Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА: ДРУГА ПОЛОВИНА 40-х - 80-і РОКИ

Відбудова

Після параду Перемоги в Москві у країні почалася прозаїчна, важка і копітка робота — відбудова народного господарства. Основні її напрями в Україні були визначені в законі про четвертий п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 pp., затверджений в серпні 1946 р. В народне господарство України планувалися капіталовкладення в обсязі 65 млрд. крб. в довоєнних цінах, що перевищувало всі перші три п'ятирічки. Для здійснення цього плану використовувалися унікальні можливості, що їх створювала централізована тоталітарна система в мобілізації людських і матеріальних ресурсів. За рішенням уряду СРСР в Україну надсилалася техніка та устаткування з Уралу, Поволжя та Сибіру. Здійснювалась мобілізація молоді, жінок у ті галузі, в яких бракувало трудових ресурсів, перш за все у вугільну та транспорт. Сюди ж спрямовувалася і більша частина демобілізованих.

Праця робітників і спеціалістів була героїчною і самовідданою. Проте умови життя людей були дуже важкими, а рівень техніки безпеки низьким. Стали поступово запроваджуватися нові технологічні процеси, нова техніка в ряді галузей промисловості. Героїчними трудовими зусиллями мільйонів трудівників промисловість України була відбудована. Обсяг валової продукції в 1946-1950 pp. збільшився в 4,4 раза і перевищив рівень 1940 р. на 15%. Були відбудовані шахти в Донбасі, Дніпрогес та інші електростанції, більшість металургійних підприємств на півдні України, машинобудівні заводи Києва, Харкова та багатьох інших міст. Фактично заново створювалася промисловість Західної України. Знову Україна за окремими показниками випереджала розвинуті європейські країни. Та все ж вона відставала від загальносоюзних темпів, що пояснювалося політикою центру, яка стимулювала переважно розвиток східних економічних районів РРФСР. Незважаючи на зростання промисловості, життєвий рівень людей підвищувався дуже повільно. Мало допомогла і грошова реформа 1947 p., яка знецінила заощадження населення. В дусі сталінських традицій відставав випуск товарів масового споживання: у 1950 р. він становив лише 80% довоєнного рівня. Біля магазинів завжди стояли великі черги, і часто люди не могли нічого купити.

Та найбільш гостро проблеми відбудови появилися у сільському господарстві, і після війни колгоспне селянство залишалося найбільш ущемленою соціальною групою тодішнього суспільства. Колгоспник був відчужений від засобів виробництва та розподілу створеного ним продукту. Вироблена колгоспами продукція державою не закуповувалася, а фактично вилучалася методом продрозкладки. Ціни держави на сільгосппродукцію були символічними. Всіляко обмежувалося ведення особистого підсобного господарства. Оподатковувалася кожна тварина, кожне дерево. А колгоспники одержували за свою нелегку працю мізерну платню й існували в основному за рахунок присадибних ділянок. Вони не забезпечувалися пенсіями, не мали паспортів і без особливого дозволу не могли залишати сіл.

В Україні на кінець 1945 р. діяло 27,5 тис. колгоспів, 784 радгоспи, 1277 МТС. Вони були розорені війною і ледве животіли. Партійно-державне керівництво намагалося їх зміцнити організаційно і надати допомогу. Приймалися постанови ЦК КП(б), суворі закони, і навіть один із чотирьох пленумів ЦК ВКП(б), що відбулися у 1945-1952 pp., був присвячений обговоренню і вирішенню проблем села. Протягом 1947-1948 pp. у сільські райони, переважно в колгоспи і МТС, було направлено з підприємств 17 тис. спеціалістів, з сільськогосподарських інститутів і технікумів —-18 тис. випускників. У сільське господарство України повернулося близько 1,3 млн демобілізованих солдатів і офіцерів.

Однак зміцнення колгоспів відбувалося переважно шляхом посилення репресивно-примусових методів замість матеріальної зацікавленості. Зокрема, за клопотанням уряду УРСР і ЦК КП(б)У 21 лютого 1948 року був прийнятий Указ Верховної Ради СРСР «Про виселення з Українській РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Зовні він ніби стимулював колгоспну демократію, бо колгоспники на зборах мали право підняти питання про виселення за межі УРСР осіб, котрі «підривають» колгоспне виробництво. Та насправді закон не враховував вікового, сімейного, фізичного стану сільських мешканців і мав на меті переслідування селян, які, не виробивши мінімум трудоднів, працювали на присадибних ділянках. Протягом 1948-1950 pp. було винесено близько 12 тис. «громадських вироків», які виконувалися міністерством внутрішніх справ. У наступні роки цей указ застосовувався все рідше, бо не давав бажаного результату: продуктивність праці в колгоспах не зростала.

