СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ. Основні орієнтири зовнішньої політики

Західний напрямок

Перші кроки України на міжнародній арені в значній мірі були зумовлені прагненням вийти з-під нав'язливого впливу Росії, яка ніяк не могла побороти імперський комплекс «старшого брата». Трохи пізніше ця ситуація знайшла своє відображення у трансформації проголошеного Декларацією про державний суверенітет України принципу нейтралітету і позаблоковості. Так, у згадуваних уже «Основних напрямках зовнішньої політики України» зазначалося: «З огляду на кардинальні зміни, які відбулися після розпаду СРСР і які визначили сучасне геополітичне становище України, проголошений нею свого часу намір стати у майбутньому нейтральною та позаблоковою державою має бути адаптований до нових умов і не може сприйматися за перешкоду для її повномасштабної участі у загальноєвропейській структурі безпеки».

Початок входження України у світовий політичний простір був доволі обнадійливим. Протягом першого року існування українську державність визнали понад 130 країн світу, дипломатичні відносини було встановлено у повному обсязі зі 106 з них, а 40 держав відкрили у Києві свої представництва. До січня 1993 р. українська дипломатія уклала 35 міжнародних і 88 міжурядових двосторонніх договорів.

Важливою подією на шляху європейської інтеграції України, свідченням її незалежної й рівноправної міждержавної політики стало підписання Президентом Кравчуком 26 лютого 1992 р. у столиці Фінляндії Гельсінкського заключного акта. Головним принципом цього документа було положення про відсутність територіальних претензій та непорушність кордонів.

Певне напруження у стосунки між Українською державою та Заходом, а також Росією внесла проблема ядерної зброї, розміщеної на українській території. Після розпаду СРСР Україна стала третьою за могутністю ядерною державою в світі після США і Росії, з арсеналом більшим, ніж у Великобританії, Франції і Китаю разом узятих. У той же час наша країна підтверджувала свій намір стати без'ядерною державою, проголошений у Декларації про державний суверенітет, і навіть розпочала цей процес — до березня 1992 р. з України в Росію було вивезено 57 % тактичної ядерної зброї. Однак із загостренням напруженості у відносинах між Україною та Росією, викликаної суперечками про підпорядкування Чорноморського флоту та претензіями Росії на Крим, Президент Кравчук 12 березня 1992 р. оголосив про тимчасове припинення вивезення зброї. Українська держава поставила перед світовим співтовариством вимоги про надання їй твердих гарантій безпеки і територіальної цілісності, особливо з огляду на зростання російської небезпеки, та достатньої фінансової і технічної допомоги для потреб ядерного роззброєння.

Остаточного компромісу було досягнуто 14 січня 1994 p., коли у Москві президенти України, США і Росії підписали тристоронню заяву, згідно з якою США та Росія пообіцяли надати Україні гарантії безпеки, як тільки вона стане учасником Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як держава, що не володіє ядерною зброєю. Ці гарантії передбачали поважання незалежності і суверенітету України, недоторканність її кордонів, територіальну цілісність, утримання від загрози силою чи її використання, економічного тиску на Україну тощо. Такі ж гарантії безпеки Україні готова була надати Великобританія. Крім того, Україна мала отримати «справедливу та своєчасну компенсацію» за вартість високозбагаченого урану, що містився у ядерних боєзарядах, розташованих на її території, по мірі того як ці боєзаряди вивозитимуться до Росії на розукомлєктування. Зокрема Росія у порядку компенсації зобов'язувалася постачати в Україну низькозбагачений уран для потреб її атомної енергетики, а США мали надати технічну та фінансову допомогу для безпечного демонтажу ядерної зброї. 16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до ДНЯЗ. У 1996 р. Українська держава виконала взяті на себе зобов'язання, остаточно позбувшись ядерного арсеналу. Таким чином Україна стала першою країною, яка відмовилася від ядерної зброї, зробивши одночасно крок до без'ядерного майбутнього світу.

Вирішення проблеми ядерного роззброєння стало для України, за влучним висловом історика О.Бойка, своєрідним ключем, яким можна було відімкнути двері у західний світ. Зростання зовнішньополітичної активності України у західному напрямку виявилося у тому, що на 1 січня 1995 р. вона була членом 37 міжнародних міжурядових організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного валютного фонду, Європейського банку реконструкції і розвитку, у тому ж році стала повноправним членом Ради Європи, а в наступному — Центральноєвропейської ініціативи. Україна першою з країн СНД ще у 1994 р. підписала угоди про партнерство і співробітництво з Європейським Союзом, вступ до якого є її стратегічною метою, та приєдналася до програми співробітництва з НАТО «Партнерство заради миру». У травні 1997 р. у Києві було відкрито інформаційний центр НАТО, а в липні того ж року в Мадриді Україна і НАТО підписали Хартію про особливе партнерство, де, серед іншого, зазначалося, що «НАТО продовжуватиме підтримувати суверенітет та незалежність України, її територіальну цілісність.., а також принцип непорушності кордонів». Активною є участь України в миротворчих силах ООН, які виконують завдання у регіонах, де тривають міжетнічні та громадянські конфлікти.

Динамічнішим стало двостороннє співробітництво України з такими державами, як США, Канада, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Австрія та ін. Плідно розвиваються відносини із західними сусідами, передусім Польщею, яка є стратегічним партнером України, а також Угорщиною, Чехією, Словаччиною. Дещо напруженими певний час були відносини з Румунією, яка висувала до України територіальні пре-тензії щодо Північної Буковини і Бессарабії. Проте сторонам все ж вдалося дійти порозуміння.