Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. УКРАЇНА В ДРУГІЙ СВІТОВІЙ ВІЙНІ

Велика Вітчизняна війна. Бойові дії в Україні

Напередодні німецько-радянської війни Україна продовжувала перебувати на становищі напівколонії. Маючи великий промисловий і сільськогосподарський потенціал, при відсутності повноцінної незалежної державності український народ не міг уникнути військового конфлікту, що невмолимо наближався. Гітлер готувався до війни з СРСР, щоб розгромити більшовизм та здійснити віковічну мрію німецьких мілітаристів про завоювання життєвого простору на Сході. Його кінцевою метою було встановлення світового панування.

Відносно України у нього були однозначні плани: перетворити цей край на аграрно-сировинний придаток, який повинен був «забезпечити продовольством населення великого рейху на тисячу років вперед». Це свідчить про те, що гітлеризм готував Україні долю пригніченої і відсталої колонії, в якій мала бути знищена значна частина населення, а решта перетворені в рабів німецьких колоністів. Таким чином, саме існування фашистської машини несло смертельну небезпеку існуванню українського народу.

Деякі історики стверджують, що ця війна була «чужа» українському народові, бо вона велася за світове панування одного з тиранів — Гітлера чи Сталіна. Однак перемога Гітлера, встановлення його диктатури привели б до повного винищення української нації, а не часткового, як це зробив Сталін, тобто гітлеризм був для нього страшнішим злом, ніж сталінська влада.

Така ж доля чекала на всіх східних слов'ян. Особливу ненависть у Гітлера викликала Росія, однак великої різниці між нею і Україною він не бачив. В інструктивному додатку до плану «Барбароса», де були викладені основні віхи війни проти СРСР, зазначалося: «Війна проти Росії — один із найважливіших етапів боротьби за існування німецького народу. Це древня битва германців проти слов'янства, захист європейської культури від московитсько-азіатського нашестя, оборона проти європейського більшовизму. Мета цієї війни — розгром сьогоднішньої Росії, тому вона повинна вестися з небувалою жорстокістю». Отже, що війна фашистської Німеччини проти СРСР була смертельною небезпекою для всіх східнослов'янських народів.

Інші науковці дотримуються думки, що Гітлер, починаючи війну, всього-навсього упереджував Сталіна на один-два місяці, адже саме той мав повести наступ на Європу, щоб захопити її і розпалити світову революцію. Однак вони не наводять деталей цього плану, бо його не існує. Але всі історики єдині в тому, що народи СРСР в стратегічному плані готувалися до Другої світової війни, зміцнювали оборону своєї країни. Однак Сталін, Ворошилов та інші партійні лідери висунули концепцію наступальної війни і до того ж проведення її лише на чужій території. План упереджуючого удару СРСР по Німеччині не розроблявся. До того ж відомо, що Сталін намагався не допустити війну з Німеччиною, не спровокувати її. Це врешті-решт було причиною непідготовленості Червоної Армії до відсічі Гітлеру 22 червня 1941 р. В СРСР навіть не форсували випуску нової зброї — «зброї перемоги» — танків Т-34, ефективних літаків-винищувачів, які б були надзвичайно корисними в цьому «упереджуючому» наступі на Європу. Сталін хотів лише одного — втягнути Німеччину в бойові дії з Англією.

Однак Гітлер «конкретно» готувався до війни з СРСР вже з 1939 р. Йому вдалося створити наймогутнішу в світі військову машину, і для цього використовувалася економіка всіх країн окупованої ним Європи. До Німеччини приєдналися Італія, Угорщина, Румунія, Фінляндія та інші країни. Були створені три бойові угруповання, серед яких досить сильною була група армій «Південь», яка мала наступати на Україну. Головний удар вона повинна була спрямувати на Київ, розгромивши основні «російські війська в Галичині», а потім в найкоротший строк окупувати Харків і Донбас. У німецькому вищому ешелоні влади панували настрої бундючної самовпевненості. Гітлер називав похід на СРСР просто дитячою грою. Ці настрої були викликані поразками Червоної Армії у війні 1939-1940 pp. з Фінляндією. В керівництві СРСР відчувалося самозаспокоєння, яке базувалося на самовпевненій вірі «вождя народів», що Гітлер не посміє порушити «пакт про ненапад», хоча Сталін мав в руках незаперечні докази та чітку розвідувальну інформацію про близький напад.

22 червня 1941 р. німецька армія перейшла кордон СРСР від Баренцового до Чорного моря. Почалася найбільша в історії трагедія народів СРСР, яка отримала назву Велика Вітчизняна війна. Для українського народу, існування якого ставало проблематичним, ця війна теж ставала Вітчизняною. Історики ділять її на три періоди: 22 червня 1941 — листопад 1942 року — час тяжких поразок СРСР; кінець 1942 — кінець 1943 року — корінний перелом у ході війни; початок 1944 — 1945 рік — завершальний етап.

