Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА НЕЗАЛЕЖНА. 1991-2005 PP. КРОКИ ОНОВЛЕННЯ. КРИЗОВІ ЯВИЩА

Соціально-економічна ситуація

Перебуваючи у складі єдиного загальносоюзного народногосподарського комплексу, Україна досягла істотних результатів у розвитку економіки, особливо промисловості. Однак за її високими показниками приховувалися серйозні дефекти, які в умовах незалежності виявилися надзвичайно болючими. Велика кількість підприємств мала гігантські розміри і задовольняла своєю продукцією більшу частину потреб СРСР. Загальносоюзним міністерствам були підпорядковані понад 2 тис. підприємств. Після розпаду Союзу вони виявилися нікому не потрібними: відразу почалися труднощі з фінансуванням і матеріально-технічним постачанням та збутом продукції. До того ж економіка УРСР була глибоко мілітаризована: тут знаходилося 30% воєнно-промислового комплексу СРСР. Його продукцію одразу після отримання незалежності без відповідного апарату, зв'язків, традицій експортувати було неможливо. Ці підприємства теж виявилися «утриманцями».

Промисловість України виробляла не більше 20% завершених, готових до використання виробів. Основна частина її продукції — це напівфабрикати, комплектуючі вироби, призначені для завершення виробництва в інших республіках. Вихід з налагодженої системи господарських зв'язків здійснило не російське, а українське керівництво, яке прагнуло зміцнити незалежність держави переорієнтацією економіки на Захід. Однак ця нова економічна стратегія дорого обійшлася Україні, бо її продукція булатам неконкурентоспроможною, а припинення традиційних зв'язків з Росією та іншими республіками залишило сотні підприємств без споживача і фінансування. Це викликало обвальний спад виробництва. Негативну роль відіграло й те, що Україна мала обмежені запаси газу і нафти, завозячи їх зі Сходу, Півночі СРСР за цінами, які в десятки разів поступалися світовим. Після завоювання незалежності вона втратила енергозберігаючі технології, а тому вартість енергоносіїв у продукції українських підприємств значно зросла, підвищилися сукупні витрати виробництва, різко зменшився національний доход. До того ж видобуток в Україні вугілля різко скоротився: з 165 млн. у 1990 р. до 90 млн в 1994 р. А це, як і скорочення використання атомної енергії після Чорнобильської катастрофи, в цілому підривало енергетичний баланс держави. В результаті недостача енергоносіїв та енергопостачання стали найвужчим місцем української економіки і значно поглибили її кризовий стан.

Негативно позначився на економіці України й вихід з рубльової зони та збереження «прозорих» кордонів. Це все, а також штучно занижений курс карбованця відносно рубля і долара дозволив за безцінь вивозити з України величезні багатства. У такій складній ситуації керівництво України на початку 90-х років проголошує курс на створення товарно-ринкових відносин як основи економіки незалежної держави. За прикладом і під впливом уряду Бориса Єльцина реформи здійснюються на принципах «шокової терапії».

Росія почала ринкові реформи з лібералізації цін на початку 1992 p., що викликало різке їх зростання і в Україні: за 1992 р. на газ — у 100 разів, на нафту —- в 300, а це в свою чергу призвело до зростання цін на іншу продукцію, падіння виробництва та гіперінфляції. Різко знизилися бюджетні надходження і підвищились бюджетні витрати. Дефіцит покривався за рахунок випуску не забезпечених продукцією паперових грошей. За 1992 р. в Україні гроші знецінилися у 21 раз, за 1993 р. — у 103. Таких масштабів інфляції не було в жодній країні світу. Лише на початку 1994 р. вдалося знизити її темпи і довести до 5,7% на місцях, але це було досягнуто заходами, що спричинили різкий спад виробництва. У першому кварталі 1994 р. обсяг виробництва промислової продукції скоротився на 38,4% проти відповідного періоду 1993 p., і в наступні роки Україна опинилася у стані глибокої господарської руїни.

