Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Битва за визволення України. Відновлення радянської влади

Восени 1942 р. німецькі та радянські війська вели чи не найжорстокіший двобій в районі Сталінграда. У цей час в глухих заволзьких степах формувалася армія нового типу, армія прориву, озброєна сучасними видами танків, літаків, гармат та іншої техніки, яку радянський військово-промисловий потенціал виробляв уже в більшій кількості і часто кращу, ніж фашистська Німеччина. В цьому заслуга мільйонів працівників підприємств Уралу, Поволжя, Сибіру, і в тому числі робітників, інженерів, науковців, що евакуювалися з України.

Ця армія нанесла могутні удари по знекровлених під Сталінградом німецьких дивізіях, які ще недавно вважалися окрасою фашистської військової машини. 19 листопада почався наступ Червоної Армії, а через кілька днів радянські війська оточили велике німецьке угруповання і на початку 1943 р. завершили його знищення. Почався період корінного перелому у війні. Успіх супроводжував бойові дії Червоної Армії до кінця лютого 1943 p., коли було звільнено Харків. Але наступ швидко захлинувся. Не вистачало досвіду наступальних боїв, узгодженості в діях родів військ, подекуди транспортних засобів та бойової техніки. Раптовим контрударом есесівські танкові з'єднання змусили радянські частини залишити Харків і відступити за Донець. Але ця невдача істотно вже не могла змінити становище на користь фашистів. На той час зріє бойовий досвід радянських солдат, їх впевненість, військова майстерність офіцерського корпусу. Ефективніше стала керувати з'єднаннями та фронтами велика група воєначальників, що сформувалася в горнилі війни: Г.Жуков, К. Рокосовський, І. Конєв, М. Ватутін та інші. Серед них було багато синів українського народу, зокрема, командуючі фронтами та арміями А. Єрьоменко, Р. Малиновський, І. Черняхівський, П. Рибалко, П. Москаленко.

Через деякий час радянські війська виграли найбільшу в історії Другої світової війни Курську битву, що почалася 5 липня 1943 р. Ця битва та розгром фашистської оборони на Дніпрі, звільнення Києва завершили другий етап Великої Вітчизняної війни. З кінця 1943 — на початку 1944 року почався третій її період, коли відбулося звільнення українських земель, завершення розгрому фашистської Німеччини та мілітаристської Японії.

Однак ці перемоги коштували великих втрат, які не завжди були виправданими. Сталінщина з її домінуючим принципом абсолютної підлеглості вищій інстанції і безумовного виконання будь-яких, навіть безглуздих, наказів вела до знецінення вартості і цінності людського життя. Щоб не зашкодити своїй кар'єрі, багато керівників намагалися якнайшвидше відрапортувати начальству, бути в його очах слухняними. Зустрічалося немало керівників, які прагнули заради кар'єри досягти успіху будь-якою ціною і не шкодували життя підлеглих солдат та офіцерів.

У складі наступаючих частин діяли так звані польові військкомати, які мобілізували до діючої армії всіх, здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних. їх було залучено майже чверть мільйона. Нерідко їх, не навчених, не обмундированих і майже не озброєних, вводили у бій, щоб «спокутувати кров'ю ганьбу перебування в окупації» (хоч тоді їм було по 14-15 років). «Прикриттям» в цих умовах були не танки, артилерія і авіація, а загороджувальні загони, за «підтримки» яких це військо кидали навіть на добре укріплені позиції противника. Під час таких операцій майже всі «мобілізовані» гинули, але за це ніхто не відповідав. Наслідком були тяжкі людські втрати. Протягом січня 1943 — жовтня 1944 pp. загальні втрати Радянської Армії становили майже 3,5 млн бійців і офіцерів, середньодобові — майже 68 тис. чоловік. Таких втрат не мала жодна армія воюючих держав. Величезних жертв коштувало недостатньо підготовлене форсування Дніпра. А німецька армія продовжувала воювати організовано, чіплялася при відступі за кожну висотку, річку, населений пункт. Кожний клаптик української землі був политий кров'ю радянських солдат.

