ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА. «Королівство Русі» Данила Галицького

Данило Галицький

Відновивши внутрішню єдність своїх земель, Галицько-Волинська держава набуває сили та відвойовує втрачені позиції. Навесні 1238 р. Данило розгромив тевтонських рицарів Добжинського ордену під Дорогочином, які захопили це західноволинське місто, і припинив їхнє подальше просування на українські терени. У 1239 р. він заволодів Києвом, прогнавши смоленського князя Ростислава та посадивши там свого намісника Дмитра. Під його владою опинилися практично всі українські правобережні землі. Здавалося, відродження колишньої державної могутності лише справа часу. Та на заваді здійсненню широких політичних планів галицько-волинського князя стала монголо-татарська навала, яка стрімко насувалася на Русь.

На поч. 1241 p., вже завоювавши майже всю Русь, орди Батия вдерлися в Галичину і на Волинь, вбиваючи людей, плюндруючи їхнє майно. Десятки міст і сіл вже ніколи не піднялися з попелищ, наприклад, Плісненськ, Звенигород, Бич. Незабаром усі українські землі опинилися в руках азійських завойовників. У той час Данила Галицького не було у князівстві. Він, маючи досвід боротьби з монголо-татарами на Калці, добре розумів їхню небезпеку, а тому подався на Захід, щоб домовитися з правителями Угорщини та Польщі про спільні дії проти загарбників. Однак з цієї затії нічого не вийшло, бо угорці й поляки, надіючись, що ординці їх не досягнуть, відмовилися від будь-яких союзів, про що згодом гірко пошкодували.

Повернувшись на рідні землі після відходу монголо-татарських полчищ, Данило Романович застав згарища й руїни. Водночас він у черговий раз зіткнувся зі свавіллям галицьких бояр. Скориставшись відсутністю князя, вони запросили на престол представника чернігівської династії Ростислава Михайловича, який був зятем угорського короля і вже тривалий час претендував на Галич. У 1245 р. Данило в битві під Ярославом на Сяні вщент розгромив Ростислава разом із військом його союзників — угорців і поляків — та дружинами бунтівливого галицького боярства. У результаті було зламано опір боярської опозиції та остаточно завершено виснажливу, майже сорокарічну боротьбу за спадщину Романа Мстиславича. Водночас Ярославська битва на ціле століття зупинила експансію Угорщини та Польщі на українські землі.

Зміцнення Галицько-Волинської держави занепокоїло монголо-татарського хана. Особливо те, що Данило тривалий час вперто ігнорував Золоту Орду та, на відміну від північно-східних князів, не їхав до резиденції Батия за ярликом на княжіння. І лише в 1245 р. після татарського наказу «дай Галич» він, щоб уберегти династичні володіння від ворожого плюндрування, змушений був відправитися до монголо-татарської столиці Сараю і там визнати васальну залежність від Золотої Орди (1246).

На відміну від інших земель колишньої Київської держави, якихось чітко визначених форм підпорядкування Орді Галицько-Волинське князівство в той час не мало. Данило періодично був змушений надавати татарам допоміжні військові підрозділи в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, інколи сплачувати річну данину — т. зв. татарщину, віддавати певні ознаки шани ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість українська держава фактично зберігала незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим, Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набрала небажаних для неї масштабів.

Після свого відвідання Орди Данило не відмовився від намірів будь-що позбутися монголо-татарської опіки. Формальне визнання залежності від хана давало йому можливість виграти час для збирання сил та підготовки вирішального удару по золотоординцях. Із подвоєною енергією береться він за відбудову держави. її столицю було перенесено зі зруйнованого Галича до Холма, де звели фортифікаційні споруди, церкви, заклали гарний парк. Водночас велося будівництво, насамперед оборонне, в інших містах. Саме в ці часи споруджуються перші муровані фортеці та потужні замкну Бересті, Кам'янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському тощо. З ініціативи Данила було зміцнено Карпатську оборонну систему, що закривала шлях уграм у Галицько-Волинське князівство. У 1256 р. він заклав місто Львів, яке назвав на честь свого сина Лева. Загалом, згідно з літописом, за його правління було засновано близько 70 міст, в яких розвивалися ремесла та промисли, будувалися пишні будівлі, храми. Щоб підняти економіку держави, Данило Романович запрошував до міст ремісників та купців із сусідніх країн, налагоджував внутрішню і зовнішню торгівлю, сприяв розвитку соляних промислів. Йому вдалося захистити від надмірних поборів селян, котрі були надійною опорою князя. З них він сформував важку озброєну піхоту, що замінила боярські дружини.

