Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА: ДРУГА ПОЛОВИНА 40-х - 80-і РОКИ

Хрущовська відлига. Десталінізація та економічне реформування. Лібералізація культурного життя і крах реформ

У березні 1953 р. помер Сталін. Це стало початком пошуків нових форм і методів будівництва соціалізму. Першою ознакою змін було «колективне керівництво», посилення ролі партійних організацій, що прийшло на зміну одноосібному управлінню «вождя народів». «Колективне керівництво» по своїй суті було своєрідним комітетом управління, який складався з вищих партійних та урядових кадрів. Однак у ньому незабаром зав'язалася боротьба за владу. На місце «вождя» претендував грізний шеф КДБ Берія, який до останніх днів життя Сталіна був поряд з ним, виконував криваві вказівки і користувався його незмінною довірою. Він розгорнув бурхливу підготовку до захоплення влади в свої руки, але прорахувався і заплатив за це життям. Деякий час на політичній авансцені країни знаходився Г. Маленков, але переможцем вийшов Микита Хрущов, чия кар'єра була тісно пов'язана з Україною. Фактично він став «грати роль» першого керівника уже в березні 1953 p., але формально був обраний першим секретарем ЦК КПРС у вересні. Вже перші кроки його діяльності були спрямовані в напрямі десталінізації. Хрущовське керівництво домагалося зростання ролі партії в житті країни та посилення контролю її організацій над органами КДБ і МВС.

В союзних республіках відбуваються кадрові зміни. У червні 1953 р. пленум ЦК КПУ звільнив з посади першого секретаря ЦК Л. Мельникова, який обіймав її після переходу Хрущова до Москви. Мельников був звинувачений в русифікації вищої школи, дискримінації місцевих кадрів у Західній Україні та антиєврейських акціях. Керівником республіканської парторганізації було вперше обрано українця -— О. Киричєнка. Вищі урядові посади зайняли Д. Коротченко, М. Кальченко, драматург О. Корнійчук, син західноукраїнського письменника С.Стефаник та інші громадсько-політичні діячі української національності. Деякі з них увійшли до складу Политбюро ЦК КПРС — О. Кириченко, М. Підгорний, Д. Полянський, П. Шелест, зайняли високі посади в уряді СРСР маршали Р. Малиновський, А. Гречко та ін. Ця повага до українців була прямо протилежною ворожому ставленню до них Сталіна.

У 1954 р. для зміцнення російсько-української дружби з надзвичайною урочистістю було проведено святкування 300-річчя Переяславської угоди. З нагоди ювілею були опубліковані Тези про 300-річчя «возз’єднання» України з Росією (1654-1954 pp.), в яких стверджується, що, борючись за національне визволення, український народ начебто прагнув до возз'єднання з російським, і його опорою в цій боротьбі стала централізована Російська держава. Ці та інші ненаукові оцінки історичних явищ в галузі історії України визначили на кілька десятиліть характер досліджень історичної долі українського народу.

У зв'язку зі святкуванням місто Проскурів було перейменоване в Хмельницький, а Кам'янець-Подільську область — в Хмельницьку. На честь 300-річчя Переяславської Ради Кримська область указом Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 р. була передана до складу УРСР. Це рішення аргументувалося спільністю економіки, територіальною близькістю і тісними господарськими та культурними зв'язками між Кримом і Україною. Однак при цьому замовчувалося, що «дарунок» є батьківщиною кримських татар, яких так брутально виселив сталінський режим. Та й утримання Криму породжувало багато матеріальних проблем, бо економіка його знаходилася у стані занепаду, а також політико-ідеологічних, оскільки більшість там становили росіяни. Та й були то росіяни, яких режим «нагороджував» місцем поселення — колишні працівники органів безпеки та військові. Вони завжди були готові виявити свою ворожість до всього українського, бо воно для них чуже, «буржуазно-націоналістичне». Слід відзначити, що Хрущов ще в 1944 р. звертався з такою пропозицією до Сталіна, однак отримав відмову. Тому передача півострова Україні також була до певної міри антисталінським кроком.