Запроваджені в 1992 р. купони багаторазового використання розглядалися як попередники повноцінної національної валюти — гривні. Та ситуація в економіці, що невпинно погіршувалася, зробила це неможливим. Курс купоно-карбованця швидко падав. В умовах інфляції зростає бартеризація зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартером здійснювалися за зниженими цінами, а імпортні — за завищеними. Заборгованість України на зовнішньому ринку на середину 1994 р. складала близько 7 млрд. доларів, з яких найбільше припадало на Росію і Туркменістан за поставку енергоносіїв. Зростала «тіньова економіка», вивезення капіталів за кордон: наприкінці 1994 р. в розпорядженні вітчизняних власників на території України зберігалося від 2 до 4 млрд. доларів, а поза її межами — від 10 до 20. До цього призвело введення директивних цін, обмеження доходів, запровадження фіксованого курсу карбованця щодо долара та ін.

Щоб скоротити емісію не забезпечених товарною масою грошей, уряд почав піднімати податки з прибутку. Врешті-решт була встановлена ставка прибуткового податку в 90% —- найвища в світі. Це призвело до зростання «тіньової» економіки, яку «ховали», щоб не платити податків. Поряд з причинами об'єктивного характеру відіграли свою роль і відсутність політичної волі до реформування, нерозуміння його необхідності частиною керівництва України, особливо прем'єра В. Фокіна та президента Л.Кравчука. Слід підкреслити, що у 1991-1992 pp. була необхідність і широкі можливості збудувати новий великий нафтовий термінал у районі Одеси, що створило б умови для альтернативного забезпечення України нафтою з Близького Сходу. Але ця можливість не була використана. Верховна Рада та уряд гальмували приватизацію державної власності. У 1992 р. через викуп трудовим колективам було передано лише 22 державних підприємства із запланованих 1005. Майже такими темпами йшла приватизація і в наступні роки.

Не вдалося розгорнути й ефективну боротьбу з корупцією та хабарництвом. Різко погіршився життєвий рівень населення. У першому півріччі 1993 р. він знизився порівняно з 1989 р. в 17 разів. Загострення економічної ситуації в державі викликало гострі соціальні протести робітничого класу: у лютому-березні 1992 р. відбувся страйк гірників Криворізького басейну, який підтримали шахтарі Донбасу; у вересні того ж року розгорнувся страйк гірників всіх вугільних і залізорудних басейнів, авіадиспетчерів, машиністів поїздів. Учасники цих масових страйків висували економічні та деякі політичні вимоги, більшість яких уряд врешті-решт задовольнив. Потужний страйк сколихнув Україну в червні-листопаді 1993 p., охопивши весь Донбас та деякі інші регіони. У ньому брали участь страйкові і робітничі комітети, деякі профспілки, а також керівники підприємств, районних, міських та обласних рад. Ставилися вимоги надання Донецькій області автономії, проведення референдуму про недовіру Верховній Раді та Президенту, вступу України до Економічного Союзу країн СНД. 17 червня 1993 р. Верховна Рада прийняла постанову: провести Референдум про довіру Президентові і Верховній Раді. Після цього координаційний комітет учасників страйку вступив у переговори з урядовою комісією, які завершилися підписанням угоди, що задовольняла більшу частину вимог страйкарів. Ці виступи показали, що національно-демократичні парти, уряд, Президент Л. Кравчук втратили авторитет, і тому цей процес завершився

Кризові явища перевиборами Верховної Ради і Президента. Спроби виходу з кризового стану економіки Президент та його уряд намагалися здійснити шляхом приватизації окремих господарських об'єктів, структурної перебудови економіки, зосередження зусиль на розвитку окремих галузей, підприємствах, яким надавалися податкові, кредитні та інші пільги. Однак результати були мізерними. Давалися взнаки відсутність у Леоніда Кравчука чіткої соціально-економічної програми, невміння забезпечити виконання головних завдань і проектів.

