Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЙДАВНІШІ ЧАСИ. СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. НОВА ДОБА. КИЇВСЬКА РУСЬ

Соціально-етнічна структура

Соціальна структура суспільства Київської держави в часи її зародження була досить простою і значно ускладнилася в кінці домонгольського періоду. У IX ст. в землеробському суспільстві переважали вільні смерди і невелика група племінної знаті на чолі з князем у кожному племені. Тобто тоді існували феодальні відносини слаборозвинутого характеру. Порівняно однорідним воно було і в етнічному відношенні. Але у зв'язку зі швидким зростанням Київської держави збільшується кількість різних соціальних груп, розширюється етнічний склад, відбувається приплив іноземних воїнів. До слов'янського середовища потрапляють фінські мисливці, тюркські найманці, грецькі ремісники, вірменські та єврейські торговці та ін.

Соціальна верхівка складалася з князівської дружини, так званих «княжих мужів». Дружинники служили князю добровільно, тобто мали право перейти до іншого. Поряд з ними існувало місцеве боярство. У XI ст. вони злилися і створили єдину соціальну групу, політично впливові роди якого спадково займали вищі чиновничі посади у державі і були опорою князя. Значна частина їх володіла великими землями, на яких працювали вільні, напіввільні смерди та раби. Велике землеволодіння продовжувало зростати внаслідок захоплення феодалами общинних земель та освоєння нових. У кінці XI — на початку XII ст. завершується формування класу феодалів і утверджуються феодальні відносини. Однак верства бояр не була ізольованою кастою, її поповнювали смерди, які отримали цей привілей завдяки своїм заслугам, діти і онуки «поповичів», іноземці-варяги, тюрки та ін.

За боярством йшла міська знать: багате купецтво, промисловці, які займалися як внутрішньою, так і міжнародною торгівлею. Часто вони були у родинних стосунках з боярами, займали провідні позиції у житті міст і разом впливали на діяльність віче. До менш впливових і бідніших городян, яких ще називали «молодшими людьми», належали ремісники, дрібні торговці та ін. Останнє місце в соціальній ієрархії міста займала чернь — ті, хто не мав власності або мав її у мізерних розмірах і наймався на «чорну роботу». Юридично вони були вільні, але фактично залежали від міської знаті.

Переважну більшість населення країни, яке за різними підрахунками нараховувало від 3 до 12 млн чоловік, становили селяни. Вони мали власне господарство, поле, худобу, платили податки, відбували військову і шляхову повинності. Тобто були незалежними. У XII—XIII ст. продовжує поширюватися боярське землеволодіння, і у зв'язку з цим зменшується кількість незалежних селян, що мають власність, і зростає група, що працює на боярській землі, залишаючись вільними. У переважній більшості це ті, які, рятуючись від нападів кочівників, пересувалися далі на захід чи північ, оселяючись на землях великих землевласників.

У великих містах швидко розвивається ремісництво. Ремісники жили окремо, об'єднуючись за фахом в окремі райони. У Києві вони зосереджувалися на Подолі.. У X—XI11 ст. на Русі існувала досить чисельна група напіввільних людей — закупів, які тимчасово втратили свободу, але могли її відновити. Ці люди брали наперед плату за свою працю або позику і потім відробляли. Кредитори (як правило, боярин, купець або лихвар) мали право його бити «про діло», накладати кару за пошкодження реманенту чи якісь збитки у господарстві. Закон захищав закупа, і він мав право звернутися до суду, якщо феодал його несправедливо покарав. Однак кредитор мав багато можливостей переслідувати цих людей.

На самому низу суспільної піраміди перебували раби, або холопи. Джерела холопства: народження від холопів, полон на війні, втеча за-купа, продаж збанкрутілого купця та ін. Холоп міг стати вільним, якщо викупиться на волю або феодал звільнить його. Закон прирівнював його до худоби. Він не мав власності. З поширенням християнства становище холопів трохи покращилося. Церква закликала до пом'якшення у ставленні до рабів, радила відпускати їх на волю. Ці «відпущеники» отримали назву «ізгої», бо їм важко було пробитися навіть до такої соціальної групи, як смерди. їх теж захищала церква.