Однією з останніх великих битв на Україні була наступальна операція 1-го Українського фронту на Рава-Руському та Львівському напрямах проти сильного ворожого угруповання «Північна Україна». Розвиваючи наступ, радянські війська оточили в районі міста Броди вісім німецьких дивізій і розгромили їх. Серед них виявилася і дивізія «СС-Галичина», створена групою Мельника та УЦК під керівництвом Кубійовича. Вони вважали її зародком майбутньої української армії, на зразок легіону українських січових стрільців часів Першої світової війни. Це була ще одна помилкова акція українських націоналістів мельниківського крила, яка лише шкодила антифашистській боротьбі. Вже вкотре українців кинули воювати проти своїх же українських солдат у складі Радянської Армії, що вела героїчну визвольну війну з фашизмом. Недарма проти цієї акції ОУН(М) і УЦК виступили навіть керівники ОУН(б), запрошуючи воїнів-добровольців цього з'єднання до своїх лав. І три тисячі їх приєдналися до УПА.

Розгромом німецько-фашистських військ у Карпато-Ужгородській операції в кінці жовтня 1944 р. і звільненням 28 жовтня Ужгорода завершилося визволення України. Однак війна тривала, і тепер вона була спрямована на визволення поневолених фашистами країн Європи та завершення розгрому Німеччини. Найактивнішу участь в боях брали мільйони воїнів-українців. А з протилежного боку європейського театру воєнних дій гак само мужньо воювали в арміях США, Канади та інших країн антигітлерівської коаліції солдати і офіцери українського походження із середовища тамтешньої еміграції. Так розділена українська нація знаходила можливість для об'єднання своїх зусиль проти спільного ворога. Населення міст і сіл Східної та Правобережної України зустрічало Червону Армію з радістю і вдячністю, називаючи її армією-визволителькою. Відновлювалася радянська влада, що мала такий же характер командно-адміністративної системи, як і в передвоєнні часи. Однак світогляд, настрої окремих груп населення, переважно інтелігенції, змінилися: вони чекали після звільнення від фашизму і закінчення війни певних соціально-політичних змін, передусім ліквідації колгоспної системи у її сталінсько-кріпосницькому варіанті, демократизації суспільно-політичного життя. У відповідь органи НКВС СРСР розгортали репресії: виселення українців на Північ і до Сибіру, арешти і концтабори, щонайбільше тих, хто працював за часів окупації у фашистських органах влади. Репресії охопили всі великі міста УРСР, хоча масштабів терору 30-х років не набрали, та й проводилися, в основному «без шуму». З часом ними охопили і тих, хто працював на підприємствах, щоб не загинути від голоду.

Однак покарання національних меншостей за «нелояльність» до радянської влади набуло більшої жорстокості та ще й деякої «новизни». Це була масова їх депортація. В травні 1944 р. таку антигуманну акцію було проведено в Криму, звідки поголовно виселено до Казахстану, Сибіру та Середньої Азії 165 тис. татар, 14,7 тис. греків, 12,4 тис. болгар та 8,5 тис. Вірменіє. Були вивезені в східні райони СРСР деякі народності Кавказу. Ця брутальність і жорстокість особливо дивні, якщо пригадати правдиві слова Сталіна в доповіді, присвяченій 26-й річниці Жовтневої революції: «...всі народи Радянського Союзу, як один, стали на захист своєї Батьківщини». Тоді за які ж провини депортували цілі народи СРСР? Знову в суспільстві нагнітався страх, підозра, взаємне відчуження між людьми. Стало зрозуміло, що надії на пом'якшення ставлення радянської влади до людей, на зміни в розвитку колгоспної системи були марними.

В той же час за короткий строк була здійснена низка позитивних заходів: у звільнених районах радянська влада зуміла оперативно навести жорсткий громадський порядок, забезпечила всіх роботою, за допомогою карткової системи створила мінімальні умови для виживання міського населення, відкривала освітні заклади. Завдяки цьому вона стала виглядати в очах населення незрівнянно кращою, ніж фашистський «новий порядок», що приніс українському народові лише смерть, бідування й приниження.