Виснажене війною і сталінською системою управління українське село переживає в другій половині 1946 р. новий (уже третій за роки радянської влади) голод (крім західних областей України), якому передувала посуха. Валовий збір зернових становив 531 млн пудів, що у 3,5 раза менше, ніж у 1940 р. В багатьох областях України колгоспники одержали по 50-100 г зерна на трудодень, а подекуди взагалі нічого не отримували. Наслідки посухи посилювалися діями центральних органів влади, які, не рахуючись з конкретними умовами, тиснули на партійно-державний апарат України, вимагаючи будь-якою ціною виконати плани хлібозаготівель. Однак було вилучено лише 60% від запланованого, при цьому був вивезений навіть насінний фонд. У багатьох районах повторювалися 1932-1933 pp.: масова дистрофія, випадки канібальства, трупоїдства, велика кількість померлих від голоду — за 1946-1947 pp. в східних та південних областях УРСР загинуло понад 800 тис. чоловік. Батьки залишали своїх дітей, бо неспроможні були їх нагодувати, і намагалися передати їх в дитбудинки.

Керівництво України неодноразово зверталося до уряду СРСР. Зокрема, 17 грудня 1946 р. Хрущов надіслав Сталіну листа з проханням надати допомогу Україні. Протягом 1947 р. була виділена продовольча позика — 140 млн крб. для налагодження безплатного харчування населення. Однак цього було недостатньо. Щоправда, було виділено 35 млн пудів насіннєвого фонду, що деякою мірою полегшувало проведення колгоспами весняної посівної кампанії. Уряд України намагався полегшити становище за рахунок Західної України, хоча її можливості були незначними. І в той час, коли голодували Україна, Молдавія, частина Поволжя, Ростовська область, Центрально-Чорнозємна зона, СРСР експортував зерно в країни «народної демократії» — Болгарію, Румунію, Польщу та Чехословаччину, а в квітні 1946 р. підписав угоду про поставку Франції 500 тис. т зерна. В цілому експорт його у 1946 р. склав 1,7 млн т, що могло б бути значною допомогою голодуючим районам.

Спроби врятувати людей від голодної смерті кваліфікувалися як злісне порушення радянських законів. Зокрема, протягом першого кварталу 1947 р. до кримінальної відповідальності було притягнуто 1,5 тис. голів колгоспів і засуджено до 10 років ув'язнення за те, що вони видали авансом на трудодні селянам восени 1946 р. частину зібраного зерна. Відновилася діяльність закону про п'ять колосків. Тільки у листопаді 1946 р. за цим законом було покарано 2113 селян.

Наслідки посухи і голоду ще довго давалися взнаки. Не випадково у 1950 р. за врожайністю багатьох зернових культур та їх валовим збором колгоспи і радгоспи України не досягли довоєнного рівня. Однак були і певні успіхи: врожайність жита, цукрових буряків, картоплі, кукурудзи, поголів'я великої рогатої худоби перевищили рівень 1940 р. Зростала кількість техніки в колгоспах, особливо тракторів. У цілому стан сільського господарства України залишався тяжким, що зумовлювалося недостатньою матеріальною зацікавленістю трудівника у розвитку громадського виробництва, низькими закупівельними цінами держави на товари сільськогосподарського виробництва та надмірною централізацією системи планування. Отже, у 1946-1950 pp. в цілому у відбудові народного господарства УРСР (східна частина України) були успіхи та серйозні недоліки, щонайбільше в сільському господарстві та виробництві товарів широкого вжитку.

