Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ. Україна в другій половині 1990-х років: Президент Леонід Кучма

Виборчі перегони 1998—1999 pp.

Загострення соціально-економічної та політичної ситуації в країні стало родючим ґрунтом для зростання впливу лівих сил. Свідченням цього був їхній успіх на виборах до Верховної Ради в березні 1998 р., які відбувалися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Виборці мали можливість вибирати не лише між окремими кандидатами в депутати, а й між тридцятьма політичними партіями і блоками. Необхідний чотиривідсотковий бар'єр подолали лише вісім партій і блоків: Комуністична партія (лідер — П.Симоненко) — 24,7 %, Рух (В.Чорновіл) — 9,4 %, виборчий блок Соціалістичної та Селянської партій «За правду, за народ, за Україну» (О.Мороз, С. Довгань) — 8,6 %, Партія зелених (В.Кононов) — 5,4 %, Народно-демократична партія (А.Матвієнко) — 5 %, «Громада» (П.Лазаренко) — 4,7 %, Прогресивна соціалістична партія (Н.Вітренко) — 4,05 %, Соціал-демократична партія (об'єднана) (В.Онопенко) — 4,01 %. Відповідно до поданих голосів КПУ отримала в парламенті 124 депутатських місця, Рух - 45, СПУ-СелПУ - 35, НДПУ - 23, «Громада» - 20, ПЗУ - 19, ПСПУ - 16, СДПУ(о) - 16.

Решта місць дісталася безпартійним депутатам. Головою парламенту після тривалих дебатів і не без допомоги виконавчої влади було обрано представника Селянської партії Олександра Ткаченка.

Кампанія по виборах Президента України почалася у травні 1999 р. Претендентами на президентський пост було зареєстровано 15 чоловік: О.Базилюк, Н.Вітренко, М.Габер, В.Кононов, Ю.Кармазін, Ю.Костенко, Л.Кучма, Є.Марчук, О.Мороз, В.Олійник, В.Онопенко, О.Ржавський, П.Симоненко, О.Ткаченко, Г.Удовенко. За результатами голосування, у другий тур виборів, який відбувався 14 листопада 1999 p., вийшли діючий Президент Л.Кучма та лідер комуністів П.Симоненко. Переміг Леонід Кучма, набравши 56,6 % голосів, за П.Симоненка проголосувало 37,8 % виборців.

Отже, на зламі тисячоліть український народ, поставлений перед дилемою: комуністичне вчора чи шлях реформ, важкий і непослідовний, обрав останнє. Він ще раз надав кредит довіри Л.Кучмі, як лідеру держави, сподіваючись від нього активних та рішучих дій у розв'язанні існуючих проблем. Схоже, що й сам повторно обраний Президент налаштований на зміни. У інавгураційній промові 30 листопада 1999 р. він заявив: «Сьогодні я збагачений досвідом — як позитивним, так і негативним. Сьогодні я краще, повніше знаю, що і як треба робити. І чого робити не слід. Ця впевненість у своїх силах і можливостях, силах і можливостях українського народу дає мені підстави сказати: перед вами постане новий Президент».

Поряд із оптимістичними заявами Президента Кучми, надії вселяють також істотні зміни, що сталися наприкінці 1999 — на поч. 2000 р. у виконавчій та законодавчій гілках влади. По-перше, 22 грудня 1999 р. Верховна Рада дала згоду на президентське подання щодо призначення прем'єр-міністром відомого реформатора Віктора Ющенка, який раніше працював головою Національного банку. По-друге, 13 січня 2000 р. одинадцять парламентських фракцій заявили про створення правоцентристської більшості у Верховній Раді та прагнення до конструктивної співпраці з Президентом і Кабінетом міністрів. Новим головою парламенту було обрано Івана Плюща, Представника Народно-демократичної партії.

Залишається сподіватися, що «новий» Президент, новий уряд та парламентська більшість спільними зусиллями зможуть створити необхідні передумови, за яких Україна стане демократичною і заможною державою, якою по праву зможуть гордитися всі українці.