Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. КИЇВСЬКА РУСЬ

Духовне життя. Культура

У Київській Русі розвинулася багата матеріальна і духовна культура, потужним центром якої був Київ. Вона формувалась на місцевій східнослов’янській основі, творчості широких народних мас, а також в результаті засвоєння досягнень інших народів. Високого рівня розвитку набули освіта, мистецтво, письменство. З прийняттям християнства православна релігія піднесла рівень духовного життя, стала його ідеологічним фундаментом, охопивши всю повсякденну діяльність особи і суспільства.

Протягом століть вона проникала у найвіддаленіші куточки країни. Із введенням християнства була створена Київська митрополія, до якої належало 16 єпархій. У 1303 р. організовується, хоч і ненадовго, Галицька митрополія, що сприяло посиленню місцевого впливу на церкву, охопленню нею всіх населених пунктів країни. Віруючими були фактично всі члени суспільства, всі соціальні групи і класи.

Релігійність проявлялася в різних формах: щоденному відвідуванні церкви, співставленні своєї поведінки і вимог релігійних заповідей, читанні і засвоєнні молитов, релігійної християнської літератури, що надходила в основному із Візантії і переписувалася в Київській державі, розповсюдженні ікон, хрестів та ін.

Будувалася велика кількість церков, щоб ними було охоплено все населення. Князі мали свої двірцеві церкви і тримали при собі окремих «духовних отців». Обов'язком князя було відвідувати церкви, монастирі, дарувати їм землі, гроші, запрошувати до себе в гості ченців та ігуменів.

Церква здійснювала життєво необхідну, прогресивну справу, пропагуючи високі моральні загальнолюдські цінності та ведучи боротьбу з аморальними явищами, так званими «поганськими» пережитками — злочинністю, розпустою, незаконними шлюбами, жорстокістю, заздрістю. Існував церковний суд, де розглядали аморальні вчинки, порушення заповідей церкви.

Безперервно зростала кількість монастирів. їх створювали як глибоко віруючі представники князівсько-боярських груп, так і ченці. Зокрема, серед засновників Печерського монастиря був син заможного курського чиновника Теодосій. У кінці XII ст. в Києві діяли 17 монастирів, в Галичі — 5, у Чернігові — 3, Переяславі — 2. Всього на Русі в кінці XII ст. їх налічувалося 70. Монастирі і церкви були важливими осередками освіти, науки, літератури та мистецтва. Однак під впливом візантійської ієрархії вони вели пропаганду аскетизму, глибокого і догматичного сприймання православної віри, запроваджували нетерпимість до інших конфесій. Зокрема, духівництво у другій половині ХІ-ХІІ ст. вело запеклу теоретично-богословську боротьбу проти католицтва.

Світські керівні кола ставилися до католиків та представників інших церков толерантно. Цьому сприяли, зокрема, одруження руської молоді з католиками і католичками, торгові та інші контакти з ними. Повагу до римської релігії проявляли західні князівства, особливо в Галичині.

Народні маси пов'язували своє духовне життя як з православ'ям, так і з своїми язичницькими уявленнями. Населення далеких сіл і містечок більше дотримувалося старих поглядів, обрядів, пам'ятало Перуна та інших слов'янських богів. Поволі старі, язичницькі вірування зливалися з християнськими, утворюючи двоєвір'я: кутя — свята вечеря, «Маслениця» — зустріч бога-сонця, Івана Купала — свято весни та ін. Перун злився з пророком Іллею, Даждьбог — зі святим Юрієм. Християнська релігія на Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства. Стара язичницька віра внесла радість життя в гармонії з природою в аскетизм християнства, і це відбилося на всіх сферах культурного життя.

На духовне життя впливали й іноземні цивілізації. У дохристиянські часи слов'яни мали досить значні запозичення від Хазарської держави, арабських країн, Персії та інших країн. Від часу прийняття християнства панували переважно візантійські впливи, що виявилося у ремісництві, праві, науці, мистецтві та літературі. У західних землях позитивно сприймалися досягнення Угорщини, Німеччини, Австрії в архітектурі, культурі побуту та торгівлі. Все це переосмислювалося, пристосовувалося до місцевих умов, зливалося із слов'янськими досягненнями. Таким чином, формувалася цілісна культура високого рівня.

Важливою складовою культури Русі була усна народна творчість, яка своїм корінням сягала у сиву давнину. Це одна із форм суспільної свідомості, вираження колективного світогляду і естетичного ставлення до дійсності.. Фольклорна творчість тих часів складається з двох підрозділів: по-етично-віршового та прозового — казки, легенди і т.ін. Народні пісні, обрядові, необрядові, ліричні, історичні відображали життя народу, його мрії, оспівували працю, боротьбу проти зовнішніх ворогів за кращу долю, висловлювали тугу і радість людей. Прозові твори були засобом пізнання та інформації і мали значний виховний вплив, утверджуючи гуманістичні принципи життя та людських взаємин.