Окрему соціальну групу становили служителі церкви. Виключно церкві підлягали парафіяльні священики, диякони зі своїми сім'ями, ченці та черниці. Відносини між релігійними служителями регулювалися церковним законодавством, значною мірою запозиченим з Візантії. Ці правові норми церковного життя в основному зосереджені у Церковних Уставах Володимира і Ярослава Мудрого. Церква намагалася внести у відносини між класами та соціальними групами примирення, пом'якшення стосунків, брала під свій захист найбільш знедолених, розбитих невдачами людей. Вона постійно отримувала підтримку і допомогу влади, мала «десятину», судове мито та ін. Князі, бояри, купці часто дарували їй великі багатства, в тому числі землі, села, навіть міста. Церква швидко збагачувалася, перетворювалася у великого землевласника, а тому підтримувала і виправдовувала соціальний устрій Київської держави.

Частина істориків вважають Київську Русь феодальною. Але більшість заперечує цю точку зору, базуючи свої погляди на фактах відсутності на Русі західноєвропейського типу васальної залежності князів та бояр від великих князів, наявності переважно не закабаленого селянства, великої ролі торгівлі і численних міст та ін. Однак при цьому ігнорується те, що князі та бояри за свою службу користувалися частиною данини, що збиралася з підвладних територій, і це можна розглядати як васалітет без ленів. Поряд з цим слід врахувати, що суспільство Русі у X ст. значно відрізняється від того, яким воно стало у ХІІ-ХІІІ ст., коли бояри стали землевласниками і все більше залучали селян до обробітку своїх земель, осаджуючи їх у себе і призначаючи різні форми відробітків за землю. Таким чином, якщо у X ст. Київська Русь майже не знала феодальних відносин, поступово втягувалася в них, знаходилася на перехідному етапі, то у ХІІ-ХІІІ ст., хоч і повільно, вони вже розвивалися, і ця тенденція з часом посилювалася. Останні дослідження вчених дозволили визначити ряд особливостей давньоруського феодалізму. Зокрема, О. Толочко вважає можливим називати його «державним», оскільки власність на землю була в руках держави і діяв державний механізм розподілу землеволодінь. Правом розподілу тимчасових державних наділів (волостей) володів великий князь, з часом — князі земель. Приватної власності на наділи («волості») князі не отримували, а збирали з них ренту — податок. Поряд з цим вони мали і приватні маєтки («вотчини»). Однак домінуючою була «волость». При переході на інший «стіл», рівнозначний попередньому, вони нічого не втрачали. Це пояснює багато явищ у суспільно-політичному житті Київської держави і в тому числі «легкість», з якою виникали війни між князями.

Таким чином, Київська держава мала феодальний характер, однак її суспільно-політичний і соціально-економічний устрій мав низку своєрідних рис і особливостей та етапів розвитку.. Феодальна експлуатація, соціальна несправедливість призводили до масових виступів залежних людей проти князівської влади. Першим відомим нам соціальним конфліктом було повстання древлян проти князя Ігоря (945 p.). Пізніше -- велике заворушення у Києві (1068 p.). Більш чітко соціально вираженим було повстання у Києві (1113 р.), спрямоване проти лихварів і багатих купців, яких підтримував і захищав князь Святослав Ізяславович. Всі народні виступи і повстання були придушені князівськими дружинами з надзвичайною жорстокістю. Слід зазначити, що соціальні конфлікти у Київській Русі були наслідком складного переплетіння політичних, релігійних і соціально-класових суперечностей. Однозначно трактувати народні виступи лише як прояви соціальної боротьби не можна. Нерідко представники низів втягувалися у боротьбу між окремими феодальними групами. Водночас заперечувати наявність соціальної боротьби не дозволяють факти, та й «Руська правда» свідчить про класове розшарування і соціальну нерівність в тодішньому суспільстві, про значні привілеї соціальних верхів.

