Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА. 1991-2005 PP. КРОКИ ОНОВЛЕННЯ. КРИЗОВІ ЯВИЩА

Зміни у культурному житті. Церква в незалежній Україні

В часи перебудови все радянське суспільство зробило певні кроки в своєму культурному та ідеологічному розвитку, що підготувало передумови для подальшого поступу. Відбувався процес наростання гласності, що сприяло подальшій демократизації, плюралізму ідеологічних і мистецьких позицій, відходу від тієї єдиної державної ідеології, яка зумовлювала однозначність оцінок суспільних явищ, духовної спадщини та відображення художньо-мистецькими засобами світу. Культурний процес у другій половині 80-х років впливав на процеси суспільно-політичного життя, змушуючи людей замислитися над питаннями його моральності, гуманності та відповідності загальнолюдським цінностям. До суспільно-політичних процесів долучилися творчі спілки України, які обговорювали гострі питання сучасності, вивчали деформаційні явища минулого, історію українського народу, його традиції та обряди, що фальсифікувалися або замовчувалися раніше. Піднімалися питання щодо національно-мовного статусу республіки та її русифікації У 1989 р. утворюється Товариство української мови імені Т. Г. Шевченка, яке в жовтні 1991 р. отримало назву Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Т.Шевченка. В кінці 80 — на початку 90-х років ліквідовуються деформації у національно-мовному житті, зростає мережа українських шкіл, навчальних закладів для національних меншостей. Збільшується випуск українських газет, книг, передач на радіо і по телебаченню та ін. Тенденції модернізації виявлялися в усіх сферах культури і науки.

Утвердження незалежності мало сприяти продовженню та удосконаленню цих процесів. В суверенній державі національно-духовне відродження було можливе лише на основі радикальної демократизації всього культурного процесу з урахуванням національного складу населення, різноманітності регіонально-політичних та регіонально-культур-них особливостей, релігійної неоднорідності. У вирішенні всіх завдань нового етапу культурного розвитку в Україні провідну роль мало відігравати подальше реформування системи народної освіти, що завжди була однією із основних ланок духовного життя суспільства. Вона потребувала подальшого вдосконалення.

Вже з 1991/92 навчального року, відповідно до вимог Закону «Про освіту» (1991 p.), починається урізноманітнення форм шкільної освіти, що враховувало інтереси, нахили, здібності дітей. В Україні розширюється мережа закладів з поглибленим вивченням певних дисциплін, відкривається все більше ліцеїв, коледжів, гімназій, в яких поряд з вивченням загальноосвітніх предметів в об'ємі середньої школи вирішувалися й інші завдання.

У 1992/93 навчальному році в Україні працювало 4,3 тис. національних шкіл, 179 гімназій, 130 ліцеїв, 11 авторських шкіл, 5 коледжів, 17 приватних шкіл, в яких за національними програмами навчалося понад 150 тис. учнів. Однак в умовах погіршення життєвого рівня більшості населення нові типи шкіл, в основному платні, були доступні лише для багатих громадян, і в кінцевому результаті загальна маса підростаючого покоління від цих перетворень не отримала значного поліпшення знань і виховання.

Дещо покращився рівень знань певної частини учнів в результаті відмови від догматичної однаковості навчальних програм, підручників та методик. Це сприяло творчим пошукам педагогів, розкриттю їх здібностей і талантів, урізноманітнювало навчально-виховний процес. Були здійснені помітні кроки в гуманізації науки та освіти.

Намітилися значні зрушення в реалізації державного статусу української мови. У 1993 р. в перші класи українських шкіл прийшло 66% дітей. Зросла кількість учнів нацменшостей, які навчалися рідною мовою: у 1992/93 навчальному році 25,3 тис. дітей навчалося румунською мовою, 18,8 тис. — угорською, 6,4 тис. — молдавською, 0,6 — польською, 0,3 тис, — кримськотатарською.

Загалом же освіта в незалежній Україні знаходилася у стані занепаду. Економічна криза, масове безробіття і зубожіння населення не давали можливості забезпечити потреби народної освіти. До кінця 1997 р. учителі нерегулярно отримували зарплату, яка до того ж була мізерною. Учительство виявилося однією із найменш захищених верств населення і тому час від часу вдається до страйків та демонстрацій. У 2003 р. заробітна плату учителям підвищили майже на 30%, однак вона була все ще далека від мінімального споживчого кошика.

