НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. КИЇВСЬКА РУСЬ

Історичне значення Київської Русі

На величезних просторах від Карпат до Дінця упродовж п'яти століть сформувалася, утвердилася і розвивалася могутня, багата держава з високою культурою. Це була одна із найбільших країн Європи, яка навіть за часів роздробленості була сильним блоком земель-князівств. Ця держава захистила східнослов'янське населення від знищення і забезпечила розвиток економіки і культури, хоча постійно перебувала під загрозою агресії з боку Азії. Користуючись досягненнями східних і західних держав, сприйнявши значною мірою візантійську культуру, Русь не стала її політичним придатком, а йшла своїм шляхом, творила свої матеріальні і духовні цінності.

Виникає запитання: хто є прямим спадкоємцем Київської Русі? Яке місце вона посідає в історії східнослов'янських народів? Навколо цього питання постійно точаться дискусії. В історичній літературі чітко простежується три підходи.

Перший поширений серед російських великодержавно-шовіністичних істориків, які стверджують, що не було українського народу, а завжди був єдиний руський, тобто російський народ, який оселявся на території Східної Європи. Київська Русь, на їхній погляд, була державою російського народу, а існування окремих українського і білоруського народів не визнавалося. В своїх працях вони висловлюють думку, що історія Російської держави починається з Київської Русі, від неї переходить до князівства Володимиро-Суздальського, а в XIV ст., — до князівства Московського, з якого почалася Московська держава і Російська імперія. В основі цієї схеми знаходиться теорія, згідно з якою родовід московських князів і царів тягнеться від Рюриковичів.

Ця точка зору шкідлива перш за все для Росії, тому що, як зазначав Михайло Грушевський, залишає історію російського народу без початку і давня історія росіян випадає з поля зору історичної науки. Водночас включення в історію Київської держави лише російського народу залишає без початку історію українського народу аж до XIV-XV ст. А це не відповідає дійсності.

Другий підхід характерний для офіційної радянської історіографії доперебудовного періоду. Суть його полягає у спільності етногенезу всіх східнослов'янських народів. Ця концепція найбільш чітко викладена в опублікованих у 1954 р. «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією», де вказується, що «російський, український і білоруський народи походять від єдиного кореня — давньоруської народності, яка створила давньоруську державу —- Київську Русь».

Проти цієї та аналогічної систем поглядів виступили ще дореволюційні українські історики, які обґрунтували свою точку зору, згідно з якою український народ — автохтон, тобто такий, що з самого початку свого виникнення і до наших днів мешкає на одній території і формувався на власній основі. Теза про автохтонність українського народу, його спадкоємність по відношенню до Київської Русі — основа третього підходу.

Обґрунтовано сформулював систему історичних поглядів на етнічну і державну спадщину Русі Михайло Грушевський. У 1904 р. у статті «Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства» (Статьи по славяноведению. — Вип. 1. — Спб., 1904, с 298-304) він доводить, що Київська держава, право і культура були витвором однієї народності — українсько-руської, а Володимиро-Московська — другої, великоруської. Він зазначав, що «Київський період» перейшов не у Володимиро-Московський, а в Галицько-Волинський XIII ст., потім — в литовсько-польський XIV-XVI ст. Автор також підкреслює, що загальноросійської історії ніколи не існувало, бо не було загальноруської (тобто давньоруської) народності.

Щоб підкреслити походження України від Київської Русі, частина істориків вживає термін «Україна-Русь» (М. Грушевський, М. Аркас та ін.). У праці М.Грушевського «Нарис історії українського народу» прослідковується думка, що Київська Русь породила лише одну Україну. Таких самих поглядів дотримуються І. Крип'якевич, М. Брайчевський, В. Ричко та ін.

Слід підкреслити, що місцем формування українського народу були Подніпров'я, Лівобережжя та Прикарпаття, які становили основну частину території Київської Русі. Держава започаткована племенем полян, «основи основ» українського етносу. Роль столиці відігравав Київ, головне полянське місто. Назва «Русь» відносилася насамперед до Середнього Подніпров'я. Київські князі розширювали свою державу і зміцнювали спираючись в основному на сили подніпровського населення. У X ст. це була держава східних слов'ян, однак провідну роль відігравали поляни та деякі інші подніпровські племена. Виходячи з аналізу територіально-лінгвістичних, етнічно-племінних та політичних рис, слід визначити Київську Русь як переважно українську державу, і Україна — її безумовна спадкоємиця. Тому спадщину Київської Русі не можна ототожнювати лише з Росією.

Московська держава виникла і формувалася пізніше, на основі північно-східних (не основоположних, не найважливіших) племен і князівств Київської Русі, а також земель фінських та інших племен (мері, мордва та ін.), тобто вона теж має безумовно спадкоємне (часткове) відношення до Київської Русі. Поряд з цим здобутки культури, які є надбанням і північно-східних племен, увійшли в російську літературу, мистецтво, суспільну думку та релігійне життя, ставши для росіян рідними, сприяючи їх наступному прогресу. Таке саме відношення до спадщини Київської Русі має і білоруська народність, яка сформувалася на основі західної групи східнослов'янських племен та меншою мірою — литовських.

В історії українського, російського та білоруського народів Київська держава була спільною протягом великого історичного періоду і відіграла у розвитку кожного з них прогресивну роль, особливо у процесі державотворення та розвитку культури. Можна припустити, що без цього державного об'єднання історична доля трьох народів могла б бути ще важчою і драматичнішою, а рівень економіки і духовності значно нижчим. До того ж Київська Русь була об'єднанням рівноправних племен і племінних угруповань.

Київська Русь відігравала надзвичайно важливу роль у міжнародному житті, посідаючи чільне місце в системі тогочасного світу й активно впливаючи на хід розвитку світової історії. Часто стікаючи кров'ю, вона відбивала напади степових кочівників, які вторгалися зі сходу в причорноморські степи і мали намір рухатися на захід, тобто була могутнім щитом для Європи.

Перебуваючи в у центрі торгових шляхів, Київська Русь була контактною зоною між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією та Скандинавією, підтримувала широкі торговельні зв'язки з багатьма країнами світу, сприяючи активізації світової торгівлі.

Різноманітні політичні та культурні зв'язки мала Русь з Візантією і такими слов'янськими країнами, як Болгарія, Чехія, Польща, а також з Угорщиною, Німеччиною, Францією, Англією, Норвегією та Швецією. Досить широкими були контакти з країнами Кавказу та з арабським Сходом. З київськими князями підтримували родинні стосунки правлячі кола більшості європейських країн, які прагнули поріднитися з великими князями могутньої Русі.

Високий рівень економіки, культури, вдала дипломатична діяльність на міжнародній арені, підкріплювана силою зброї у боротьбі проти іноземних загарбників, широке використання здобутків світової цивілізації висунули Русь на провідні позиції у Європі.