Відбулися значні зміни в економіці Західної України. Компартія України та уряд УРСР вже у 1945 р. беруть курс на прискорення розвитку промисловості. Ще в грудні 1944 р. при уряді УРСР створюється Рада допомоги західним областям у їх відбудові та розвитку. На це було асигновано 10 млрд. крб. В результаті вже на кінець 1945 р. стали до ладу 1700 промислових підприємств і близько 500 артілей. Індустріалізація регіону здійснювалася в двох напрямах: а) відбудова і розвиток традиційних галузей промисловості (нафтогазова, лісорозробки, переробка деяких видів сільгоспсировини); б) розвиток нових — машино- і приладобудування, металообробка та ін. Радянська централізована система управління, об'єктивно оцінюючи цю діяльність, перекачувала в Західну Україну значні матеріальні і людські ресурси. Лише у 1946-1950 pp. промислові підприємства Львова одержали від тодішніх республік СРСР 9 тис. комплектів різного устаткування. З Російської Федерації сюди повністю був перебазований завод телефонної і телеграфної апаратури. За цей час з великих підприємств республік СРСР у Західну Україну прибуло 20 тис. робітників і 2 тис. інженерно-технічних працівників. У цілому за ці роки чисельність робітників, зайнятих у промисловості, збільшилася з 138 до 284 тис. чоловік. Значно зріс їх професійний рівень.

Тут більше запроваджувалися сучасна техніка, високі технології, що було пов'язано з обладнанням підприємств регіону устаткуванням, вивезеним з Німеччини (у східній частині цієї країни перебували війська СРСР, які демонтували там підприємства як компенсацію за злодіяння фашистських військ). Темпи промислового розвитку в західноукраїнському регіоні були значно вищими, ніж у східних областях УРСР. Якщо в 1940 р. питома вага промисловості західних областей у промисловому виробництві України становила 4,7%, то в 1948 р. — 12,6%. Відповідно питома вага робітників зросла з 5,9 до 11,8%. Змінився і національний склад робітництва, в якому на початку 50-х років українці становили 70%, тоді як до приєднання Західної України — 50%.

Однак форсована індустріалізація мала ряд негативних рис: повільний розвиток галузей, що виробляли споживчі товари, хижацьке винищення природних ресурсів. Зокрема, у 1950 р. з Карпат і Полісся вивезено 11,2 млн. м3 лісу при 16,3 млн. м3 у республіці загалом. Та ще більш негативні наслідки супроводжували розгорнуту паралельно з індустріалізацією колективізацію. Слід відзначити, що ЦК ВКП(б) у постанові «Про колгоспне будівництво у Литовській, Латвійській і Естонській РСР» (травень 1947 р.) застерігав від поспішності в здійсненні цього процесу в приєднаних районах. Також підкреслювалася необхідність проведення його на основі добровільності. На цьому наголошувалося також у рішеннях ЦК КП(б)У, виступах керівників уряду УРСР. А на практиці застосовувалися апробовані в 20-30-х роках форсовано-примусові методи. Повсякденно порушувалася законність: погрози, залякування, шантаж, вивезення до Сибіру і навіть вбивства, хоча значних результатів це не давало. Особливо ускладнювало ситуацію те, що процесу колективізації протидіяли УПА і підпілля ОУН. А це стимулювало ще більшу радянську каральну активність.

Тут, як і в Східній Україні, здійснювалося розкуркулення. У семи західних областях (крім Закарпаття) налічувалося 65 тис. заможних селянських господарств, які становили 4,8% загальної їх кількості і володіли 13,7% земельних угідь. Близько 3 тис. «куркульських» господарств нараховувалося в Закарпатській області. Всі ці господарства мали в своєму розпорядженні земельні угіддя, худобу, тяглову силу, сільськогосподарський реманент. Передусім їм значно зменшили землеволодіння, на 50% збільшили норми поставок сільськогосподарської продукції, на 1-3 місяці скоротили нормативні строки її здачі, а також ввели підвищене оподаткування доходів. Через деякий час ці господарі, а також тисячі інших громадян були вивезені до Сибіру, кинуті в тюрми та концтабори. Цими заходами, а також широкою пропагандистською кампанією, допомогою колгоспам сучасною технікою і кадрами, направленими переважно зі Сходу, колективізація була здійснена. Вже у 1950 р. 93% селянських дворів були охоплені колгоспами (радгоспів у західних областях України було небагато). Століття польського і австрійсько-польського панування не привели до позитивних зрушень в економіці Західної України. Лише радянська влада, часто жорстокими методами, дала поштовх до економічного поступу цієї частини України, хоча трудящі маси заплатили за це високу ціну.