Зроблені також перші суттєві кроки на шляху перебудови вищої і середньої спеціальної освіти: реорганізується структура з метою наближення її до нинішньої практики суспільного та соціально-економічного життя, скорочуються масштаби підготовки спеціалістів через заочну та вечірні форми навчання. Поряд з державними створюються навчальні заклади, які базуються на інших формах власності, — регіональні, приватні. Введена контрактна (платна) система навчання. Однак останнє розширює можливості для отримання вищої освіти вихідцям із забезпечених сімей, а для навчання молоді із малозабезпечених родин вони значно звузились. А це ослабляє інтелектуальний потенціал українського народу.

Зростає мережа нових, необхідних для соціально-економічного розвитку держави вищих і середніх спеціальних закладів: відновила діяльність Києво-Могилянська академія, відкрилася у Києві національна академія управління, у Донецьку і Сумах — фінансові академії і т.д. В Україні розгортається робота по акредитації вузів, перетворення частини їх на університети, переходу їх на українську мову навчання. Запроваджено вступні екзамени з української мови. Однак через економічні негаразди в державі звужується фінансування вищих навчальних закладів, в 1,5-2 рази збільшено навантаження на викладачів вузів при зменшенні зарплати та стипендій студентам. Матеріальне забезпечення викладачів українських вузів є найгіршим у світі. Щодалі більше це негативно впливає на кадровий склад вузів. На середину 90-х років видатки на підтримку одного спеціаліста у вузах розвинутих країн у 5-6 разів більші, ніж в Україні. І все ж з кінця XX ст. становище почало трохи покращуватися: введено досить прийнятну наукову пенсію, а в 2002-2003 роках більш ніж на 30% зросла заробітна плата.

Складним залишається становище української науки. У доперебудовні часи відомчі інтереси, бюрократизація дещо загальмували науковий прогрес. У 80-х роках згубно впливало на стан науки захоплення багатьох наукових закладів лише прикладними дослідженнями. І все ж українська наука, крім гуманітарних її галузей, розвивалася загалом динамічно, на рівні світових досягнень. Серед наукових закладів України провідним центром і в роки незалежності залишилася Академія наук, яка в 1994 р. була проголошена національною (НАН України). Однак і тут відчувалася недооцінка фундаментальних досліджень. До того ж понад 90% нових технологічних розробок не впроваджувалися у виробництво.

У науковій сфері в цілому по Україні великі труднощі створюють низький рівень її фінансування, криза виробництва і мізерний попит підприємств на наукові розробки. Це спричинило недостатнє матеріально-технічне і кадрове забезпечення наукових закладів, в які майже не надходять сучасні прилади та обчислювальна техніка. Окремі інститути втратили 50-60% своїх працівників, які виїхали за кордон або перейшли в інші сфери діяльності. Вже в 1994 р. було відомо, що в західні країни з України виїхало до ЗО тис. учених, переважно з природничих та прикладних наук. Внаслідок падіння престижу наукової праці спостерігається зниження професіоналізму вчених, небажання молоді вступати до аспірантури і відсутність там конкурсу. Такий стан не дає надії на швидкий вихід України з кризи, хоча немало вчених працюють у цьому напрямку.

В середині 90-х років поступово змінюється ставлення до фундаментальних досліджень в інститутах НАН України, розвиваються її зв'язки з деякими закордонними науковими установами. У 1996-1997 pp., після створення в структурі уряду України спеціального міністерства в справах науки на чолі з академіком В.Семиноженком, діяльність багатьох наукових закладів активізується. Динамічніше розвиваються гуманітарні науки, створюються нові інститути, нові напрями досліджень. Зокрема, засновано інститут української мови, інститут сходознавства імені А. Кримського, інститут світової економіки і міжнародних відносин, інститут соціологічних досліджень та ін., переважно в складі НАН. У 2001-2003 pp. відбувається певне зростання фінансування наукових досліджень, нових розробок в космічній галузі та ін.