Спочатку фашистська агресія не усвідомлювалася народом як смертельна загроза його існуванню, що пов'язано було з подібними настроями в керівництві СРСР. Існувало переконання, що Червона Армія швидко розгромить агресора і за тиждень-другий візьме Берлін. Однак через лічені дні, читаючи фронтові зведення Радінформбюро, люди змінювали свої погляди. Хід війни відразу набрав характеру, несприятливого для СРСР. Фактично в перші години війни було втрачено майже всю авіацію першої лінії — 1200 бойових машин. І українське небо заполонили літаки з чорними хрестами. Все швидше вглиб радянської території, ламаючи героїчний опір Червоної Армії, пробивалися величезні танкові колони фашистів, які незабаром знищили більшу частину радянських танкових з'єднань, озброєних старою технікою. Лише в результаті першої танкової битви в районі Луцька — Рівного — Бродів в кінці червня 1941 р. із 4200 радянських танків залишилося трохи більше 700, та й з ті не всі були придатні для використання. І тому на початку війни сталося найгірше — радянські війська залишилися без бойової техніки. За перші три місяці боїв Червона Армія на всіх фронтах втратила 850 тис. чоловік, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків та 9,5 тис. гармат. Німецькі втрати були в 10 раз меншими. Навіть масовим героїзмом Червона Армія не могла зупинити ворога. Драматичне становище на фронті ускладнювалося шоковим станом керівної верхівки, в першу чергу Сталіна, який «замикав» на собі все керівництво країною. Напад Німеччини, трагічні невдачі Червоної Армії привели його в стан прострації, «Вождь народів» не дав згоди у найважчий день — 22 червня на виступ перед народом по радіо, і промову виголосив Молотов. Того ранку він навіть відмовився від посади голови щойно створеної Ставки головного командування. Лише через кілька днів минула криза. На 8-й день від початку війни був надрукований директивний лист ЦК ВКП(б) партійним та державним властям прифронтових районів, в якому визначалися заходи і характер життя, діяльності суспільства у воєнний час. На 9-й день був створений Державний комітет оборони на чолі з Сталіним, який на 12-й день війни виступив по радіо зі зверненням до народу, закликом всім стати на захист країни, все підпорядкувати інтересам фронту і перемоги над фашизмом. За його вимогою Червона Армія, відступаючи, знищувала всі матеріальні цінності.

Поступово, отямившись від потрясіння, керівництво і народні маси почали збирати сили для відсічі ворогові. Керівництво організацією і спрямуванням зусиль мільйонів людей у цій гігантській війні не на життя, а на смерть здійснювала провідна структура тогочасного однопартійного суспільства — Комуністична партія, яка мусила тепер, поставивши країну перед безоднею, тоталітарними методами рятувати її від загибелі. Основна увага приділялася зміцненню збройних сил та створенню економіки військового часу. Втрати, яких вони зазнали від німецької агресії і сталінщини у довоєнні роки, були дещо компенсовані масовими патріотичними вчинками людей. Водночас з мобілізацією 2,8 млн жителів УРСР створювалися також формування народного ополчення та винищувальні батальйони з числа тих, хто не підлягав мобілізації. Це було необхідно для охорони тилових об'єктів. Силами населення (переважно жінок та підлітків) велося будівництво ліній оборони та багатьох військових споруд. Здійснювалася евакуація на Урал, до Сибіру великої кількості населення, промислових підприємств, в основному військових, а також техніки, худоби з колгоспів і радгоспів. Було вивезено близько 1500 заводів і понад 10 млн. чоловік, переважно кваліфікованих робітників, інженерів, вчених, представників творчої інтелігенції. З них третина — з України. Це створило основу на швидко зростаючої військово-промислової бази СРСР на сході країни, звідки на фронт йшов все більший потік нової військової техніки, що давало Червоній Армії можливість зміцнюватися, готувати переможні бої в майбутньому.

Період з липня по вересень 1941 р. був неймовірно тяжким для Червоної Армії, яка робила відчайдушні спроби затримати просування фашистських броньованих полчищ. Багато військових частин потрапили в оточення, втратили зв'язок з військовим командуванням, і далеко не всім вдавалося звідти вирватися. Гинули сотні тисяч людей, ще більше попадало в полон. Після того як Західний фронт зазнав поразки і фашисти окупували Білорусію та частину РРФСР, вирішальні бої розгорнулися на житомирсько-київському напрямку. Мужньо трималися захисники Києва — військові частини, ополченці, яких всіляко підтримувало населення. Оборона столиці УРСР тривала з 11 липня по 26 вересня 1941 р. Керівникам оборони Києва генералу М. Кирпоносу, М. Хрущову та іншим уже в серпні стало зрозумілим, що великі військові сили Червоної Армії, які були тут зосереджені, можуть опинитися в оточенні. Вони просили дозволу у Сталіна відвести всі війська за Дніпро і уникнути оточення, яке готували німці. Але Сталін наказав «за будь-яку ціну» утримувати Київ. Незабаром німці форсували Дніпро південніше і північніше Києва і оточили тут велику групу частин Червоної Армії. Під Києвом було втрачено чотири армії — більше півмільйона чоловік. Однак ця кривава битва дещо затримала просування німців на Москву і поставила під сумнів план «бліцкригу».

