ВІД ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ ДО НЕОСТАЛІНІЗМУ: УКРАЇНА в середині 1950-х - першій половині 1980-х років. Десятиліття контрольованого лібералізму

Десталінізація

У ніч з 24 на 25 лютого 1956 р. на XX з'їзді КПРС М.Хрущов виголосив таємну доповідь про культ особи Сталіна (основні положення доповіді у дещо пом'якшеному вигляді стали відомими для широкого загалу лише у липні, завдяки постанові ЦК КПРС «Про подолання культу особи та його наслідків» від 30 червня 1956 p.). Делегати були шоковані, почувши про злочини жорстокого тирана, сфабриковані ним змови, його військову некомпетентність, що стала причиною катастрофи 1941 — 1942 pp., депортації цілих народів, у т. ч. й про наміри вислати всіх українців за межі Батьківщини тощо. Гостро критикуючи Сталіна, М.Хрущов, проте, не згадував про злочинну суть самої комуністичної системи, про необхідність покаяння компартії перед суспільством. Більше того, з його слів виходило, що жертвами репресій були лише члени партії, а не народ. Ведучи мову про відхилення від «ленінських норм життя», він замовчував, що саме В.Ульянов-Ленін був ініціатором комуністичних репресій, а Сталін лише йшов по стопах свого вчителя. В доповіді нічого не говорилося про злочинну суть колективізації, голодомор 1932—1933 pp., голод 1946—1947 pp., жахіття «радянизації» у Західній Україні, мільйони знищених у концтаборах людей.

Та, незважаючи на непослідовність, сам факт викриття зловісної діяльності Сталіна мав велике значення, адже було зроблено крок до зламу страхітливої репресивної машини, ідо перетворила країну у великий концентраційний табір. Водночас парадокс ситуації, за словами історика Г.Касьянова, полягав у тому, що розвінчування «культу особи» відбувалося цілком за канонами системи, яку ретельно вибудував сам Сталін. Партійно-бюрократична ієрархія, звикла до послуху, беззаперечно виконувала вказівки верхів. Розгорнулася «десталінізація по вертикалі»: автоматичне шаблонне засудження «культу особи» всіма партійними та ідеологічними структурами. Преса друкувала відповідні статті й огляди, історики викривали злочини сталінізму фактами, знайденими у тимчасово відкритих архівах. Що ж до України, то процес десталінізації суспільного життя тут розгортався дещо повільніше, ніж у центрі. Із запізненням стали з'являтися антисталінські статті у пресі. Тон і зміст критики були стриманішими. Зміни торкалися переважно сфери культурного життя. В галузі ідеології та політики вони не виходили за межі вказівок центру. Така ситуація значною мірою зумовлювалася надто свіжими ще в пам'яті широкомасштабними репресіями, які в Україні, як ніде інде, набирали найстрахітливіших ознак. Пам'ятали тут і про вислів, що «коли в Москві стрижуть нігті, то в Україні рубають пальці». Проте з наростанням валу засудження сталінізму активізувалися й українці.

Першою легальною спробою змінити існуючі порядки в українській літературі й мистецтві став виступ О.Довженка, який вимагав «розширення творчих меж соціалістичного реалізму». Багато зусиль для відродження рідної мови доклали М.Рильський, А.Хижняк, П.Плющ, М.Шумило, інші діячі культури. Було перевидано «Словник української мови» Б.Грінченка. Принциповій критиці піддано концепцію всебічної залежності творчості українських письменників від «російської передової культури». Демонстрацією піднесення національної свідомості українців стало широке відзначення по всій республіці 100-річчя з дня народження І.Франка у серпні 1956 р.

Позитивним змінам у суспільно-політичному житті України сприяла реабілітація, хоча й часткова, жертв сталінських репресій. З 1956 по 1963 р. в Україні було повністю реабілітовано 250 тис. осіб. Власті погодилися реабілітувати колишніх партійних і радянських керівників України — В.Чубаря, Г.Петровського, В.Затонського, С.Косіора, інших членів партії, проте не поспішали з реабілітацією сотень тисяч українців, якимось чином пов'язаних зі звинуваченнями у «націоналізмі». Навіть спроби реабілітувати українських націонал-комуністів М.Хвильового, О.Шумського і М.Скрипника були визнані помилковими і шкідливими.

Загалом ліберальні зміни відбувалися нелегко. Влітку 1957 р. проти хрущовських реформ, курсу на засудження «культу особи» Сталіна виступила верхівка ЦК партії. Вважаючи, що М.Хрущов у викритті Сталіна пішов надто далеко, т. зв. антипартійна опозиція вирішила усунути його від влади. Проте змовники, до яких належали В.Молотов, Л.Каганович, Г.Маленков, Д.Шепілов, не були підтримані КДБ і армією, а тому зазнали невдачі. Після цих подій позиції Хрущова значно зміцніли. У 1961 р. почалася нова хвиля десталінізації, кульмінацією якої стало винесення мумії тирана з кремлівського мавзолею. Було перейменовано всі об'єкти, які носили ім'я Сталіна, в т. ч. й Сталінську область на Донецьку, а місто Сталіно — на Донецьк.