Швидко розгортається відбудова народного господарства, яке було майже повністю зруйноване. Вживалися заходи з відбудови енергетики, транспорту, машинобудування. Однак на все це держава могла виділити лише мізерні кошти, А повернення майна підприємств, евакуйованих у 1941 р., справедливо визнавалося нераціональним через те, що на ці заходи теж потрібні були кошти. Повернулася лише невелика кількість цього майна.

Однак у Донбас і Кривбас в 1943-1944 pp. надійшло багато матеріалів, інструментів, обладнання та продовольства з різних підприємств СРСР, тому що вся економіка країни гостро потребувала сталі та вугілля. Поверталися також робітничі колективи, але в неповному складі. Тому відбудовні роботи велися в основному за рахунок власних ресурсів. Не вистачало робочої сили і доводилося проводити великі мобілізації, переважно молоді, в основному з села. Важким було матеріально-побутове становище населення, тому ш,о карткова система розраховувалась на найнижчий, по суті, напівголодний прожитковий рівень. Надзвичайно гострою була житлова проблема: в Україні 10 млн чоловік залишилися без даху над головою. В цих умовах становище рятував патріотичний ентузіазм людей, бажання якомога швидше перемогти фашизм, повернутися до мирної праці. Робітники, колгоспники та інтелігенція проявляли масовий трудовий героїзм, кмітливість і винахідливість.

Швидко відбудовувалися підприємства, які мали використовуватися в оборонних цілях. Було відновлено близько 30% довоєнних виробничих потужностей, проведена необхідна підготовча робота для широкомасштабних відбудовних робіт. Республіка перетворилася на прифронтову матеріально-технічну базу діючої армії.

Значно повільніше ставало на ноги сільськогосподарське виробництво. Склалися умови для швидкої відбудови народного господарства в майбутньому. Однак війна не покинула межі України. Вступ Радянської Армії в Західну Україну, нове запровадження радянської влади викликали у місцевого населення спогади про дії «совітів» у недавньому минулому: примусова радянізація, масові репресії, депортації та насильницька колективізація.

Та й перші кроки відновлених органів радянської влади свідчили про це. Тому за підтримки місцевого населення війська УПА розгортають війну проти фронтових з'єднань Радянської Армії, наносячи удари по тилах наступаючих радянських військ, в бойових порядках яких знаходилися і українці. Незабаром від рук бандерівських вояків загинули командувач фронту М. Ватутін, багато офіцерів, тисячі солдатів-українців. Фактично в Україні почалася і чимдалі загострювалася громадянська війна, у якій ОУН-УПА боролися за самостійну Українську державу, за кардинальні зміни в розв'язанні національного питання, а Москва вважала його вирішеним і відстоювала існуючий порядок. Це була боротьба двох політичних ідеологій, двох підходів до українського питання.

Однак поки фашизм не був до кінця знищений, війна з ним була в житті кожного народу, і в тому числі українського, на першому плані. Удари УПА в спину воюючій з фашистами Червоній Армії, намагання паралізувати і розгромити її тили викликали обурення армії та населення.

Слід зазначити, що провід ОУН(б) змінює зовнішньополітичні орієнтири. В кінці війни очікували, що розбита Німеччина увійде в союз із західними державами і вони відкинуть радянську експансію. Ці хибні сподівання спонукали ОУН-УПА продовжувати боротьбу з Радянським Союзом. Фашистська Німеччина, оцінивши ситуацію, намагалася залучити їх на свій бік. На початку 1944 р. були випущені з концтаборів С. Бандера, А. Мельник, Я. Стецько та інші провідні діячі українського національно-визвольного руху. Відразу після звільнення гітлерівці запросили С. Бандеру на нараду до німецького керівництва, в якій брав участь і командувач Російської Визвольної Армії генерал Власов, але керівник ОУН відмовився. ОУН-УПА продовжувала протистояти німецьким окупантам і одночасно втягувалася у важкі бої з частинами Радянської Армії. У сутичках з радянськими військами її формування несли відчутні втрати і з часом розпалися на дрібні загони, які мали можливість швидко маневрувати, краще пристосовуватися до умов, маскуватися і в кінцевому результаті ефективніше вести боротьбу. Під їхнім контролем знаходилася значна кількість сільських районів, в багатьох з них нелегально діяли національно-державні структури ОУН — сільські, районні, окружні, обласні, крайові та інші проводи, підтримувані більшістю населення та загонами УПА. Таким чином, у Західній Україні певний час існувало двовладдя — радянські органи і оунівські. В системі ОУН-УПА була своя служба безпеки, яка жорстоко розправлялася з радянськими активістами з місцевого населення, партійними, радянськими працівниками, що прибули із східних областей УРСР, і особливо з працівниками НКВС і НКДБ. За деякими офіційними даними, оунівці вчинили 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій, в яких загинули тисячі місцевих жителів, 25 тис. військовослужбовців і працівників радянських охоронних органів, комуністів, спеціалістів, яких надсилали із східних областей.

