Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Кінець Другої світової війни та її наслідки для України

Наприкінці Другої світової війни знову постало питання про західні кордони України. Підняв його польський емігрантський уряд у Лондоні, розраховуючи повернути західноукраїнські землі до складу Речі Посполитої. Йому вдалося переконати в цьому уряди Англії і США, які захищали цю позицію польського емігрантського уряду на Тегеранській (1943 р.) та Кримській (1944 р.) конференціях керівників урядів — Сталіна, Рузвельта і Черчилля. Рузвельт запропонував «компромісне» рішення: відірвати від УРСР і передати полякам Львівську, Дрогобицьку, частину Тернопільської та Станіславської областей. Однак, посилаючись на так звану «лінію Керзона», яка визначалася Антантою ще в 1920 р. за етнічною ознакою, радянська делегація відкинула ці зазіхання Польщі, яка перебуваючи під німецькою окупацією, вже знову висувала свої колоніальні претензії. Кримська конференція затвердила кордон Польщі по «лінії Керзона».

9 вересня 1944 р. між Тимчасовим комітетом національного визволення Польщі, що мав прокомуністичний характер, та урядом УРСР з ініціативи Сталіна був підписаний договір про українсько-польський кордон та переселення українців з Польщі до України, а поляків — з УРСР до Польщі. Тепер з волі Сталіна і Хрущова 17 повітів прадавніх українських земель Підляшшя, Холмщини, Надсяння, Лемківщини, в яких проживало близько 800 тис. українців, назавжди віддавалися Польщі як дарунок за її соціалістичний вибір. Як бачимо, і польські комуністи, які багато російських, коли переходили від революційних декларацій до практики, виявилися колонізаторами і великодержавними шовіністами. Домовленість про несправедливі кордони, масові депортації українців та поляків суперечила всім міжнародно-правовим актам, цинічно розтоптала права націй на самовизначення, права людини, стала причиною трагедії сотень тисяч українців і поляків, які змушені були покинути Батьківщину.

Процес переселення українців зі своїх прабатьківських земель проходив під тиском. Лише перші 80 тис. чоловік із Закерзоння виїхали добровільно. Більшість українців відмовилися залишати рідні землі, і тоді польські війська та загони служби безпеки, а також шовіністичні загони Армії Крайової розпочали примусове переселення. Спалювалися українські села, винищувалися їх мешканці. Лише весною 1945 р. було вбито, за повідомленнями польської преси, 10 тис. українців. Уряд СРСР не взяв під захист українське населення. І той» цю місію перебрала на себе УПА. За наказом Романа Шухевича, головнокомандувача УПА, її розгорнули в цих районах бойові дії. Вони громили польські адміністративні структури, руйнували транспортну мережу, розганяли конвої, які супроводжували виселенців. На масові мордування українців загони УПА відповіли знищенням кількох сотень поляків і спаленням їхніх сіл. Польський уряд перекинув проти українських партизанів декілька дивізій, які зав'язали із загонами УПА важкі і тривалі бої. Виселення українців не було завершене: до України переїхало 482 тис. чоловік. Решту польські власті переселили на західні землі Польщі, що відійшли до неї від Німеччини після розгрому гітлеризму, та перемішали з поляками для полегшення асиміляції. Водночас відбувалося виселення поляків, що гальмувалося варшавським урядом. Але під тиском радянських властей і боячись відплатних акцій загонів УПА, майже всі поляки — 480 тис. чоловік — переїхали до Польщі, і хоча елементи примусу мали місце, проте вони не піддавалися терору з боку українців. Історики недостатньо акцентують увагу на тому, що ці акції масових переселень зупинили віковічну конфронтацію поляків і українців. Щоправда ціна цього «примирення» була надто високою.

Емігрантський уряд Чехословаччини також зробив спробу включити українську територію — Закарпаття до складу своєї держави. Однак 26 листопада 1944 р. відбувся організований партійними групами КП(б)У та органами НКВС СРСР з'їзд народних комітетів Закарпатської України, який прийняв рішення про вихід краю зі складу Чехословаччини. Цей акт був скріплений угодою про кордон між СРСР і Чехословаччиною в червні 1945 р. і затверджений Президією Верховної Ради СРСР. При цьому 40 тис. чехів та словаків виїхали до Чехословаччини. Але і цього разу сталінське керівництво вдалося до торгівлі українськими землями: район Пряшівщини, заселений українцями, був переданий Чехословаччині. Кордони України продовжували визначати переважно дипломатичні і політичні розрахунки, а не національні інтереси українського народу. Могутні сусіди вкотре примушували українців розплачуватися за бездержавність.