Значного поширення в Київській Русі набули билини-поеми, присвячені важливим подіям, особливо боротьбі із зовнішніми ворогами та з соціальною несправедливістю. їх героями були воїни-богатирі — Ілля Муромець, Добриня Нікітич, Альоша Попович, селянин-орач Микула Селянинович. Фольклорні твори були виразом творчої сили народу, його уяви, фантазії. В них збереглися скарби народної мови, надії й мрії людей.

Писемність у східних слов'ян виникає тоді, коли з'являється необхідність передавати мову на великі відстані і фіксувати її в часі. Археологічні джерела дозволяють віднести час опанування неупорядкованим письмом до IX ст. Про це свідчить виявлена С.Висоцьким на стіні Софійського собору в Києві «Софійська азбука», яка складалася з 27 літер: 23 грецьких і 4 слов'янських. Свідченням існування писемності уже на початку X ст. є договори руських князів Олега та Ігоря з Візантією у 911 та 944 роках. Написи на стінах Софійських соборів у Києві й Новгороді, на будівельних плитах, плінфі, зброї та інших предметах XI ст., новгородські берестяні грамоти переконують у тому, що писемність того часу набула значного поширення серед різних верств населення, навіть серед простого люду.

Поступово, з утвердженням християнства, недосконала система письма витіснялася кирилицею. Східні слов'яни знали й глаголичний алфавіт, однак значного розповсюдження він не набув. На основі кириличної азбуки відбувався подальший розвиток писемності, формувалася церковнослов'янська писемно-літературна мова.

З часів князя Володимира Святославовича у Києві, Новгороді та інших великих містах відкривалися школи, в яких училися діти «нарочитої чаді», тобто бояр, дружинників, духовенства. Крім державних шкіл, існували й приватні. Відкриття першої школи на Русі князем Володимиром «Повість временних літ» зафіксувала у 988 р. Значного розвитку школа досягла, коли її було переведено з князівського палацу у приміщення новозбудованої Десятинної церкви. У ній вивчалися богослов'я, історія, співи, математика, церковнослов'янська та грецька мови, її освічені вихованці були тією силою, спираючись на яку Ярослав Мудрий зробив новий крок на шляху розвитку освіти. За його князювання у Софійському соборі була відкрита нова школа, яка продовжувала традиції Володимирової.

У 1086 р. у Києві створюється одна з перших у Європі школа для дівчат, яку заснувала Янка Всеволодівна, онука Ярослава Мудрого. Окрім грамоти, співів та шляхетної поведінки, тут навчали гаптувати.. Значну роль у розвитку освіти на Русі відіграв Києво-Печерський монастир. У XI ст. в ньому діє центр підготовки вищого духовенства, художників, лікарів, перекладачів. Лише до монголо-татарської навали тут було підготовлено більше 80 єпископів. У монастирі з'явилося і набуло розвитку літописання, яке було основою історичної науки не лише для свого часу, а й значно пізніше.

Великою шаною користувалася на Русі книга, «книжна мудрість». Створювалися бібліотеки. Перша з них була організована при Софійському соборі у 1037 р. Ярославом Мудрим. Крім того, у Києві існувала низка монастирських і церковних бібліотек: печерська, іринінська, георгіївська та ін. (за назвою церков і монастирів). Частина книжного фонду цих бібліотек загинула у наступні століття під час ворожих нападів та пожеж. Так, пожежа 1718 р. повністю знищила бібліотеку Києво-Печерського монастиря, в якій зберігалися книги з XII ст. Багато книг та рукописів знаходиться нині в бібліотеках колишнього СРСР та поза його межами. До цього часу також невідома доля бібліотеки Софійського собору.

Першопочатки науки у Київській Русі перебували під значним впливом античної спадщини. З перекладів черпалися відомості про природу, географічна інформація. Зокрема, «Шестиднев» Василія Великого -— ціла енциклопедія географічних та природних відомостей. У «Топографії» Козьми Індикоплова, мандрівника, александрійського купця VI ст., містилися відомості з астрономії! географії; «Ходіння» ігумена Данила — опис його подорожей до Палестини, здійсненої у 1106-1108 pp., у якій детально описується природа Палестини.