Розширюючи десталінізацію, Хрущов дав згоду на створення в 1954 р. центральної та місцевих комісій щодо перегляду справ осіб, засуджених у 1934-1953 pp.: у 1955 р. — для вивчення матеріалів про масові репресії членів і кандидатів у члени ЦК ВКП(б), обраних XVII з'їздом партії. Пізніше також створювалися інші органи аналогічного характеру. За період з 1954 по 1956 рік Верховною Колегією Верховного Суду СРСР було реабілітовано 7679 чоловік, серед них багатьох з тих, що працювали в Україні. Поступово критика злочинів сталінської доби набувала дедалі більшої сили.

Важливим кроком у десталінізації став XX з'їзд КПРС (1956 р.). В ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на закритому засіданні Хрущов виголосив таємну доповідь, присвячену культу особи Сталіна. Перед делегатами постав новий образ «вождя всіх народів» — жорстокого, малокомпетентного тирана, який послідовно створював свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і колишніх соратників. І хоча у доповіді не було аналізу фундаментальних причин виникнення та існування культу особи, а зводились вони лише до негативних рис характеру «вождя» та ворожої діяльності капіталістичного оточення і внутрішніх класових ворогів, все ж ця критика помітно вплинула на політичну і морально-психологічну атмосферу в країні. У липні 1956 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подолання культу особи і його наслідків», яка чітко розкривала основні підходи хрущовського керівництва до минулого СРСР і пошуки шляхів у майбутньому. Цей момент можна вважати початком звільнення радянського суспільства від деяких його найбільш негативних рис, процесу розгортання часткової лібералізації і демократизації багатьох сфер життя суспільства. Це був початок масової десталінізації, «відлиги» в культурному житті, деякого розширення прав республік і місцевого самоуправління, обмеження русифікації та глибоких змін в економіці. Починається болісний поворот у суспільній свідомості, критичне переосмислення усталених цінностей. Слід підкреслити, що це була і певною мірою боротьба з аморальністю політичного життя в минулому. Комуністи України, її інтелігенція і населення в цілому схвально зустріли новий політичний курс. Більшість розуміла, що нові явища в житті країни і всього світу вимагали глибоких змін. Західні країни вступали в еру тотальної модернізації, що диктувалося науково-технічною революцією. Відчувалося наростання «змагання двох систем» — соціалістичної і капіталістичної, необхідність прискорення економічного поступу, нових кроків у розвитку радянського суспільства, підвищення його життєвого рівня та поглиблення духовності. Однак це була не ліквідація тоталітарної системи, а її реформування, звільнення від елементів надцентралізму, майже повної самоізоляції і духовної скутості. До цього приєднувалися суб'єктивні прагнення частини «середньої» партійно-державної бюрократії потіснити «верхні ешелони влади», захопленої сталінськими «висуванцями», амбіційні намагання «технократів», роль яких швидко зростала у всьому світі у зв'язку з новими економічними явищами. Сталінські «кадри» теж посилювали опір новим реформаторським явищам. Все це створювало досить складну ситуацію в суспільно-політичному, духовному і культурному житті.

Однак чи не найбільшою проблемою було те, що реформування «сталінської моделі» соціалізму відбувалося за канонами системи, яку створив Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія виконувала вказівки «верхів», зберігаючи в той же час старі ідеологічні шаблони. В Україні процес «десталінізації» проходив повільніше, ніж у центральних районах, оскільки українські керівні кола мали більший досвід «репресивних часів», та й сильнішим був вплив «захисників» старого у зв'язку з громадянською війною у Західній Україні. Тому тон і зміст критики сталінських зловживань минулих років був стриманішим, а зміни торкалися переважно сфери культурного життя. Суперечливість нового політичного курсу, непослідовність десталінізації наочно проявлялися у процесі реабілітації жертв репресій. На кінець 50-х років органами КДБ і прокуратури республіки було переглянуто справи майже 5,5 млн чоловік, які перебували на обліку репресивних органів. З них фактично реабілітовано 58% справ. Поза законом залишалася більшість жертв репресій 20 — початку 30-х років, діячі ОУН-УПА. Фактично не були нереабілітовані майже всі, хто так чи інакше пов'язувався із звинуваченнями у «націоналізмі».