Але ще більш масовими і жорстокими були акції НКВС і НКДБ. Потужна і злагоджена машина беріївських каральних органів на повну потужність розгорнула і використовувала безмежні можливості, застосовуючи різноманітні методи масової пропаганди, провокацій: засилали агентів у загони УПА, проводили каральні акції не лише проти ОУН-УПА, а й проти місцевого населення. Безперервно війська НКВС здійснювали рейди і бої, в яких гинули тисячі людей.

Виконуючи вказівки Сталіна про ліквідацію ОУН-УПА, уряд УРСР залучив наприкінці 1944 р. до боротьби проти повстанців близько 200 тис. солдатів і офіцерів внутрішніх військ, велику кількість партизанських і винищувальних загонів. Від грудня 1944 до червня 1945 року було проведено три масштабні каральні операції проти головних угруповань УПА силами кількох дивізій при підтримці танків та артилерії. Однак її загони маневрували, переходили до інших районів, за підтримки місцевого населення знову поповнювали свої ряди і продовжували боротися. У січні 1945 р. в Західній Україні побував секретар ЦК КП(б)У і голова уряду Микита Хрущов. Виступаючи на нарадах з партійним і радянським активом, він вимагав рішучих заходів: прилюдно вішати полонених повстанців, репресувати їхні сім'ї, запровадити систему заложників та ін. Радянський терор посилювався. Розгорнулася масова депортація сімей повстанців, а часто й жителів сіл, які оголошувалися бандерівськими. У звіті Наркомату внутрішніх справ УРСР зазначалося, що протягом 1944-1945 pp. проведено 40 тис. операцій, в яких було вбито 103 тис. і затримано 125 тис. повстанців. Оскільки кількісний склад УПА не перевищував 80 тисяч, то зрозуміло, що більшість убитих і арештованих були мирними жителями.

Уряд УРСР неодноразово звертався до повстанців з пропозицією скласти зброю, обіцяючи амністію. Його представники з мандатом Хрущова 23 лютого 1945 р. провели переговори на Тернопільщині з делегацією командування УПА. Але вона відкинула всі пропозиції, бо вони не містили в собі якихось змін в національній політиці Москви щодо України. Однак безперервні звернення уряду УРСР з пропозицією скласти зброю в обмін на амністію своєї мети частково досягли. Близько 40 тис. повстанців здалися і їх, як правило, не репресували, відпустивши по домівках.

Таким чином, кінець Великої Вітчизняної війни, перемога над фашистською Німеччиною і мілітаристською Японією не принесли миру і спокою на українську землю. Без надії розгромити могутній тоталітарний Радянський Союз провід ОУН(б) підняв на боротьбу більшу частину населення Західної України, але прирік його на роль смертників, без результативних змін у долі українського народу. В історичних умовах кінця Другої світової і зростання сил та міжнародного авторитету СРСР, ідей соціалістичних революцій в Європі стратегія і тактика ОУН виявилася неефективною, хоча повстанці вели мужню національно-визвольну боротьбу. В умовах звірячої розправи беріївських катів над західноукраїнським населенням меркло і те добре, що було зроблено радянською владою. Адже як і в 1939-1941 pp., цей край був визнаний пріоритетним у республіці, йому виділялися величезні кошти для відбудови та індустріалізації, культурно-побутового будівництва, ліквідації неписьменності, утвердження українства. Однак ці процеси гальмувалися збоченнями у радянізації, різко негативною реакцією населення на зловживання властей.