолі князівства стояли потомки Володимира Мономаха — князі Мстиславичі. У 1170 р. на престол зійшов син Мстислава Роман (1170-1205 pp.), який зміцнив володіння. Скориставшись тим, що останній галицький князь династії Ростиславичів Володимир помер, Роман, маючи підтримку галицьких дружинників, середніх і дрібних бояр, міщан, незадоволених свавіллям великого боярства, у 1199 р. оволодів Галичем і об'єднав Волинське і Галицьке князівства, між якими давно вже існували тісні економічні зв'язки. Перед ними стояли спільні завдання — боротьба з агресивними зазіханнями Польщі та Угорщини. Об'єднання мало прогресивний характер і могло стати початком реставрації Київської Русі.

Невдовзі Роман приєднав і Київ. Тепер у державі були об'єднані землі Київської Русі від Карпат до Дніпра. У внутрішній політиці князь повів жорстоку боротьбу проти великих галицьких бояр. Він винищував їх цілими родами, виганяв з країни і нарешті зламав боярську опозицію. Поряд з цим він активізує зовнішню політику: здійснює успішні походи на половців, а також проти польських і угорських феодалів. Були приєднані землі досить агресивного литовського племені ятвягів. У 1205 р. в битві з поляками Роман загинув.

Роман Мстиславич був найвидатнішим князем Русі кінця XII ст. За його коротке володіння об'єднаним Галицько-Волинським князівством воно досягло небувалої могутності. Навіть Папа Римський намагався навернути князя і боярство у католицтво, користуючись авторитетом і впливом Романа. Однак князь рішуче відкинув ці пропозиції. У давньоруських літописах міститься ряд яскравих позитивних характеристик князя Романа. Один із літописців, відзначаючи зосередження в його руках великої влади, твердість і рішучість у користуванні нею, називає «царем і самодержавцем всієї Русі». Його смерть була трагічним ударом не лише по Галицько-Волинському князівству, а й по об'єднанню руських князівств.