Паралельно з цим продовжувалися репресії за «антирадянську діяльність». Протягом 1954-1959 pp. в Україні було притягнуто до відповідальності близько 35 тис. чоловік. У 1961 p., коли піднялася нова хвиля засудження злочинів Сталіна і його мумію, за рішенням XXII з'їзду КПРС, винесли із мавзолею, в Україні була репресована група львівських юристів, які вели агітацію за конституційний вихід України зі складу СРСР (Конституція СРСР і УРСР давала таке право). Членів групи (Л. Лук'яненка, І. Кандибу, С Віруна та ін.) звинуватили у «зраді Батьківщини» і засудили на максимальні строки ув'язнення. Продовжувалися також утиски та переслідування членів ОУН-УПА і їхніх сімей.

Поряд з непослідовністю політики хрущовського керівництва певну роль у суперечливості його курсу відігравали і опозиційність, спротив, який чинили соратники Сталіна, з вини яких загинула величезна кількість людей в роки репресій. Все більшої гостроти набуває боротьба проти реформ групи, до якої входили члени Президії ЦК КПРС, голова уряду Г. Маленков, його заступник В. Молотов, керівник Держкомітету праці і зарплати Л.Каганович, У січні 1955 р. Г. Маленков був усунутий з посади голови Ради міністрів СРСР, яку зайняв маршал М. Булганін. Але боротьба продовжувалася і досягла свого піку влітку 1957 p., коли сталінська гвардія згуртувалася проти Хрущова і спробувала усунути його від влади. У цій боротьбі керівництво України повністю підтримувало Хрущова. Опозиція була розгромлена, політичний курс на реформи і оновлення — збережений. Після цього преса, члени партійного та радянського керівництва посилили критику не лише культу Сталіна, а й його помічників, у тому числі Кагановича. Вперше прозвучала правда про його ганебну і криваву «діяльність» в Україні, яку називали «чорними днями» для республіки.

Паралельно з «відлигою» в галузі суспільно-політичного життя відбувалося реформування економіки. Від успіхів у цій галузі залежало багато, оскільки, випередивши Захід в економічному відношенні, СРСР тим самим зміцнив би своє внутрішнє становище і одночасно показав світові, що комунізм є справді передовою системою. У Кремлі в період «колективного керівництва» точилися гострі дебати про те, які економічні реформи і в якій послідовності мають здійснюватися.

Найбільші труднощі переживало сільське господарство, і тому перші реформаторські заходи були спрямовані на його піднесення. А це мало важливе значення для України, основної житниці СРСР. Серед цих заходів першочерговим було збільшення закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію: протягом 1953-1958 pp. на зерно в 7 разів, на картоплю — у 8, продукти тваринництва — в 5,5 раза. У 1953 р. з колгоспів була списана заборгованість. Підвищується оплата праці колгоспників.

У 1954 р. почалося освоєння цілинних земель в районах Казахстану, Сибіру, Уралу та Північного Кавказу. Вже у 1956 р. там працювало понад 75 тис. українських юнаків і дівчат. Однак цілинна програма, дещо збільшивши виробництво зерна, одночасно консервувала екстенсивний характер сільського господарства. Для України це були і додаткові витрати в інтересах інших республік СРСР. Щоб далі нарощувати обсяги виробництво зерна, за прикладом США вирішують різко розширити посівні площі під кукурудзу, не рахуючись з природними і кліматичними умовами. Якщо у 1953 р. в Україні її посіви займали близько 2,2 млн га, то у 1955 р., за рішенням лютневого (1955 р.) пленуму ЦК КПУ, — 5,2 млн га. В результаті у багатьох районах України суттєво скоротилися посіви пшениці та кормових культур. Несприятливі кліматичні та інші умови привели до незначних зборів кукурудзи, зменшення зернового балансу України та СРСР.

