Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ВІД ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ ДО НЕОСТАЛІНІЗМУ: УКРАЇНА в середині 1950-х - першій половині 1980-х років. Дисидентський рух

Форми спротиву

Одною з найпоширеніших форм спротиву комуністичному тоталітаризмові став т. зв. самвидав. Серед перших «самвидавних» публікацій, які фактично започаткували український дисидентський рух, був «Відкритий лист до ООН», що його передали 1955 р. українські політичні в'язні мордовських таборів. З часом кількість такого роду видань зростає. У сер. 1960-х років шляхом «самвидаву» розповсюджувалися такі знамениті твори, як «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби з критикою русифікаторської політики КПРС; «Лихо з розуму» та «Правосуддя чи рецидиви терору?» В'ячеслава Чорновола, де подавалися відомості про репресованих протягом 1965— 1966 pp., розкривалися механізми політичних репресій; «Репортаж із заповідника імені Берії» та «Серед снігів» Валентина Мороза, які викривали рецидиви сталінізму; патріотичні поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка тощо. Певний час також поширювався машинописний журнал Українського національного фронту «Воля і Батьківщина». Велика частина самвидаву різними шляхами потрапляла на Захід, де ставала поштовхом до організації міжнародних кампаній на підтримку вимог українських дисидентів.

Значну роль для організаційної консолідації українського дисидентського руху відіграв поза цензурний журнал «Український вісник», шість номерів якого вийшли протягом 1970—1972 pp. у Львові за редакцією В.Чорновола. Тут друкувалися заборонені цензурою твори, замовчувана суспільно-політична інформація, хроніка репресій проти дисидентів.

Важливою формою боротьби проти зростаючих репресій були демонстрації протесту. Дисиденти надсилали петиції й листи протесту проти репресій у вищі партійні та державні інстанції, створювали громадські комітети на захист заарештованих, приїжджали на відкриті процеси над інакодумцями, але відмовлялися виступати на них свідками тощо. Восени 1965 р. під час прем'єри фільму С.Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» в Києві В.Стус, І.Дзюба та В.Чорновіл закликали присутніх на знак протесту проти масових арештів української інтелігенції підвестися з місць. Близько півтори сотні людей встали. Це був перший громадський протест проти політичних арештів у СРСР після смерті Сталіна. Трохи згодом, у 1968 p., 139 діячів науки, літератури і мистецтва, робітників та студентів (кінорежисер С.Параджанов, композитор П.Майборода, поетеса Л.Костенко, поети В.Стус та І. Драч, депутат Верховної Ради СРСР, авіаконструктор О.Антонов, історик М.Брайчевський та ін.) звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС з листом у зв'язку з незаконними репресіями, що відбувалися в Україні (згодом підписанти поплатилися за свою ініціативу).

Іноді акції протесту набирали крайніх форм. У 1968 р. колишній в'язень комуністичних таборів, вояк УПА Василь Макух з Дніпропетровська обілляв себе бензином на Хрещатику і запалив, вигукуючи: «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!» Від опіків він помер у лікарні. Наступного року Микола Бери-славський з Бердянська, також колишній вояк УПА, повторив акт самоспалення у Києві (при собі він мав транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури»). Йому вдалося вижити, після чого отримав 2,5 роки таборів. У 1978 p., протестуючи проти колоніального становища України, на могилі Т.Шевченка у Каневі вчинив акт самоспалення Олекса Гірняк із Калуша.

Нерідко українські дисиденти вдавалися до зречення радянського громадянства, подавали заяви на виїзд за кордон. Проте лише окремим із них удавалося прорватися через «залізну завісу». Більшість за такі дії опинялася в таборах і в'язницях. Хоча й там вони не припиняли боротьби: знову ж таки відмовлялися від громадянства СРСР, проголошували себе українськими самостійниками, вимагали визнання за собою статусу «політичних в'язнів», збирали факти брутального ставлення табірної адміністрації до політв'язнів, передавали інформацію своїм однодумцям на волю. У 1978 р. у зверненні 18 українських політв'язнів, що перебували у мордовських таборах, пролунав заклик до виходу України зі складу СРСР і створення незалежної демократичної держави.

Своєрідними протестними акціями ставали відзначення урочищ, присвячених життю та творчості Т.Шевченка, І.Франка, Л.Українки, де читали вірші, співали пісень, обговорювали наболілі проблеми. Нерідко міліція та КДБ розганяли подібні зібрання, а їх учасників арештовували, як це сталося у 1970 р. з А.Лупиносом, який читав вірші біля пам'ятника Т.Шевченка у Києві.

Практикувалися також вивішування синьо-жовтих прапорів на честь важливих подій української історії. Подібні вчинки нерідко здійснювалися на Тернопільщині, Івано-Франківщині, Львівщині. Виявлені спецслужбами патріоти жорстоко каралися. Так, лише за намір вивісити національні прапори у Львові до річниці Акта відновлення Української держави В.Дужинський у 1957 р. отримав 25 років таборів суворого режиму, а М.Василів за виготовлення цих прапорів — 10 років. До того ж вони додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони проживання на території західноукраїнських областей.