Розгорнута робота щодо написання фундаментальних праць з історії України, історії української культури, зміцнюються зв'язки наукових закладів гуманітарного напряму з діаспорою, яка частково повернулася на історичну батьківщину і включилася в державне та культурне будівництво (В. Гаврилишин, Б. Кравченко, Й. Пріцак, Т. Гунчакта ін.). Активізувалася робота наукових інститутів під керівництвом академіків І. Кураса та В. Смолія.

По-новому запрацювала Всеукраїнська атестаційна комісія (ВАК) України, створена національна система атестації наукових кадрів. Отже, з'явилися перші ознаки виходу української науки з глибокої кризи.. В умовах національного духовного відродження, відмови від єдиної державної ідеології в суспільному житті відбувалося оновлення української літератури та мистецтва. На початку 90-х років більшість митців відмовилася від визнання в художній творчості методу соціалістичного реалізму як єдиного, що має право на існування. Утверджується плюралізм, розмаїте відтворення світу, тому числі і засобами авангардного мистецтва. Відбувається переоцінка суспільних ідеалів та історичних явищ. Політизація суспільства в другій половині 80-х років втягла літераторів та митців у бурхливий круговорот національно-визвольних процесів. Це продовжувалося і в 90-х. Прозаїки-романтики і поети-лірики ставали палкими політиками, які боролися за ідеали української державності та реформування суспільства. І тому в цей період центральне місце належить публіцистиці. Слід відзначити наповнену високим громадянсько-політичним змістом творчість О. Гончара, М. Вінграновського, І. Драча, І. Дзюби, Л. Костенко, Р. Лубківського, П. Мовчана, Б. Олійника, С Плачинди, Д. Павличка, В. Яворівського та ін. Широко розгорнув публікації з призабутої спадщини академік М. Жулинський. Однак негативно впливає на творчість літераторів розкол їх національної організації у 2003 р.

Кінець 80 — початок 90-х років характеризувався проведенням заходів, спрямованих на підвищення творчої активності інтелігенції, посилення її ролі в державотворчому процесі. Це урочистості з приводу визначних ювілеїв вчених, літераторів, митців (М. Грушевського, Б. Хмельницького, І. Мазепи, Л. Українки, Т. Шевченка, Б. Лепкого та ін.), форуми інтелігенції України (1991 p.), українців світу (1992, 2001 pp.), фестивалі сучасної української пісні «Червона рута» та ін. Посилюється вплив творчості художніх колективів української діаспори, яка органічно вливається в систему українських національних духовних цінностей. Безперечно, визначальне місце посідає творчість митців «материкової» України, однак цінності діаспори в умовах незалежності і національно-культурного відродження викликають значний інтерес. Видаються твори В. Барка, І. Багряного, У. Самчука та ін., проводяться виставки майстрів образотворчого мистецтва у найбільших бібліотеках України — імені В. Вернадського, НАН України у Києві, імені Короленка у Харкові та ін., відкриваються зали зарубіжної україністики. Надзвичайну популярність здобула «Енциклопедія українознавства» В. Кубійовича.

Поступово повертаються в Україну культурні цінності, які з тих чи інших причин опинилися за кордоном. Створена і активно діє відповідна національна Комісія при Кабінеті Міністрів України, її зусиллями була повернута частина архіву О. Довженка з Росії, архіви В. Барка та окремі праці української художниці Л. Морозової із США, частина мистецьких творів художника М.Андрієнка тощо. Однак багато скарбів української культури та її історичних пам'яток — козацькі клейноди, скіфське золото та ін. — все ще знаходиться поза межами держави.

Позитивні процеси відбуваються в народному мистецтві. Відроджується інтерес до українських вишиванок, рушників, килимарства, ху-дожніх виробів та гончарства. Але особливу зацікавленість викликає розвиток писанкарства, яке переслідувалося за радянських часів і збереглося лише в Прикарпатті та окремих селах Східної України. Здобутки у цій сфері народної творчості були відзначені на міжнародній науково-практичній конференції «Писанки — символ України» (2001 p.).

