Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

ВІД ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ ДО НЕОСТАЛІНІЗМУ: УКРАЇНА в середині 1950-х - першій половині 1980-х років. Поглиблення системної кризи тоталітарного режиму (друга половина 1960-х — середина 1980-х років)

Зміна політичного курсу

Якщо в економіці партійна верхівка на чолі з Леонідом Брежнєвим на початку, принаймні, декларувала деяку лібералізацію, то в суспільно-політичному житті ЇЇ прихід зразу ж позначився посиленням репресій проти шістдесятницького руху. їх масштаб в Україні знову виявився значно більшим, ніж будь-де в СРСР. Вже у серпні — вересні 1965 р. у ряді українських міст органи держбезпеки заарештували кілька десятків шістдесятників, яких звинуватили в антирадянській діяльності. Навесні 1966 р. Львовом, Києвом, Луцьком, Тернополем, Житомиром, Івано-Франківськом пройшла хвиля судових процесів, у результаті якої 20 чоловік були засуджені на різні терміни покарання. У мордовських таборах опинилася ціла низка представників української інтелігенції: науковці М. і Б. Горині, М.Осадчий, інститутські викладачі В.Мороз і Д.Іващенко, художник П.Заливаха, інженери О.Мартиненко, І.Русин та ін. Цей «табірний лікнеп» мав продемонструвати, ідо чекає тих, хто наважиться висловлювати незгоду з режимом, протестувати проти припинення процесу десталінізації.

Звичайно, розпочата комуністами хвиля репресій не могла обійтися без «ідеологічної приправи». ЦК КПУ надіслав до місцевих парторганізацій «закритого листа» з вимогою посилити «виховну роботу» з інтелігенцією. Як наслідок, на місцях відбувалися партійні збори, де «неблагонадійних» всіляко паплюжили, а згодом виключали з партії і комсомолу, звільняли з роботи, виганяли з вузів, переслідували членів їхніх родин. Водночас у пресі різко збільшилася кількість статей, спрямованих проти «українського буржуазного націоналізму». Внаслідок низки «закритих» постанов ЦК КПУ активізувалася цензура, набирала розмаху ідеологічна чистка гуманітарних закладів, редакцій засобів масової інформації.

У 1968 р. війська країн Варшавського договору на чолі з СРСР вторглися у Чехословаччину, щоб придушити там процес демократизації. Ця подія переконливо продемонструвала, що радянське керівництво, за висловом Г.Касьянова, остаточно перейшло на рейки неосталінізму (не випадково велика когорта сталіністів всерйоз розраховувала на реабілітацію свого кумира). По суті, відбувся «блідий ренесанс» минулих років. Репресії не набули таких потворних форм, як при Сталіні, і, головним чином, зводилися до тюремно-адміністративних методів переслідування. Тотальний пресинг стосувався в основному ідеології, культури, масової свідомості. Уже у березні 1969 р. з'явилася постанова ЦК КПУ, яка встановлювала персональну відповідальність керівників усіх структур ідеологічного циклу, зокрема преси, радіо, телебачення, кінематографії, установ культури і мистецтва, за ідейно-політичний зміст діяльності, зобов'язувала їх передусім протидіяти будь-яким «націоналістичним проявам». Почалося справжнє «полювання на відьом». Ідеологічно заклопотані керівники, побоюючись втратити роботу чи прагнучи добитися кар'єрного сходження вверх, невтомно вишукували «націоналізм», всіляко цькували тих, хто намагався зберегти в цих умовах свої творчі та суспільно-політичні переконання. Так, об'єктом їх пильної уваги були літературний критик І.Дзюба, скульптор І.Гончар, який утримував удома унікальну колекцію творів українського мистецтва, самодіяльний народний хор під керівництвом Л.Ященка та багато інших «підозрілих об'єктів». Що ж стосується партійного керівництва України, то воно, як правило, ревно виконувало настанови московського центру, про що, серед іншого, свідчать згадані постанови. Хоча слід віддати належне Петрові Шелесту, першому секретареві ЦК КПУ (1963—1972), котрий прагнув зміцнення автономного статусу республіки, вимагав від Москви таких капіталовкладень в економіку України, які відповідали б її внеску в союзний бюджет, намагався захищати мовні й культурні права українців від натиску здійснюваної Кремлем політики русифікації. Подібна поведінка, звичайно, не могла імпонувати московському керівництву, яке розпочало підготовку усунення Шелеста від влади. В сер. 1970 р. новим керівником республіканського КДБ призначили В.Федорчука, ставленика Москви і прибічника «жорсткого курсу» щодо інакомислячих, який замінив близького до Шелеста В.Нікітченка. У травні 1972 р. прийшла черга й самого П.Шелеста, якого усунули з посади за звинуваченням у «м'якотілості» до українського націоналізму та потуранні економічному «місництву» і перевели до Москви. Водночас було розгорнуто різку критику його книги «Україна наша радянська», яка вийшла ще в 1970 р., за «ідеалізацію минулого» та «недостатній інтернаціоналізм».