З ініціативи українського керівництва у 1958 р. відбулася ліквідація МТС і продаж техніки колгоспам, що скоротило управлінський апарат та розширило їх самостійність. Непослідовністю відзначалася політика по відношенню до підсобних господарств колгоспників. Якщо у 1953 р. їх розміри збільшувалися та значно знижувалися податки, то в кінці 50-х років з'явилися невиправдані обмеження присадибних ділянок і худоби. Влітку 1959 р. прийнято Указ Президії Верховної Ради УРСР про заборону тримати худобу в містах і робітничих селищах, вводилися й інші обмеження. У результаті за 1954-1964 pp. поголів'я великої рогатої худоби в підсобних господарствах в УРСР скоротилося майже на 15%, а на колгоспних ринках зменшився продаж тваринницької продукції. Часто це робилося для того, щоб подолати «приватновласницькі настрої» колгоспників і підвищити інтерес до колективного господарювання. Уже вкотре економічною доцільністю і розрахунками нехтували на догоду ідеологічним догмам, що знижувало продуктивність сільського господарства. Після 1958 р. темпи його розвитку не перевищували 2% на рік, тваринництво майже не розвивалося, а певну кількість зерна стали закуповувати в США та інших країнах.

Значним і своєрідним було реформаторство в промисловості, яка в часи відбудови швидко розвивалася — до 20% приросту на рік. Оскільки основне гніздо бюрократії і консерватизму знаходилося в керівництві промисловістю, Хрущов намагався скоротити його управлінські структури. Була зменшена кількість союзних (з ЗО до 20) та союзно-республіканських (з 21 до 13) міністерств, розширилася кількість республіканських. З 1953 по 1956 рік близько 10 тис. підприємств та установ були передані в підпорядкування Української РСР, що збільшило частку республіканської промисловості з 36 до 76%. Було розпочато скорочення управлінських штатів на підприємствах і в трестах: за 1954-1956 pp. вивільнено понад 61 тис. чоловік. У лютому 1957 р. була здійснена децентралізація управління: місце старої системи галузевого вертикального централізованого управління зайняла система раднаргоспів, які проводили територіальне планування і управління промисловістю та будівництвом у відповідних адміністративних районах. В Україні було створено 11 раднаргоспів, яким підпорядковувалася основна частина промислових підприємств. Тепер майже вся промисловість республіки знаходилась у підпорядкуванні Ради Міністрів УРСР, у тому числі раднаргоспів і Рад депутатів трудящих. Однак нова система породила нові проблеми, зокрема місництво, коли місцеві інтереси ставилися вище інтересів інших районів, республік, отже, уповільнювався технічний прогрес.

За територіальним принципом було також перебудоване і керівництво сільським господарством. У 1962 р. здійснено реформування і партійних органів: районні, міські і обласні парторганізації тепер поділялися на промислові і сільські і будувалися за виробничою ознакою. Пізніше відповідні перетворення були проведені в системі радянських, комсомольських та профспілкових органів.

Все це на перших етапах сприяло нарощуванню випуску продукції. Поряд з важкою зростала легка та харчова промисловості. За часів керівництва Хрущова життєвий рівень суспільства значно зріс. В побут увійшла техніка: телевізори, магнітофони, пральні машини і навіть автомашини. Розгорнулося житлове будівництво, що дозволяло десяткам тисяч людей переселятися з «комуналок» і підвалів у невеликі, але окремі квартири. Значно поліпшилося становище колгоспників: регулярні аванси, зарплати і т.ін.