Суперечливі, а часом і тривожні процеси відбуваються у сфері періодичної преси та книговидавництва. В першій половині 90-х років в Україні з'явилася величезна кількість нових газет та журналів. У 1994 р. зареєстровано 892 періодичних видання загальнодержавного характеру і 2015 — місцевого. Однак їх тираж швидко падає (за 1995 р. — у 8 разів). Це пов'язано з обвальним падінням доходів населення та подорожчанням друкованої продукції.

Різко зменшується кількість українських органів преси — з 1992 по 1994 р. з 60 до 27%. Водночас російськомовних газет стало вдвічі більше. Відбувається комерціалізація преси, падає її інтелектуальний і професійний рівень. Але найбільш катастрофічним був стан книгодрукування, де у зв'язку із надзвичайно високими цінами в десять разів зменшилися тиражі видань. Дедалі менше видається книг мовою корінного населення. Тобто відбулася повальна русифікація та американізація книжкового ринку. У 1993 р. із загальної кількості книг майже 94% видано російською і лише 6% — українською. При цьому серед російськомовних видань переважають не твори класичної художньої літератури, а розважальне «чтиво».

Створене у 1994 р. міністерство в справах преси та інформації все ще діє недостатньо результативно, хоча вживаються заходи для зміцнення матеріально-технічної бази видавництв та телебачення. З великими труднощами відроджується кінематографія, яка майже втратила національний характер. В 90-х роках створено кілька фільмів, які здобули визнання не лише в Україні, а й за кордоном. Зокрема, у 1990 р. вперше в історії українського кіно фільм «Лебедине озеро. Зона» одержав нагороди найпрестижнішого кінофестивалю в Каннах. Однак порівняно з радянськими часами кіностудії випускають набагато менше фільмів. На телеекранах переважно пропагується насильство та порнографія.

Розвиток театрального мистецтва значною мірою пов'язаний з новаторського діяльністю режисерів. Це такі видатні діячі як і. Борик, Р.Віктюк, С. Донченко, С. Моисеев, В. Петров та В. Шарварко. Світову славу здобули постановки Р.Віктюка. Попри всі труднощі розвивається пісенна творчість, хоча і тут комерціалізація та економічна криза значно ускладнюють ситуацію. Плідно працює велика група композиторів та співаків, досвідчених і молодих, які демонструють свої досягнення не лише на фестивалях і концертах, а й по телебаченню та радіо. Це композитори О. Білаш, І. Карабиць, В. Морозов, виконавці О. Білозір, І. Бобул, Р. Кириченко. П. Дворський, В. Шпортько, С. Ротару, В. Зіикевич, П. Зібров, В. Білоножко, Л. Сандулеса та багато інших майстрів класичного і естрадного мистецтва.

Значні зрушення помітні і в культурному житті національних меншин України. Розвивається система національних шкіл, бібліотек, преси, радіо і телебачення, театрів та творчих колективів. Налагоджується підготовка кадрів національної інтелігенції, створено низку культурно-освітніх товариств. Зокрема, лише товариство єврейської культури об'єднує нині 36 єврейських організацій у 75 містах України.

Відродження духовності українського народу значною мірою пов'я-зане з відродженням релігії і церкви, досягненням реальної свободи совісті. У 1991 р. в Україні діяли три організації християнських церков: Українська православна церква (УПЦ), підпорядкована Московському патріархату на правах так званої автономії, Українська греко-католицька церква (УГКЦ) з центром у Львові та Українська автокефальна пра-вославна церква (УАПЦ), яка визнавала верховним ієрархом митрополита Мстислава (Скрипника), резиденція якого знаходилася в США. За УПЦ, яку очолював митрополит Філарет (Денисенко), виступали владні структури на сході і півдні України, УАПЦ підтримувала частина інтелігенції та населення Наддніпрянщини, УГКЦ — більшість населення і місцева влада Галичини. Уряд України та деякі депутати Верховної Ради в 1991-1992 pp. намагалися домогтися згоди Московського патріарха Алексія II на перетворення УПЦ Московського патріархату в Українську автокефальну церкву. У відповідь він позбавив Філарета сану і поставив на його місце Володимира (Сабодана), митрополита Ростовського. Однак у червні 1992 р. за ініціативи Філарета створюється Українська православна церква — Київський патріархат (УПЦ-КП). Відбувся масовий перехід священиків УПЦ-МП в УПЦ-КП на Волині та Київщині. Після тривалої боротьби та реорганізацій, з приходом Л.Кучми на посаду Президента, урядові кола України надають певну підтримку УПЦ-КП. Одночасно урядова політика спрямовується проти розширення впливу УГКЦ. В цілому в Україні у 1988-1992 pp. між конфесіями велася непримиренна боротьба за приміщення церков і церковне майно. Особливо гострим було протистояння віруючих УГКЦ і РПЦ. Уніати захоплювали храми РПЦ, виганяли священнослужителів та віруючих, вдавалися навіть до терору. Мали місце масштабні міжконфесійні конфлікти не лише в Галичині, а й на Київщині та Вінниччині між УАПЦ і РПЦ. В результаті РПЦ майже витіснили із Західної України і ослабли її позиції на Правобережжі.