У 1994 р. новообраний президент Леонід Кучма проголошує нову соціально-економічну політику. Замість формули «спочатку стабілізація — потім реформування» запроваджується інший підхід — прискорення реформування як основний шлях виходу з кризи, а також досягнення стабілізації економіки та підвищення життєвого рівня населення. Передбачалося ослабити податковий прес, здійснити часткове регулювання державою цін, розширити приватний сектор як основу створення ринкової економіки, лібералізувати зовнішньоекономічні стосунки, посилити соціальний захист і забезпечити підвищення зарплат, пенсій та стипендій.

Виконання цих проектів уряд починає рішуче і здійснює деякі заходи по підвищенню доходів населення та зменшенню темпів інфляції. Але відразу ж виявилося, що цей шлях має істотні недоліки: лібералізація цін і методів управління виявилася неможливою без втручання держави. Тому в 1995 р. цей курс піддається деякому корегуванню з метою розширення ролі держави у відбудові і розвитку економіки. У 1997 р. з нагоди річниці Конституції Президент оголошує про нові заходи, спрямовані на удосконалення управління економічною та соціальною сферою країни, на пошуки та запровадження такої моделі розвитку, яка б відповідала умовам України. Передбачалося прискорити приватизацію, розширити легалізацію тіньової економіки, активізувати інвестиційний процес, забезпечити поліпшення діяльності соціальної сфери. Однак це не дало бажаних результатів, хоча й сприяло зміцненню приватного сектора. На 1 січня 1999 р. приватновласницькими вже були 61,8 тис. підприємств, із них з 1994 по 1999 р. змінили форму власності 50,3 тис. У 2001 р. приватновласницькі підприємства виробили понад 70% загального обсягу промислової продукції. Деякі досягнення в промисловості дали можливість у 1996 р. ввести українську грошову одиницю — гривню, що сприяло певній стабілізації валютно-фінансового становища.

Однак недостатньо враховувався негативний вплив на українську економіку лавини дешевої і якісної імпортної продукції, що стало можливим в результаті лібералізації зовнішньої торгівлі. Тисячі українських підприємств, не витримавши цього натиску, припинили або скоротили виробництво. Особливо погіршується ситуація в машинобудівній промисловості, найбільше в сільськогосподарському машинобудуванні. Зокрема, частка його в структурі промислового виробництва зменшилася з 30,7% у 1990 р. до 13,8% у 1999 р. Значно скоротилося виробництво товарів легкої та інших галузей промисловості.

Тому соціальна ситуація залишилася складною: масове безробіття, еміграція, невиплата зарплати та пенсій, зменшення доходів населення, зростання цін, інфляція, що викликало невдоволення, протести і страйки.. З початку XXI ст. українська промисловість пожвавлюється. У 2003 р. збільшилося виробництво промислової продукції майже на 15%. Це забезпечило значне підвищення прибутків держави. Продукція української металургії все більше проникає на ринки європейських і близькосхідних держав, Росії, в азіатські та латиноамериканські країни. Зростає експорт виробів авіаційної, ракетної, військової промисловості. Однак сільськогосподарське машинобудування залишалося в стані занепаду.

На початку XXI ст. відбуваються і деякі позитивні зміни в соціальній сфері: невелике підвищення пенсій, грошової допомоги інвалідам, а також зарплати працівникам «бюджетної сфери» — учителям, медикам та ін. Однак поряд з цим продовжується диференціація суспільства: «вимивання» середнього класу і формування соціальної групи, яка зосередила в своїх руках величезні багатства. Як наслідок, основна маса населення опинилася за межею бідності.

В аграрному секторі економіки також назріли реформи, які мали б вивести сільське господарство України на рівень передових країн. Здійснюються перші кроки на цьому шляху. Вже у прийнятому в 1990 р. Земельному кодексі УРСР визнавалася необхідність введення приватної власності на землю. Починаючи з 1991 p., земля оголошується об'єктом реформи.

У грудні 1991 р. Верховна Рада затверджує Закон «Про селянське (фермерське) господарство», за яким з частини колгоспних володінь створювався земельний фонд, з якого мали право отримувати земельні наділи всі, хто виявляв бажання організувати фермерське господарство. В січні 1992 р. Законом «Про форми власності» була проголошена рівноправність всіх форм власності на землю: державну, приватну, колективну. Та не вказувалося, як колгоспник міг обрати ту чи іншу її форму.