Однак «реформаторський» хаос в економіці, часто авантюристичні експерименти і проекти призвели до дестабілізації соціально-побутової сфери, особливо на початку 60-х років. Періодично виникав дефіцит найнеобхідніших товарів, навіть хліба, що викликало масове невдоволення політикою держави та її керівництва, яке тільки те й робило, що давало урочисті обіцянки, більшість з яких залишалися невиконаними. Заклик «у найближчі роки наздогнати і перегнати США по виробництву м'яса, масла і молока на душу населення», програма побудови матеріально-технічної бази комунізму за 20 років — все це послужило підставою для звинувачення Хрущова в суб'єктивізмі та волюнтаризмі.

Сфера культури у післявоєнний час швидко відновлювалася і розвивалася. Відбудовувалися зруйновані під час війни освітні заклади, наукові установи. В 1944-1950 pp. у республіці було побудовано, а також відбудовано 1669 шкіл на півмільйона учнівських місць. Однак це не задовольняло потреб, і багато шкіл працювали в дві-три зміни. Швидко зростала мережа вечірніх та заочних шкіл. У 1953 р. здійснюється перехід до обов'язкової семирічної освіти. У 1956 р. була скасована плата за навчання в старших класах.

У післявоєнний час була реорганізована мережа вищих освітніх закладів, і кількість вузів зменшилася, а чисельність студентства зросла з 99 тис. у 1946-му до 325 тис. у 1956 році. Серйозним гальмом у розвитку загальноосвітньої та вищої шкіл була заідеологізованість навчально-виховного процесу, закостенілість його форм і методів навчання.

У 1958 р. Верховна Рада УРСР затвердила новий шкільний закон, який був спрямований на поліпшення підготовки дітей до життя, на поглиблення знань. Однак і ця реформа була суперечливою. Закон надавав батькам право вибирати для своїх дітей мову навчання, а це фактично привело до русифікації, бо російська мова в умовах її широкого використання у вузах, технікумах та інших сферах життєдіяльності суспільства СРСР мала беззаперечні переваги, що й визначало позицію більшості батьків.

В складних умовах післявоєнних сталінських репресій та переслідувань працювали українські письменники і поети. Та попри все у 40-50-х роках було створено чимало художніх творів, які залишили помітний слід в культурі українського народу. До них слід віднести твори Ю. Яновського, П. Панча, Ю. Смолича, В. Сосюри, О. Вишні, О. Довженка, О. Гончара, В. Козаченка, А. Малишка, Л. Первомайського, М. Рильського, П. Тичини та інших.

За десятиліття після XX з'їзду КПРС літературне життя стало динамічнішим, менш регламентованим і розкутішим. Письменники користувалися новими можливостями для творчого пошуку. З позицій «розширеного трактування методу соціалістичного реалізму» були написані і видані нові твори О.Довженка, В. Сосюри, Л. Первомайського, Гр. Тютюнника, В. Симоненка, М. Руденка, Л. Костенко, Д. Павличка, М. Вінграновського, Р. Лубківського, Ю. Мушкетика, І. Драча та В. Шевчука. Активно працювала літературна критика, яку представляли І.Дзюба, Е. Сверстюк, І. Світличний, В. Мороз та інші.

Політична «відлига» посилила увагу громадськості до питання про збереження української мови та розширення сфери її вживання. З цих позицій виступали газети, письменники, вчені, навіть значна частина партійних працівників. Після введення у 1958 р. шкільного закону, який ослабляв позиції української мови, поширюється кампанія на її захист. Під її виливом і перший секретар ЦК КПУ П. Шелест кілька разів виступав на захист української мови і культури.

