УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ПІД ПРОВОДОМ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. Українсько-московський договір та його реалізація в 1654—1657 pp.

Переяславська рада

Богдан Хмельницький був зайнятий війною з Польщею та похоронами Тимоша і прибув до Переяслава лише 16 січня 1654 р. Він уникав будь-яких урочистих церемоній і, як пише А.Полонська-Василенко, жодного разу не запросив московських послів до себе. Можливо, тому й обрав для переговорів не Київ, а тихий козацький Переяслав. Під час Переяславської ради, яка відбувалася 18 січня й ухвалила рішення про прийняття протекції царя, трапився інцидент: коли духовенство хотіло привести до присяги гетьмана й старшину, Б.Хмельницький зажадав від московських послів, щоб вони перші склали присягу від імені царя. Боярин Бутурлін, голова московського посольства, рішуче відмовився це зробити. Тоді гетьман і старшина залишили переговори, що стало причиною публічного скандалу. В.Бутурліну довелося двічі повторювати запевнення, що цар охоронятиме всі права України й державний лад її буде збережено. Лише після цього гетьман і старшина погодилися на присягу. Адже в разі відмови Україні на залишалася сам на сам з Польщею та її новим союзником — Кримським ханством.

Всього на вірність московському цареві 18 січня присягнуло 284 особи. Згодом представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України, де присягу, за їхніми даними, склали 127 328 осіб чоловічої статі. Відмовилися присягати ряд представників козацької старшини, зокрема І.Богун та І.Сірко, Брацлавський, Кропив'янський, Полтавський, Уманський козацькі полки, деякі міста, наприклад Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косовим.

Ратифікація договору мала відбутися в Москві. Сам Б.Хмельницький туди не поїхав. Посли — військовий суддя Саму'їл Зарудний та полковник Павло Тетеря — привезли в Москву акредитовані грамоти від гетьмана, «Статті Хмельницького» (23 статті) та низку листів. Основна ідея цих документів — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.