Восени 1941 р. ситуація на фронті залишалася досить напруженою і небезпечною: 25 жовтня фашистські війська захопили Харків і незабаром окупували всю Україну, крім східних районів — Харківської, Сталінської (Донецької) та Ворошиловградської (Луганської) областей, котрі тривалий час мужньо захищали війська Південно-Західного та Південного фронтів. Добившись успіху на вирішальних ділянках фронту — під Києвом та Смоленськом, німецькі війська почали масовий наступ на столицю СРСР, мріючи її захопленням закінчити війну. Однак Червона Армія зупинила фашистські полчища, а в грудні 1941 — січні 1942 року розгромила і відкинула їх більш ніж на сто кілометрів.

На той час шляхом формування 400 нових дивізій було компенсовано втрату основного складу кадрових військ Червоної Армії. Тепер цим військам бракувало сучасного озброєння та бойового досвіду. Та попри все у Сталіна виникла після перемоги під Москвою чергова ілюзія високої боєздатності Червоної Армії, чого насправді ще не було. За його вказівкою навесні 1942 р. була розпочата низка погано підготовлених та недостатньо забезпечених наступальних операцій. Найбільшою і однією із найневдаліших була операція під Харковом у травні-червні 1942 р. Успішно розпочавшись, наступ швидко захлинувся: давалися взнаки і погана його організація, і брак досвіду, і нестача бойової техніки та резервів. Фашисти завдали зустрічного удару та флангових ударів, оточили три армії і лише в полон захопили 240 тис. червоноармійців та командирів.

У кінці червня 1942 р. танкові і піхотні з'єднання фашистів за підтримки авіації розпочали грандіозний наступ на Сталінград, щоб, захопивши його, піти понад Волгою на Москву. Сталінське керівництво не чекало наступу, і почалося, як і влітку 1941 p., розгубленість і паніка. Знову виявилися некомпетентність, бездарність, авантюризм сталінського керівництва, і знову, як і в кінці 1941 p., фашистів зупинила мужність і стійкість рядових солдатів та їхніх командирів.

У травні — червні 1942 р. рухнув Кримський фронт, і у полоні опинилися 200 тис. радянських воїнів. У липні така ж гірка доля спіткала мужніх оборонців Севастополя, і тут майже 200 тис. попали в полон, хоч їх можна було вивезти морем під охороною Чорноморського флоту, який стояв недалеко в бухтах Кавказького побережжя. Однак ні головнокомандувач, ні командування фронтів про це не подумали.

В кінці літа — на початку осені 1942 р. фашисти вийшли до Волги і Головного Кавказького хребта. Гітлер і його оточення дійшли висновку, що тепер з «росіянами покінчено». Однак скоро фашистські офіцери-фронтовики виявили зростаючий опір радянських військ. Стало зрозуміло, що Червона Армія не збирається припиняти боротьбу. Наближалася нова зимова кампанія, нова битва — Сталінградська, яка поклала початок другому періоду війни — періоду її корінного перелому.

Які ж причини невдач першого періоду війни? Історики, дискутуючи з цього питання, відзначають, що причини поразок криються не в слабкості СРСР, а значною мірою в негативних явищах, властивих тогочасному режиму: диктаторство Сталіна, схильного до авантюризму, некомпетентного в розв'язанні проблеми зовнішньої політики, військової стратегії і тактики, масове винищення військових кадрів в таких масштабах, яких не знала історія людства. Репресії продовжувались і під час війни: коли через тиждень від початку війни фашисти захопили Мінськ і оточили основні сили Західного фронту, Сталін, не розібравшись в дійсних причинах цього, наказав розстріляти командуючого Д. Павлова. Тих, хто потрапляв до німецького полону, оголошували зрадниками і в разі повернення направляли в концтабори. До грудня 1941 р. гітлерівці захопили в полон 3,8 млн чоловік — з них 1,3 млн — українці. Багато з них добровільно здавалися, не бажаючи воювати за тих, хто творив жахливий голод у 1933 р. в Україні та репресії 30-х років.

Однак недостатньо відзначається так званий об'єктивний фактор — традиційно краща організація, висока культура (в тому числі й технічна) німецького та інших народів Європи, армії яких вели війну. Адже відомо, що німецькі солдати рідко впадали в паніку, стійко воювали, що пояснювалося вищим рівнем їхньої організації та дисципліни.