І все ж колгоспи й радгоспи залишалися основними виробниками сільськогосподарської продукції. Щоправда, до 1995 р. відбулося паювання 8,8 тис. колгоспів (94% загальної кількості). Однак це мало що змінило, оскільки взаємовідносини держави і господарства запишалися майже без змін, як і форми власності на землю.

Надзвичайно повільно формувалося фермерство. Влада на обласному і районному рівнях гальмувала виділення фермерам земельних ділянок. Тому серед селян не багато було бажаючих стати фермером. До того ж люди старшого віку, що складали більшу частину села, вважали, що тільки колгоспи спроможні надати їм допомогу у пенсійному віці. Нарешті, організація приватних господарств середніх і невеликих розмірів потребувала дешевих кредитів, яких уряд не виділяв, відповідної техніки, яка не вироблялася в Україні. Тому в 1995 р. діяло лише 32 тис. фермерських господарств, і тенденція до зростання їх кількості у 1996-1997 pp. була ледь помітною.

Економічна політика держави щодо сільського господарства характеризувалася не лише прорахунками, а й прямим визиском села. Держава часто не розраховувалася з колгоспами за поставлені їй зерно, тваринницьку продукцію тощо. І ця заборгованість зростала, що ускладнювало і без того напружену ситуацію в аграрному секторі.

Наростала також непаритетність відносин між промисловістю і сільськогосподарським виробництвом. Ціни на промислову продукцію зростали набагато швидше, ніж на сільськогосподарську. Зокрема, у 1992 р. порівняно з 1991 р. на сільськогосподарські товари вони збільшились у 20 разів, а на промислові, які споживалися аграрним сектором, у 38. Це питання і в подальшому не знаходило свого розв'язання. В той же час у 1994-1997 pp. уряд, міністерство сільського господарства на період весняних робіт і збирання врожаю докладали часто неймовірних зусиль, виділяючи селу пальне та інші необхідні матеріали.

В окремих випадках державна влада планувала заходи, спрямовані на ґрунтовну фінансову підтримку села. Однак бездіяльність окремих її органів все зводила нанівець. Так, у 1992 р. Верховна Рада України прийняла Постанову «Про заходи щодо оздоровлення економіки сільського господарства України», якою сільськогосподарським виробникам передбачалося виділення 338 млрд. крб. Однак ці фінансові засоби не мали конкретного галузевого спрямування і внаслідок безконтрольності за їх просуванням до виробника в більшій своїй частині осіли в банках. Таке ж траплялося і в подальшому, і селяни, як і раніше, залежали від сваволі різних відомств, по 2-3 роки не отримували зарплати, а господарства з 1991 р. майже не оновлювали свою техніку.

Поряд з економічними негараздами на складну ситуацію в сільському господарстві впливали й природні катаклізми. Важкі кліматичні умови, що склалися у 1992 р. на Півдні (засуха) і Середньому Подніпров'ї (підвищення рівня ґрунтових вод), в Закарпатті (повені), у 1993, 1994, 1998 роках — сильні повені в багатьох регіонах, у 2003 — посуха по всій Україні спричинили великі втрати. Постраждалим регіонам держава надала незначну матеріальну допомогу. Але стихійні лиха негативно позначилися на стані виробництва і споживання сільськогосподарської продукції. У 2003 р. різко зросли ціни на хліб та інші продукти, що боляче вдарило по пенсіонерах. Сільську економіку підривав безконтрольний імпорт продуктів.

Поряд з цим розвивалося співробітництво сільських трудівників України з фірмами різних країн світу, що мають високий рівень сільськогосподарської технологи і продуктивності праці, зокрема Австрії, Канади, Нідерландів, Німеччини, США, Франції. Фахівці цих країн допомагали впроваджувати нові технології виробництва кукурудзи, цукрових буряків, сої, овочів та інших культур. Користь від таких контактів, незважаючи на зловживання окремих іноземців довірливістю українських селян, була беззаперечною. Б цілому ж ситуація на селі в 90-х роках залишалася складною, що було результатом недостатньо продуманої аграрної політики, невиваженості окремих заходів, структурної і психологічної непідготовленості до переорієнтації сільськогосподарського виробництва та соціально-економічних відносин.