Прагнучи звільнити українські землі від монголо-татарського іга, Данило Галицький значну увагу приділяв ідеї створення міжнародної антиординської коаліції. З цією метою він налагоджує союзницькі відносини з Польщею, Угорщиною, Володимиро-Суздальським князівством, зміцнює їх династичними шлюбами. Зокрема, один його син — Лев — одружився з дочкою угорського короля Бели FV Констанцією, другий — Роман — з племінницею австрійського герцога Фрідріха II Гертрудою, спадкоємицею австрійського престолу (намагання Данила утвердити сина на володіння його дружини зазнали невдачі), доньки вийшли заміж за, відповідно, мазовецького князя Земовита та володимиро-суздальського князя Андрія Ярославича. Однак до очікуваних наслідків ці зовнішньополітичні кроки галицько-волинського князя, на жаль, не привели. Захід не мав наміру серйозно прилучатися до збройної боротьби проти ворога, тим більше споряджати воєнні експедиції у далекі східні степи. Що ж до володимиро-суздальського князя, то він, після того як у 1252 р. Золота Орда завдала спустошливого превентивного удару по його володіннях, втратив свій престол і втік до Швеції.

Ще одною спробою князя Данила знайти собі спільників у боротьбі проти золотоординського іга були його зносини з Папою Римським Інокентієм IV, який мав значний вплив на європейські країни. Головним змістом їхнього листування були питання протитатарської допомоги і церковного об'єднання. Данило Романович погоджувався передати свої володіння під церковну юрисдикцію Риму, але за умови організації хрестових походів проти Золотої Орди. Папа ж виступав з ідеєю не активної боротьби, а лише формування оборонного фронту для захисту Західної Європи від монголо-татарських набігів. Ці розбіжності привели до того, що коли у 1247 р. Інокентій IV через свого посланця передав Данилові королівську корону, то останній відмовився від неї, мотивуючи тим, що без серйозних гарантій західної допомоги цей крок може спровокувати агресію татар. До того ж ідею церковного об'єднання не сприйняла православна ієрархія. Зокрема, сподвижник Данила Галицького Кирило, якого він призначив у 1246 р. митрополитом Русі, навіть розірвав стосунки з князем і подався на північ до Олександра Невського, який теж був противником унії.

У 1253 р. Данило Галицький остаточно вирішив розпочати активну боротьбу з монголо-татарськими ордами на Правобережжі. У той же час Папа Римський виступив з проектом організації хрестового походу проти Золотої Орди і створення коаліції Польщі, Чехії, Моравії, Сербії та померанських князівств. Тому, надіючись отримати допомогу від Заходу, галицько-волинський князь погоджується на своє коронування та об'єднання церков. Місцем коронації став Дорогочин на Підляшші, де перебував Данило Романович під час одного з воєнних походів. Що ж до питання унії, то папу було визнано верховним пастирем руської церкви, але водночас підтверджено непорушність східного обряду і церковних прав.

Коронування Данила Романовича і надання Галицько-Волинському князівству статусу королівства істотно піднесло авторитет української держави серед європейських народів. Однак сподівання, що католицька Європа допоможе, не справдилося. Тому Данило розриває угоду про унію і вирішує власними силами воювати проти монголо-татар. Насамперед він зайнявся зміцненням свого війська та рубежів держави. З цією метою здійснив кілька походів на племена ятвягів, що нападали на прикордонні землі Волині, здобув у литовського князя Міндовга ряд міст у Білій Русі, які передав в управління синові Роману (у 1256 р. Роман загинув, захищаючи згадані території від литовців), ще раніше підкорив Люблінську землю. У 1254 р. був укладений військовий союз Данила з Міндовгом проти Золотої Орди, скріплений династичним шлюбом королевича Шварна з литовською княжною. Протягом 1254— 1255 pp. військо Романовичів здобуло міста, що піддалися татарам у т. зв. Болохівській землі (у районі річок Буг, Случ і Тетерев). А коли загони золотоординського представника на Правобережжі хана Куремси перейшли в контрнаступ, то були розгромлені під Володимиром і Луцьком. Подальший намір короля Данила рушити на Подніпров'я та визволити Київ не був реалізований через зраду литовців.

Особливо ускладнилася ситуація в українському королівстві, коли Куремсу у 1258 р. замінив енергійний воєначальник Бурундай. Романовичам довелося допомагати монголо-татарам у їхньому поході на Польщу й Литву і тим розірвати з останніми союзницькі відносини. А в 1259 р. вони під тиском величезного ординського війська були змушені зруйнувати укріплення найбільших фортець: Володимира, Кременця, Луцька, Львова. Лише Холм не скорився і зберіг свої фортифікації.

В останні роки свого життя король Данило Галицький знову повернувся до ідеї створення антиординської коаліції, докладаючи для її реалізації чималих зусиль. Але вони, як і раніше, не увінчалися успіхом. Невдачі лягли на нього важким тягарем, підірвали здоров'я, адже руйнувалися його плани опанувати Східну Україну та Київ і визволитися від монголо-татарського ярма. У 1264 р. Данило Романович помер і був похований у своєму улюбленому місті Холмі. Так закінчилося життя визначного правителя, дипломата і полководця, який багато зробив для економічного й культурного піднесення країни, проводив активну зовнішню політику, був єдиним серед руських правителів XIII ст., якому неодноразово вдавалося перемагати монголо-татарські орди.

Його заслуга полягала насамперед у тому, що він зумів в умовах складного зовнішнього оточення, монголо-татарської навали перетворити Галицько-Волинське князівство, а згодом королівство, у міцну й велику загальноукраїнську державу, з якою рахувалися на Заході й на Сході.