Київська Русь, зміцнюючись і розширюючись, поступово перетворилася на багатоетнічну країну. Поряд з об'єднанням навколо Києва всіх східнослов'янських племен було приєднано більше двадцяти неслов'янських народностей. З питань етнічної їх структури велася і все ще ведеться дискусія. Російські історики (М. Карамзін, С. Соловйов, В. Ключевський та ін.) не визнавали українців і білорусів окремими народами. Радянські історики напередодні та після Великої Вітчизняної війни 1941 -1945 pp. висунули теорію про те, що у ІХ-Х ст. на основі східнослов’янських племен склалася єдина давньоруська народність, що стала спільним предком російського, українського і білоруського народів.

Теорія про давньоруську народність була адміністративно узаконена в «Тезах про 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954 pp.)», схвалених ЦК КПРС, і вона перетворилася в обов'язкову для науковців. Однак окремі вчені висловили іншу точку зору. Зокрема, М. Брайчевський доводив, що Київська Русь в етнічному плані була єдністю не абсолютною, а відносною і що східнослов'янські племена об'єдналися у певні групи, з яких кожна мала свої особливості. При цьому етнографічні і мовні своєрідні риси кожної значною мірою зберігалися і розвивалися у процесі формування й розвитку Київської Русі. Поступово відбувалася консолідація племен у трьох групах: північно-східній, західній та південно-західній. Він підкреслював також, що «...головним ядром у формуванні української народності був полянський лісостеп; російської — верхів'я Дніпра, Оки і Волги; білоруської — область дреговичів та полочан». П'ять століть існування Київської держави були періодом подолання племінного поділу, але не завершили формування українського, російського і білоруського народів.

Виважено розглядає ці проблеми Я.Ісаєвича у своїй статті «Початки державності і ранні етапи формування східнослов'янських народів». Він, зокрема, підкреслює, що з «кінця XI ст., після Любецького з'їзду князів, коли Русь перетворилася на своєрідну федерацію, в її межах відбувається подальше внутрішнє зближення споріднених груп племен, зумовлене географічним розташуванням, економічними, політичними та культурними зв'язками. У межах територій цих груп відбувалися консолідаційні процеси. Населення південно-західних племінних союзів — полян, древлян, сіверян, тиверців, уличів, волинян, дулібів, білих хорватів — стало основою формування української народності. У цьому процесі брали участь і готські, тюркські та іранські елементи. Слов'янські племена північно-східних князівств, асимілюючи чудь, меря, весь, муром та інші угро-фінські племена, стали ядром формування російської народності, а племена західної групи започаткували білоруську народність.

Значна частина українських істориків — М. Грушевський, Д.Дорошенко — та мовознавців — О. Потебня, А. Кримський, Ю. Шевельов, російський вчений-лінгвіст О.Шахматов зійшлися в думці, що не було і єдиної давньоруської мови, а була церковнослов'янська, побудована на базі південнослов'янських мов (в основному болгарської), яка вживалася у спілкуванні церковної і світської еліти та в літературі. Народну мову вчені виявили лише у фрагментах творів усної народної творчості, що дійшли до наших часів, та своєрідні вкраплення у літописах і художніх творах. Вони вважають, що українська мова формувалася в середині І тис. н.е. А. Кримський підкреслює, що в XI ст. українська мова виділилася в окрему, відмінну від інших східнослов'янських мов. Таким чином, є підстави стверджувати, що українська народність формується вже у першій половині І тис. н.е. на основі південно-західної групи східнослов'янських племен, які були етнічним коренем українського народу. її консолідація відбувалася за часів існування централізованої держави Київської Русі та її роздробленості. Значною мірою була сформована українська народність у XII ст., хоча завершення цього процесу — справа наступних віків. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва «Україна» для визначення Переяславщини та інших південних земель. Найвірогідніше це пов'язано зі словами «країна», «край».