В той же час зростають особисті господарства селян. У кінці 90-х років вони займали 10% загальної площі ріллі, а виробляли 39% валової продукції країни, в тому числі картоплі — 85%, овочів — 57%, м'яса — 39%, молока — 36%.

На початку XXI ст. в сільськогосподарському секторі економіки України відбулися певні зміни: завершився перший етап земельної реформи — роздержавлення землі, перехід її до рук юридичних осіб. Все ширше розгортається процес формування її господаря: в кінці 2003 р. 55% працівників сільського господарства отримали, згідно з відповідними документами, свої наділи землі (паї). До того ж у 2004 р. Верховна Рада затвердила постанову про приватну власність на землю, що відповідало потребам товарно-ринкових відносин.

Однак це не забезпечило значного приросту сільськогосподарської продукції. Навпаки, продовжується зменшення виробництва, зниження рівня продуктивності праці, а у зв'язку з цим і падіння рентабельності колективних господарств. Особливо болючою проблемою залишається неможливість оновлення техніки. Як наслідок, у 1999-2001 pp. майже 85% господарств запишалися нерентабельними. У 2002 р. вперше за роки незалежності українські селяни зібрали високий урожай — близько 40 млн т зернових. Це було пов'язано із сприятливими кліматичними умовами та допомогою держави. Але внаслідок недобросовісних дій і афер посередників-торговців, невмілого керівництва чиновників ціни на зерно катастрофічно упали, і господарства фактично не отримали очікуваних прибутків, не змогли розрахуватися за кредити та виплатити борги. Село продовжувало занепадати, і в 2003 р. воно не отримало достатньої фінансової та технічної допомоги. Лише в бюджеті 2004 р. вперше було виділено значні суми (близько 15 млрд. грн) на допомогу сільському господарству. Однак до проблем у зерновому господарстві додалися негаразди у тваринництві, пов'язані із знищенням великої кількості дійних корів.

Надзвичайно загострилася соціальна проблема на селі. Більшість селян не мали можливості отримати роботу і пристойну заробітну плату. В той же час без необхідної техніки, придбання якої їм не під силу через дорожнечу, вони не могли обробляти виділені їм земельні паї і отримувати прибутки. Багато селян передали свої паї в оренду, але це були мізерні гроші.

Надзвичайно ускладнилося забезпечення селян газом та електроенергією, водою і транспортом. Занепала торгівля, закрилися тисячі магазинів і ресторанів, чайних. На їх місці в багатьох селах в кінці 90-х років з'явилися приватні торгові заклади. Однак через мізерні прибутки значної частини сільських мешканців приватники завозять до сіл обмежений асортимент товарів, до того ж нерегулярно. Та й ціни на товари значно вищі, ніж у містах та райцентрах. Дійшло до парадоксів: в селах, де впрошується зерно, печений хліб дорожчий, ніж у містах.

У кризовому стані знаходиться сфера побутового обслуговування: ремонт електроприладів, телевізорів, радіотехніки, одягу і взуття. В багатьох районах у зв'язку з дорожнечею пального пошта доставляється лише один раз на тиждень. Занепадає автобусне сполучення, особливо районних та обласних центрів з селами, а це привело до погіршення медичного обслуговування сільського населення.

З початку XXI ст. уряд України в окремих складних випадках бере під свій контроль ремонт енергомереж, мостів, шляхів сполучення, зруйнованих внаслідок стихійних лих. Однак в цілому більшість селян все ще знаходилася в гірших соціальних умовах, ніж міські жителі. Як наслідок, у пошуках роботи сільські мешканці переселяються в міста або виїздять за кордон, де виконують найменш кваліфіковану та важку роботу.