Цим скористалися і значно активізували свою діяльність секти євангелістів, баптистів, РУН-віри, сатаністів, а також кришнаїзм та буддизм. Восени 1993 р. секта «Білого братства», більшість членів якої прибула з Росії, навіть спробували захопити Софіївський собор у Києві. Поряд з цією реакційною організацією були створені ще кілька агресивних, антигуманних сект. І хоча українське законодавство забороняє діяльність іноземних місіонерів на території держави, однак багато з них закуповували ефірний час на радіо і телебаченні і пропагували свої ідеї.

Попри всі труднощі, чвари та посягання іноземних держав на українські церковні конфесії, законодавство України в церковній сфері відзначається демократичністю і толерантністю, і це сприяє поступовому релігійному замиренню в державі. У 1996-1997 pp. уже не було серйозних конфліктів між конфесіями навіть на рівні невеликих парафій. Вплив церкви в українському суспільстві посилюється. У 1995 р. найбільшим авторитетом користувалася УПЦ-МП, яка охоплювала 6132 релігійні громади. УПЦ-КП поширює свій вплив на 1753 парафії, УАПЦ — 616, УГКЦ — 3032, римсько-католицька церква — 651, союз євангельських християн — 1420, а «п'ятидесятники» —- на 680 парафій.

В 90-х роках зростає не лише кількість віруючих і їх громад, а й конфесій. Наприкінці 1994 р. в республіці нараховувалося 64 різних конфесії, що майже вдвоє перевищувало їх кількість у 1991 р. Розвиток численних релігійних течій надає населенню можливість вільного вибору духовних ідеалів. Однак у 1996-1997 pp. посилюються православні конфесії. В умовах демократизму незалежної України релігійне життя значно активізувалося. Водночас внаслідок глибокого розколу в православ’ї та існування в ньому кількох течій виникло небезпечне для української церкви протистояння. Політична ситуація диктує необхідність об'єднання православних конфесій в єдине ціле та створення єдиної національної церкви.

Нова незалежна Українська держава у 2001 р. відсвяткувала своє перше десятиріччя. Ступивши на шлях реформ у середині 80-х років, український народ у 1991 р. здобув державну незалежність. Відбувся новий етап українського національного відродження, і в Україні розгорнувся державотворчий процес. Однак народ виявився недостатньо підготовленим до цього. Оновлення соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного життя в Україні відбувається з великими труднощами: відчувається консерватизм, брак компетентності. Бажаних результатів не досягнуто, хоча початок XXI ст. позначився деяким зростанням економіки та культури. Замість виходу з кризи у 80-х роках стався економічний обвал. Господарство, особливо сільське, перебуває в кризовому стані, суспільно-політичне життя характеризується гострою боротьбою між гілками влади, а також між різними політичними силами. Відчувається відсутність єдності в суспільстві, його недостатня зрілість. З великими труднощами здійснюється відродження в галузі духовного життя, культурного розвитку, яке більше схоже на занепад. Україна потребує глибоких реформ, стимулювання державотворчих процесів, нових людей у керівництві, спроможних побороти корупцію, викликати довіру і нове морально-політичне піднесення в суспільстві. Необхідна єдність всіх політичних сил і партій, щоб Україна стала розвинутою європейською державою.