Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНА НА ПЕРЕЛОМІ: 1985-1991 роки. Зростання національної свідомості

Початки національного відродження

Провісником українського національного відродження стала Спілка письменників України (СПУ) та її друкований орган — газета «Літературна Україна». Публікації на газетних шпальтах виступів та статей Р.Братуня, О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, С.Плачинди та ін. письменників, де піднімалися проблеми захисту української культури, навколишнього середовища, містилися перші згадки про забуті сторінки історії України, мали широкий відгомін у суспільстві. Влітку 1987 р. Пленум Правління СПУ, висловивши глибоке занепокоєння тим, що поступово з нашого життя йде рідна мова, дійшов висновку про доцільність її конституційного захисту та відправив до Президії Верховної Ради УРСР відповідного листа. Значною була заслуга письменників у справі повернення в українську літературу раніше заборонених чи «небажаних» творів, зокрема, В.Винниченка, Г.Косинки, представників «розстріляного відродження: М.Зерова, М.Куліша, В.Підмогильного, М.Хвильового; з'явилися історичні праці М.Грушевського, Д:Яворницького тощо.

Стрімка політизація суспільства яскраво проявилася у створенні та діяльності різноманітних «неформальних» груп та організацій, непідконтрольних КПРС. У сер. 1987 р. у Києві був заснований Український культурологічний клуб, до якого належало чимало дисидентів та колишніх політв'язнів (С.Набока, Л.Мілявський, О.Шевченко, О.Матусевич). На його засіданнях відкрито обговорювалися питання про голодомор 1932 — 1933 pp., визвольні змагання 1917 — 1921 pp. та ін. Тоді ж. у Львові з'явилося культурологічне Товариство Лева, яке об'єднувало переважно молодих людей. Починаючи з 1987 р. в Україну з ув'язнення повертається цілий ряд таких відомих представників дисидентського руху, як В.Чорновіл, М.Горинь, М.Горбаль та ін. Влітку 1988 р. вони на базі Української гельсінкської групи створили політичну організацію республіканського масштабу, яка отримала назву Українська гельсінкська спілка (УТС) і виступала за самостійність України, її лідером став політв'язень з 26-річним «стажем» Левко Лук'яненко, звільнений наприкінці того ж року. На початку 1989 р. виникло Товариство української мови ім. Т.Шевченка — перша масова українська організація, що перебувала поза партійним контролем. Того ж року відбулася установча конференція історико-просвітницького товариства «Меморіал», яке виступало за увічнення пам'яті жертв комуністичних репресій. Наприкінці жовтня 1989 р. була створена Асоціація «Зелений світ» на чолі з письменником Ю.Щербаком, що, на відміну від заформалізованого Українського державного комітету з питань зовнішнього середовища, гостро ставила питання про екологічні проблеми в республіці.

Творення неформальних організацій не обмежувалося лише Києвом та Львовом, а поширювалося й на інші регіони України. Зокрема активну діяльність у 1987 — 1989 pp. розгорнув політклуб «Планета», створений студентами історичного факультету Кам'янець-Подільського педінституту. Його члени (С.Бабій, Ю.Байдюк, М.Лазаревич, В.Нестеренко, К.Тимчук), виступаючи в багатьох колективах міста та області, гостро критикували партійно-державне керівництво республіки, передусім першого секретаря ЦК КПУ В.Щербицького, яке не лише пленталося у хвості демократичних змін, але й чинило їм усілякі перепони, ознайомлювали з «білими плямами» української історії, засуджували дискримінаційну політику щодо української мови. У 1988 р. окремі з них організували у Кам'янці-Подільському акцію збору підписів за надання українській мові державного статусу, за що під тиском місцевого управління КДБ та міськкому КПУ ледь не були виключені з інституту. Врятували лише активна підтримка більшої частини викладацького колективу історичного факультету, студентів та статус депутата міської ради одного з організаторів акції. Ця загалом пересічна подія яскраво засвідчила суперечливість перебудованих процесів у республіці. Якщо в Москві журнал «Огонек», редагований українцем В.Коротичем, вже публікував відверто антирадянських авторів, то в Україні навіть захист української мови міг послужити приводом для переслідування. А в Києві за спробу провести демонстрацію до другої річниці Чорнобильської трагедії кількох лідерів Українського культурологічного клубу було заарештовано.