З політичних та дипломатичних міркувань у січні 1944 р. Пленум ЦК ВКП(б), а згодом Верховна Рада СРСР прийняли рішення про розширення прав союзних республік і дозвіл створити наркомати оборони та закордонних справ. Однак заходи по розширенню прав союзних республік насправді так і не були здійснені, бо мотивувалися не турботою про права народів, а утворенням Організації Об'єднаних Націй (ООН). Сталін, бажаючи мати в ООН якнайбільше голосів, хотів провести туди всі радянські республіки. Для цього створювалася ілюзія незалежності союзних республік, у тому числі й України. У лютому 1944 р. в Україні був створений Наркомат закордонних справ, а в березні того ж року — Наркомат оборони. Однак в ООН були включені лише УРСР і БРСР. Наркомат оборони УРСР був незабаром ліквідований, а Наркомат закордонних справ, очолюваний Д.Мануїльським, лише представляв УРСР в ООН і жодних функцій не виконував. Розширення прав союзних республік виявилося черговим фіктивним кроком Москви в національній політиці.

У травні 1945 р. світова спільнота святкувала розгром німецького фашизму, а у вересні 1945 р. — перемогу над мілітаристською Японією. Війна, яка принесла народам Європи і Азії страждання і незліченні втрати, закінчилася. У Другій світовій війні загинуло понад 50 млн чоловік, з них близько 27 млн радянських людей.

Український народ був втягнутий у Другу світову війну з самого її початку. У складі різних збройних формувань перебувало понад 6 млн українців, з них близько 4 млн — у лавах Червоної Армії. Велику витримку і терпіння, стійкість і відвагу проявили вони в битвах з німецькими окупантами. Високими нагородами відзначено 2,5 млн українських воїнів, 2069 з них — званням Героя Радянського Союзу. Мільйони жителів УРСР героїчно працювали в тилових районах, забезпечуючи потреби фронту у військовій техніці, зброї, продовольстві та медичних препаратах. Лише в східні райони СРСР було евакуйовано 3,5 млн українців. Там, часто працюючи під відкритим небом, в небувало короткі строки, вони разом з людьми інших національностей відновлювали роботу евакуйованих підприємств.

Долаючи незгоди воєнного часу, плідно працювали евакуйовані на Схід Академія наук УРСР, науково-дослідні інститути, вузи, культурно-мистецькі заклади. Видатні досягнення академіка Є.Патона, хірурга-офтальмолога В.ФІлатова та багатьох інших були значним вкладом у зміцнення економіки, науки та медицини, наближаючи перемогу над фашизмом. Великою популярністю користувалися твори українських письменників і поетів О. Корнійчука, П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, М. Бажана, Ю. Яновського та кінофільми О. Довженка. Тоді вперше після 20-х років вчені і літератори змогли широко заговорити про історичну пам'ять українців та національне самоусвідомлення народу. І хоча цей настрій був певною мірою контрольованим, проте в багатьох сферах культурного життя евакуйованої на Схід української інтелігенції він був достатньо відчутним. Сталінське керівництво змусило з цим миритися, розуміючи, що війну з фашизмом не можна вести успішно, не спираючись на патріотичні почуття народу.

На піднесення національної самосвідомості українського народу була спрямована діяльність західноукраїнської інтелігенції. Частина її заплатила за це власним життям: фашисти розстріляли поетесу О. Те-лігу, поета І. ірлявського, редактора газети «Українська дійсність» І. Рогача та багатьох інших. Підпільні друкарні друкували твори Є. Маланюка, О. Бабія, О. Олеся, М. Хвильового, Д. Фальківського. У звільнених від фашизму районах УРСР швидко відновлювалося культурне життя, відбудовувалася мережа вузів, шкіл, бібліотек, театрів і кінотеатрів. І все це працювало на перемогу над ворогом.

Навіть після масового винищення української інтелігенції у 30-х роках інтелектуальний потенціал народу, відроджуючись та розвиваючись, був значним. На алтар Перемоги український народ приніс найбільші жертви: під час війни загинуло втратив 8 млн чоловік (19,1%), з них військові втрати становили 2,5 млн, цивільні — 5,5 млн. Надзвичайно тяжкими були демографічні втрати: якщо у січні 1941 р. в УРСР проживало 41,9 млн осіб, то наприкінці війни їх залишилося 27,4 млн. Таким чином, загиблі у боях, померлі в концтаборах, депортовані, евакуйовані та емігранти становили 14,5 млн. Поряд з цим відбулася приголомшуючих масштабів руйнація народного господарства: цілком або частково було зруйновано 700 міст, 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств. Проте поряд з цими страхітливими наслідками війни український народ мав і деякі позитивні результати: вперше за багато століть завдяки перемозі СРСР у Другій світовій війні всі українці об'єдналися в межах УРСР. Радянська Україна в складі СРСР стала одним із переможців у війні і членом ООН.