Літератори також виступили за повернення імен незаслужено забутих або репресованих діячів культури. Особливу активність проявляв у цьому Максим Рильський, який домігся реабілітації поетів О. Олеся, М. Вороного та ін. Значну роботу провели Комісії щодо впорядкування посмертної спадщини літераторів. Вони опрацювали твори В. Чумака, В. Еллана-Блакитного, В. Бобинського, О. Досвітнього, Г. Косинки, М. Ірчана, М. Куліша, Д. Фальківського. Після довгих років репресій до літератури повернулись М. Андрущенко, М. Годованець, М. Доленко, О. Ковінька, В. Мисик та ін. Твори реабілітованих, аналіз їхньої творчості широко розповсюджуються в Україні і поза її межами.

«Відлига» породила і таке явище в суспільно-культурному житті, як «шістдесятництво» — рух творчої молоді, яка працювала над оригінальною тематикою, висловлювала нові думки, відмінні від офіційних, стала ядром духовної опозиції політичній владі в Україні. Важливим документом нової хвилі відродження стала праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Провідною постаттю серед молодих поетів став В. Симоненко, головною ідеєю творчості якого була безмежна любов до рідної землі. Нові, непересічні ідеї, образи створила вже в перших творах, що вийшли в ці роки, молода талановита поетеса Л. Костенко. Покоління молодих літераторів початку 60-х років зазнало великого впливу гуманістичної західної культури, яка потрапляла в Україну через переклади та іншими шляхами.

У Києві, а згодом і у Львові створюються клуби творчої молоді (КТМ), які стають центрами громадської діяльності «шестидесятників». Часто вони сприяли розповсюдженню українських позацензурних видань, що дістали назву «українського самвидаву».

Однак офіційна партійна критика, партійно-урядове керівництво виступало проти цієї течії. Молоді українські літератори піддавалися критиці вже на серпневому (1962 р.) Пленумі ЦК КПУ. Але широкий наступ на «шестидесятників» розгорнувся у кінці 1962 p., після зустрічі партійного і урядового керівництва з представниками творчої інтелігенції Москви та відвідання Хрущовим виставки модерністського мистецтва, яке він не зрозумів і не сприйняв, а тому різко розкритикував. Ця боротьба проти новацій і абстракціонізму була підхоплена і продовжена в Україні. Знову під жорсткий адміністративний контроль ставилася творча праця. Були піддані гострій критиці роботи і. Дзюби, І. Світличного, Є. Сверсткжа, а також твори І. Драча, М. Вінграновського та С Голованівського. Ця боротьба продовжувалася у 1963 і 1964 роках. Поряд з критикою почалися обмеження в друкуванні творів молодих авторів, заборонялися їхні творчі вечори, закривалися клуби. У відповідь поширюються твори «самвидаву», у яких вміщувалися не лише українські, а й російські твори О. Солженіцина, Б. Пастернака, А. Ахматовой В «самвидаві» з'являються політичні статті про злочини сталінізму та становище України в СРСР. В них не йшлося про ревізію основ радянської системи. Більшість авторів «самвидаву», позацензурних статей і творів прагнули вдосконалення радянської влади, орієнтувалися на «справжній» соціалізм. Частина «шестидесятників» схилялася до організації опозиційного руху, стояла на порозі формування політичної опозиції, але тоді ще не антирадянської.

У післявоєнні роки значна увага в СРСР приділялася розвитку науки як умови досягнення успіхів у військовій галузі та швидкого зростання всієї економіки. В Україні центром наукових досліджень була Академія наук, структура якої удосконалювалась і розширювалась. Зростала мережа науково-дослідних установ різних типів і напрямів: у 1945 р. їх нараховувалося 267, а в 1950 — 462, в тому числі 30 академічних інститутів. Зміцнювалася матеріальна база наукових установ, особливо тих, що займалися дослідженнями в нових галузях електроніки, фізики ядра та автоматики. Зусилля вчених спрямовувалися передусім на розв'язання актуальних проблем індустріального та сільськогосподарського розвитку, створення нових видів озброєння і техніки.