Медична допомога в основному надавалася знахарями та ворожбитами. З часом у Київській державі з'являються лечці, тобто лікарі-фахівці, які, згідно з «Руською Правдою», мали право лікувати хворих за гроші. У князівських дворах практикували й лікарі-іноземці. Розповсюджувалася медична література, переважно іноземна.

Серед знахарів та лікарів були й жінки. Зокрема, лікуванням займалася Євпраксія, онука Володимира Мономаха. Вона ж авторка трактату «Мазі» — єдиної вітчизняної наукової праці того часу, яка дійшла до нас.. Значний вклад у розвиток вітчизняної медичної науки внесли монахи Києво-Печерського монастиря. Відомо, що ігумен Антоній сам доглядав хворих, виготовляв мікстури, відвари. Один із визначних ченців Агапіт створив на території монастиря лікарню, де вилікував князя Володимира Мономаха. Лікарі-ченці були глибокими професіоналами, читали в оригіналах праці Гіппократа, Гелена, широко використовували і вдосконалювали досягнення багатовікової народної медицини.

Література та літописи творилися переважно на базі монастирів та бібліотек. Літописання виникло у X ст., хоча частина вчених дотримується думки, що це сталося на століття раніше.. У першій половині XI ст. літопис ймовірно набирає форми щорічного викладу подій. Вважається, що першою датою було повідомлення про перемогу Святослава над печенігами у 968 р. У Софії Київській був укладений перший літописний звід 1037-1039 pp.

У 1113-1118 pp. написаний найвидатніший і найбільш відомий літопис «Повість временних літ», автором якого був талановитий літописець, монах Києво-Печерського монастиря Нестор. У цьому історичному творі, крім опису подій рік за роком, також подавався широкий історико-географічний вступ про слов'янські племена, виникнення Руської держави, про перших князів. Справжній текст «Повісті временних літ» дійшов до нас лише в уривках, він був значно змінений пізнішими переробками, вставками та доповненнями.

Давньоруські літописи, які писалися в умовах феодального суспільства, відбивали ідеологію панівних верств населення, ідея єдності руських земель, турбота про спільну боротьбу з ворогами, особливо кочівниками, проходить червоною ниткою через усі літописи.

У Київській Русі розвивалася оригінальна художня література. Одним із найвизначніших письменників був митрополит Іларіон, твір якого «Слово про закон і благодать» став своєрідним гімном християнства на Русі. Опоетизовує він і образ того, хто хрестив Русь, — князя Володимира. Цей твір також спрямовувався проти спроб Візантії нав'язати Русі свою волю у церковних і політичних справах, відкидає її спроби відігравати роль вселенської імперії.

Талантом, політичною зрілістю, життєвою мудрістю характеризується твір Володимира Мономаха «Повчання дітям», ідейною основою якого є турбота про єдність Русі. Князь навчає дітей правилам моралі, виступає проти міжусобних війн, змальовує образ ідеального князя, захисника землі Руської.

Вершиною давньоруської літератури, одним із найталановитіших її поетичних творів було «Слово о полку Ігоревім». Написане у надзвичайно важкий для Русі час, коли відбувалися безперервні напади кочівників, «Слово» з особливою силою відстоює ідею єдності всіх земель Руської держави. Воно характеризується високими поетичними рисами і свідчить про широкий розвиток дружинної поезії.

На Русі також розповсюджувалася перекладна, в основному релігійна, література. Це богослужебні книги («Євангеліє», «Псалтир»), «Житія святих», проповіді, повчання, хроніки, романи («Александрія» — роман про діяльність Олександра Македонського) та ін. Переклади здійснювалися в основному з грецької та болгарської мов. Широко були розповсюджені «Бджоли» — збірники поговірок, коротеньких оповідань з моральними висновками і рекомендаціями. Ця перекладна література розповсюджувалася тому, що на Русі було багато людей, які знали іноземні мови. Перше місце посідало вивчення і знання грецької мови, яка була необхідна для перекладання книг, спілкування з митрополитами, єпископами, що прибували з Візантії, дипломатичних відносин з нею. Поряд з цим було поширене знання латинської мови. Вже у XII ст. в Києві та інших містах існували групи людей (духовна еліта), які володіли кількома мовами, знали античну літературу та філософію. Це митрополити Іларіон та Клим Смолятичі і багато інших.

Архітектурні пам'ятники можна поділити на три групи: військові укріплення, цивільні будови, церкви. Укріплення-городища обносилися великими земляними валами, основа яких складалася із клітей розміром по 3-5 м у ширину і довжину, заповнених камінням та глиною.