Проте переслідуваннями, арештами, каральними акціями загонів міліції особливого призначення (ОМОН) чи навіть цькуваннями собаками годі вже було спинити хвилю зростаючого людського невдоволення політикою тодішніх республіканських властей. Так, у червні — липні 1988 р. відбулися перші багатотисячні несанкціоновані мітинги у Львові, у яких активну участь брали такі відомі представники дисидентського руху, як В.Чорновіл, брати Горині, подружжя Калинців та ін. Мітингуючи дискутували щодо розв'язання нагальних національних проблем, вимагали спорудження у Львові пам'ятника Т.Шевченкові та жертвам комуністичного терору, піднімали питання про реабілітацію вояків УПА. 13 листопада 1988 р. 20-тисячний мітинг, присвячений екологічним проблемам, відбувся у Києві. Незабаром мітинговий вал, а разом з ним і національна символіка (вперше синьо-жовтий прапор було піднято 26 березня 1989 р. на мітингу у Львові) поширилися по всій Україні.

Вагомим чинником зміцнення українського демократичного руху були незалежні українські видання: друковані органи УГС — газета «Голос відродження» та відновлений «Український вісник», а також журнали «Євшан-зілля», «Кафедра», молодіжні часописи «Дзвін», «Молода Україна», «Поступ» та ін. У 1989 р. нараховувалося понад 50 таких видань, а до сер. 1990 р. їх кількість зросла до півтори сотні (як правило, вони готувалися в Україні, а видавалися у Прибалтиці). Під їхнім впливом змінювалися у кращий бік офіційні видання: газети «Літературна Україна», «Молодь України», журнали «Київ», «Вітчизна», «Жовтень», «Прапор» (останні два змінили свої назви на «Дзвін» та «Березіль») тощо. Саме на сторінках згаданих видань вперше з'явилися матеріали про криваві злочини комуністичного режиму в Україні, висвітлювалися основні віхи українських визвольних змагань, друкувалися твори раніше заборонених авторів.

Тим часом в Україні все частіше лунали вимоги про відставку В.Щербицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК Компартії України став В.Івашко. Зміни у керівництві верхнього ешелону влади привели до деякого прискорення демократичних процесів в Україні. Зокрема, важливою віхою у національному відродженні стало прийняття у жовтні 1989 р. закону «Про мови в Українській РСР», згідно з яким проголошувався державний статус української мови. У 1990 р. значного резонансу набули два масові політико-просвітницькі заходи новоствореного Народного Руху України (НРУ або Рух). Перший — це «живий ланцюг», присвячений Акту злуки УНР і ЗУНР, у якому 21 січня під національними прапорами стали, за різними даними, від 450 тис. до 3 млн. осіб від Івано-Франківська через Львів до Києва. Він продемонстрував єдність України та зростаючу силу НРУ. Другою рухівською акцією було велелюдне святкування у серпні 500-річчя українського козацтва. У значній мірі завдяки Рухові у ряді західноукраїнських міст відбувся демонтаж пам'ятників Леніну, як символів тоталітарної доби. Вперше це сталося 1 серпня 1990 р. у Червонограді на Львівщині. З обласних центрів комуністичного ідола першим позбувся Тернопіль — 8 серпня 1990 р.

Складовою демократичних процесів, які відбувалися в Україні, став рух за легалізацію українських церков — греко-католицької (УГКЦ) та автокефальної православної (УАПЦ). Першими успіху добилися вірні УГКЦ: 1 грудня 1989 p., під час візиту М.Горбачова до Ватикану, було домовлено про ЇЇ легалізацію. 26 січня 1990 р. греко-католицька ієрархія скликала синод, який проголосив легалізацію УГКЦ. А 5 — 6 червня 1990 р. в Києві відбувся собор УАПЦ, який формально затвердив факт відновлення УАПЦ та ухвалив історичне рішення про створення її патріархату.