Незважаючи на некваліфіковане втручання в наукове життя партійних чиновників та репресії, українські вчені збагатили науку багатьма фундаментальними розробками, винаходами і відкриттями. Зокрема, вони багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях. Генеральним конструктором будівництва космічних кораблів з 1956 р. був український вчений С. Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів отримав академік А. Люлька, а одним із творців атомної бомби був генерал-лейтенант М. Духов.

Широкий спектр досліджень у галузі фізики атомного ядра проводився в Харківському фізико-технічному інституті. Видатними досягненнями характеризується діяльність інституту електрозварювання АН УРСР, який з 1953 p., після смерті Є.Патона, очолює його син, академік Б. Па-тон. Значні досягнення були і в розвитку хімічних та геологічних наук. В УРСР проводилися широкі дослідницькі роботи в галузі сільськогосподарських, біологічних та медичних наук, вивченні і використанні гідроенергетичних ресурсів Дніпра та інших річок республіки. Однак значної шкоди розвитку цих галузей завдала діяльність Т. Лисенка, який організовував переслідування генетиків та інших вчених.

В особливо складних умовах розвивалися гуманітарні науки. Найбільш переслідуваною була історична наука. В постанові ЦК КП(б)У від 29 серпня 1947 р. було піддано нищівній критиці практично весь науковий доробок інституту історії України АН УРСР. Незважаючи на ці перешкоди, колектив інституту продовжував досить плідно працювати. Значних результатів досягли економісти, літературознавці, мовознавці, етнографи, філософи, правознавці, мистецтвознавці, хоча їхня праця здійснювалася в умовах ідеологічного тиску, некомпетентного втручання, безпідставних звинувачень у «безідейності» та «націоналістичних збоченнях». Критичні «проробки», гоніння, звільнення з роботи були нормою життя наукових колективів гуманітарних закладів.

З початком «відлиги» змінюється атмосфера у сфері наукової діяльності. Партійно-державне керівництво надає допомогу в розвитку всіх галузей науки. В середині 50-х років створюються нові наукові центри: Академія будівництва і архітектури, Українська сільськогосподарська академія, започатковано видання «Українського історичного журналу», першої «Української Радянської енциклопедії», багатотомних праць з історії української літератури, літературної мови та ін.

Більш плідною в новій суспільно-культурній атмосфері стала творчість композиторів як традиційного, так і нетрадиційного напрямів у музиці. Українське музичне мистецтво збагатилося творами Б. Лятошинського, А. Кос-Анатольського, С. Людкевича, братів Г. Майбороди та П. Майбороди, Ю. Мейтуса, Д. Штогаренка та ін. Новаторством була позначена музика композиторів-«шестидесятників» Л. Грабовського, В. Годзяцького, В. Сильвєстрова, В. Загоруєва.

Вільніша розвивалося образотворче мистецтво, яке поповнилося творами М.Дерегуса, М. Божія, К. Трохименка, О. Шовкуненка, В. Бородая. «Шестидесятники» Г. Яблонська, В. Зарецький та інші стали основоположниками фольклорного напрямку в українському образотворчому мистецтві, що зберігся й розвивався, хоч і з труднощами, в наступні десятиріччя. Пожвавлення в національно-культурному житті сприяло зростанню інтересу до театрального мистецтва: протягом 1958-1965 pp. кількість глядачів у театрах республіки зросла з 14,3 до 15,5 млн на рік. Багатьох приваблювало мистецтво таких майстрів сцени, як В. Добровольський, Ю.Лавров, Є. Пономаренко, М.Романов, К. Хохлов, Н. Ужвій та ін. Традиції Л. Курбаса творчо наслідували його учні — режисери Г. Юра, М. Крушельницький, Б. Тягно та В Скляренко.

