Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. ДЕРЖАВНІСТЬ. ЗАХІДНА УКРАЇНА В 20-30X РОКАХ

Культурне життя. Церква

Культурне життя Західної України проходило під впливом національно-визвольної боротьби українців і часто було її складовою, Польські урядовці ставили за мету колонізувати українців, використовуючи передусім заклади освіти. Українські організації відстоювали свою систему освіти. Щоб стати сучасною нацією, мати в її структурі все зростаючу частку освічених людей та інтелігенції, українці намагалися зберегти і розширити народну та вищу освіту.

Поляки обрали тактику деякого розширення народної освіти, особливо початкової, але перетворення шкіл на двомовні з переважно польською мовою викладання («утраквістичні»), а також зменшення українських шкіл. Як наслідок, у Галичині їх чисельність скоротилася з 2426 у 1921-1922 навчальному році до 352 — у 1937- 1938, а на Волині відповідно з 443 до 8. Були прийняті закони, які серйозно ускладнювали доступ дітям селян до середніх та вищих шкіл. Відразу після окупації Галичини поляки ліквідували українські кафедри Львівського університету, а обіцянка уряду Польщі створити український університет так і не виконувалася. Були полонізовані вищі навчальні заклади Львова: Політехніка, Академія ветеринарної медицини, Академія зовнішньої торгівлі. Польське керівництво докладало великих зусиль, щоб не допустити зростання української інтелігенції: вона мала формуватися з тієї молоді, яка пройшла національно-визвольну революцію та війну з Польщею і могла мати лише антипольські настрої.

Тому боротьба за відкриття у Львові українського університету набрала запеклого характеру і стала справою більшості західноукраїнського населення. Здійснення цього задуму було забезпечено патріотичною позицією багатьох українських професорів та вчених, об'єднаних у науковому товаристві імені Т. Шевченка (НТШ). Відкрився університет 7 березня 1920 р. в приміщенні Ставропігійського братства і зразу ж був закритий польською владою. У відповідь українці проводили навчання підпільно. В наступному навчальному році таємно працювали три факультети — філософський, правничий та медичний з 54-ма кафедрами, на яких навчалися 1258 студентів. На університет сипалися репресії. Було заарештовано 100 студентів, більшість із них відсиділи у в'язниці понад рік. Ректора університету В. Щурата протримали під арештом три місяці. Але університет продовжував працювати. Сучасники дали йому назву «катакомбного». Стійкість цього навчального закладу пояснюється тим, що він народився на гребені загального опору окупації як закономірне продовження революції 1918-1919 pp.

Незважаючи на різні політичні уподобання, студенти спільно відстоювали свій університет, перебуваючи в єдиних антипольських рядах. Проіснувавши майже чотири роки, він продемонстрував волю українців до знань, їхню стійкість, можливість об'єднаної спільної боротьби проти польського колоніалізму незалежно від політичних поглядів. Міжнародна громадськість підтримувала університет. Вищі навчальні заклади центральноєвропейських держав — Чехословаччини, Австрії та Німеччини, приймаючи українських студентів на навчання, зараховувала їм курси «катакомбного» вузу. Майже такий же шлях пройшла у Львові і Українська політехніка. Потребу українців в середніх освітніх закладах намагалося задовольнити товариство «Рідна школа», яке до 1938 р. заснувало 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Значну частину витрат на ці заходи покривали внески його членів, кількість яких зросло від 5 тис. у 1914 р. до 100 тис. у 1938 р. Задоволення загальнокультурних потреб залишалося у сфері діяльності товариства «Просвіта», яке в 1939 р. налічувало понад 360 тис. осіб. Воно утримувало широку мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки та ін. Продовжували діяти довоєнні організації сільської молоді «Сокіл», «Луг» (раніше «Січ») і міської — «Пласт», яку польський уряд у 1930 р. заборонив, вважаючи її розсадником українського націоналізму.

Головним осередком української науки було НТШ, яке нараховувало в 30-х роках, понад 200 науковців. Це літературознавці М. Возняк, К. Студинський, В. Щурат, історики І. Кріп'якевич, С Томашівський, філолог і мистецтвознавець І.Свєнціцький, математик В. Левицький та ін. НТШ відігравало важливу роль у розвитку історії, етнографії, археології та літературознавства. Воно підтримувало тісні зв'язки з ВУАН. Членами товариства стали такі вчені, як А. Кримський, Д. Яворницький та ін. У свою чергу, академіками ВУАН були обрані М. Возняк, В. Гнатюк, К. Студинський, В.Щурат. Однак після трагічних подій в СРСР у 1933 р. ці зв'язки перервалися, а західноукраїнські вчені на знак протесту проти терору і голодомору в Україні відмовилися від своїх академічних зарплат. Президія ВУАН виключила їх з Академії.

Західноукраїнська художня література збагатилася за цей період багатьма новими іменами талановитих поетів — Р. Купчинського, О. Бабія, Б. Кравціва, Б. Антонима, визначних прозаїків — Б. Лепкого, У. Самчука, І. Вільде, Н. Королеви та багатьох інших. Видавалися літературні журнали, збірники, твори. Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори — І. Труш, А. Монастирський, О. Кульчицька. У Західній Україні існували також польські та єврейські культурні осередки. Центром польської науки був Львівський університет, однак між польськими і українськими вченими, панувало відчуження.

Церква Західної України мала кілька конфесій. Найбагатшою і найвпливовішою була греко-католицька, яка нараховувала 4 млн віруючих. Вона мала цілу мережу молодіжних організацій, жіночих товариств, навіть свою політичну партію. У 1928 р. заснувала єдиний український вищий навчальний заклад у Польщі — Теологічну академію у Львові, ректором якої був Й. Сліпий. Було засновано також три нові семінарії.

Своїми досягненнями у міжвоєнний період греко-католицька церква значною мірою завдячує митрополиту Андрію Шептицькому, найвпливовішому діячеві західноукраїнського суспільства, який твердо спрямовував діяльність церкви на збереження нею українського характеру, східних обрядів, на підтримку національних прагнень українців. Це сприяло зростанню його популярності. Митрополит Андрій Шептицький мав значний вплив на політичне життя. На початку 30-х років він енергійно протестував проти «пацифікації», засуджував націоналістичний екстремізм, терористичні акти ОУН, а також гостро критикував комуністів.

Православна церква, яка нараховувала близько 2 млн парафіян, не мала протекції Риму, як уніати, і польські урядові кола здійснювали по відношенню до неї репресивну політику. У 1924 р. вона під тиском уряду розірвала зв'язки з московським патріархатом і проголосила автокефалію. Поширювалося використання української мови в церковних обрядах, релігійних публікаціях, семінаріях. Занепокоєний уряд почав насаджувати польську мову в церковній службі, а потім перейшов до насильницького навернення православних в католицьку віру, що супроводжувалося масовим знищенням православних церков. Українці рідко зрікалися своєї віри, і здобутки поляків були мізерними.