Висота валу — від 12 до 25 м. На валу ставили остріг або частокіл, у валах — брами з проїздами. Це були загальноприйняті типи укріплень.. Цивільна архітектура — це поєднання дерев'яних і кам'яних споруд, в основному будинків князів, бояр та купців. За князювання Ярослава Мудрого кількість мурованих будинків швидко збільшується. Був зведений новий княжий палац, який дістав назву «великий», будинок і двір митрополита та ін. За часів Володимира і Ярослава найбільше розбудувався Київ. В невеликій кількості будувалися кам'яні споруди у Чернігові, Переяславі, Галичі та інших містах. Житло простих людей також зазнавало деяких змін: розширювалося будівництво дерев'яних будинків замість напівземлянок і землянок тощо, а в помешканні з'явилися християнські ікони, лампади, хрести та інші релігійні атрибути.

Церковна архітектура характеризувалася пишністю кам'яних будівель, їх великими розмірами та величністю. Першою кам'яною спорудою була Десятинна церква, побудована у Києві за вказівкою князя Володимира у 989-996 pp. Під час штурму Києва у 1240 р. татаро-монголами церква була зруйнована, зберігся лише її фундамент. Археологічними дослідженнями встановлено, що храм прикрашався мозаїкою, фресками та мармуровими колонами.

Кам'яне будівництво виникло під впливом Візантії, яка у Х-ХІ ст. мала визначні досягнення в будівництві культових споруд. На зразок Константинопольської Софії у Києві збудовано Софійський собор, який зберігся до наших днів (у XVIII ст. частково перебудований).

Будівництво великих архітектурних споруд супроводжувалося прискореним розвитком монументального живопису. Одним із шедеврів Київської Софії є фігура Божої Матері — Марії Оранти, виконана в мозаїці. Таким же чином зображені Христос, дванадцять апостолів та інші сюжети.

Значного поширення на Русі набув станковий живопис — ікони; їх виробляли у великій кількості, задовольняючи потреби віруючих. У цей час широко використовувалися також книжкові мініатюри-вставки з рослинним або геометричним орнаментом, розмальованими заголовними буквами та ін.

Крім того, стародавні слов'яни часто прикрашали житла, посуд, тканини малюнками і символами, які мали обереговий характер. Наприклад, на багатьох предметах зображувалися коні, які вважалися символами добробуту і щастя, або візерунок з чотирьох ліній у формі квадрата, що мали оберігати дім та господарів від лиха з усіх чотирьох сторін світу.

Музика і спів — характерні ознаки побуту; вони супроводжували всі родинні, культові та землеробські свята. З нагоди свят проводилися ігри й танці. Для цього існували окремі витоптані майдани, що звалися ігрищами.. Широко був розповсюджений танок. Танцювали на бенкетах, вечорницях, ігрищах, під час народних свят, часто поєднуючи танок з піснями. Календарні і сімейні свята обов'язково супроводжувалися обрядовими піснями, які тісно пов'язані з трудовою діяльністю, господарськими сезонами, календарними циклами змін у природі. Це пісні зимово-новорічного циклу —- колядки і щедрівки, весняного — веснянки, перехідної пори між весною і літом — русальні, літні — купальські, жниварські.

Сімейно-обрядові пісні — супровід різних урочистостей і обрядів сімейної групи: народження дитини, весілля, похорон. Після прийняття християнства набрав поширення хоровий спів. Церковний хоровий спів розвивається і вдосконалюється під впливом народної творчості, хоча в ньому відчувався візантійський вплив.

Здавна на Русі існували професійні виконавці билин, пісень та танців, Залежно від «спеціалізації» їх називали по-різному: гудець — це і музика, і співак; плясець — танцюрист, півець — співак. Загалом цих артистів називали скоморохами. Мандруючи по містах і селах, вони виступали на святах і торгах. Скоморохи майстерно володіли різними виконавськими жанрами: були і танцюристами, і фокусниками, і акторами, водили ведмедів, грали на різних музичних інструментах, яких, до речі, було дуже багато.

Все це свідчить про високий рівень духовної культури Київської Русі. Культура східнослов'янської держави, створена генієм її народу, значною мірою запліднювалася впливами Візантії, Європи, Близького Сходу. Потужним стимулом для її розвитку була християнізація країни, діяльність духовенства, цієї своєрідної «інтелігенції» тих часів.

Існують всі підстави говорити про зародження в Київській Русі невеликого прошарку інтелігенції. Це група людей, які читали, переписували, були авторами пісень, літературних творів, архітектурних задумок. Збудовані за проектами представників еліти і під їхнім керівництвом церкви та монастирі несли культуру в широкі народні маси, розширювали світогляд людей, облагороджували їхні душі і були опорою у наступних століттях боротьби і поневірянь.