Після смерті Сталіна деякою мірою пом'якшилося ставлення Радянської держави до церкви. В 1954-1955 pp. приймається кілька постанов ЦК КПРС та Ради Міністрів, якими обмежувалося втручання державних органів у справи духовенства. У 1956 р. повертаються репресовані священики, у тому числі ліквідованої в 1946—1949 pp. Української греко-католицької церкви. Однак і в цій сфері незабаром виявилися суперечності та непослідовність. Проголосивши курс на форсоване будівництво комунізму, КПРС на початку 60-х років змінює свою політику. Посилюється адміністративне втручання в справи церкви, створюється законодавча база для спрощення процедури її закриття. Місцеві органи влади, діставши відповідні права, встановлюють жорсткий контроль за священиками, релігійними громадами та їх фінансовою діяльністю. У 1958 р. Рада Міністрів СРСР прийняла низку постанов, спрямованих на ліквідацію монастирів. Обмежується і господарська діяльність, відчужується і та невелика кількість землі, що була в їх користуванні. З 32 монастирів і 8 скитів, які існували в Україні, лише в 1959 р. було закрито 8. Цього ж року закрилися і 260 церков. Протягом наступних років кампанія проти духовенства набрала ще більшого розмаху: в 1960 р. закрили 747 церков і молитовних будинків, у 1961 — 997, у 1962 — 1144. У середині 60-х в Україні залишилося лише 9 монастирів. Посилюється переслідування представників незареєстрованих сект, насамперед п'ятидесятників та єговістів. Ця непослідовність призвела до загострення стосунків влади з частиною віруючих. «Відлига» дещо розкріпачила творчий потенціал українського народу, сприяла піднесенню самосвідомості, примноженню його культурних цінностей. Новими ідеями та творчими досягненнями збагатила суспільне і духовне життя українська інтелігенція, особливо та її частина, яка розпочала творчу діяльність в 60-х роках, сформувавшись в атмосфері дєсталінізації і лібералізації. Проте в 1964 р. період «мирного співіснування» радянської системи з інакомисленням закінчився.

На початку 60-х років становище в СРСР та в УРСР ускладнюється. Плани розвитку сільського господарства майже не виконуються. Особливо загострилася ситуація в 1963-1964 pp., коли неврожай, пов'язаний значною мірою із засухою, поглибив продовольчу проблему. Значно зменшився валовий збір зерна, знизилася продуктивність тваринництва, яке гостро відчувало нестачу кормів. Як наслідок, восени 1963 р. з'явилися довгі черги за хлібом і молоком у багатьох містах країни. Все це призвело до подальшого наростання невдоволення населення.

Відбувалося скорочення темпів розвитку промисловості, які протягом 50-х років становили 12%, а на початку 60-х — 9% на рік. Погіршувалися і економічні показники розвитку України. Це розцінювалося антихрущовською опозицією в Комуністичній партії як наслідок невдалого економічного і політичного реформування. Наростав опір партійного бюрократичного апарату реформам. Номенклатура вже зазнала втрат, а тепер, коли діяв новий статут КПРС (1961 p.), який визначив обов'язкове оновлення складу партійного керівництва, багатьом загрожувало усунення від влади. Хрущов все більше заплутувався у своїх планах, проектах, стосунках з партійно-державною бюрократією і ослабляв свої позиції. До того ж були невдачі і в галузі зовнішньої політики: розрив з Китаєм, кубинська криза та ін. Водночас перший секретар ЦК КПРС відзначався винятковою легковажністю і самовпевненістю. І тому так легко вдалася змова, організована Леонідом Брежнєвим: у жовтні 1964 р. стався державний переворот, внаслідок якого Хрущова усунули від політичної діяльності і відправили на пенсію (але вже не на розстріл. До влади прийшла консервативна частина партійної верхівки на чолі з Брежнєвим і Сусловим. На зміну «відлизі» прийшла реакція.

Усунення Хрущова мало негативні наслідки для України. Воно обірвало смугу реформ, які лібералізували та гуманізували радянське суспільство, відкриваючи шлях до його оновлення в майбутньому. «Відлига» принесла Україні значне розширення самостійності, національно-культурного відродження, а тепер її долю знову повністю вирішували поза її межами.