Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ у 20—30-ті роки XX століття. Національна політика Польщі на окупованих територіях

Наступ на національні права українців

Метою польської політики на західноукраїнських землях було придушення національних прагнень українців. Але оскільки вони складали не менше 15—16 % всього населення Польщі, то влада змушена була робити це обережно, діючи за принципом «поділяй і володарюй». Насамперед вона прагнула скористатися тим, що у Польській державі українці творили ніби дві громади. До першої належали понад 3 мли мешканців Східної Галичини (Львівське, Тернопільське й Станіславське воєводства), які були в основному греко-католиками і демонстрували високий рівень національної свідомості, політичної активності та організованості. Другу громаду становили понад 2 млн колишніх підданих Російської імперії, що проживали на Західній Волині, Західному Поліссі, Холмщині та Підляшші. Вони належали до православної церкви, їх національний та політичний розвиток був фактично у зародковому стані. Зокрема, перепис 1931 р. засвідчив існування на Поліссі численної групи населення — бл. 700 тис. чол., що не могла визначити, яка її рідна мова — українська, білоруська чи польська. Себе вони називали «тутешніми», а мову свою — «тутейшою», «звичайною», «місцевою», «хлопською». Виходячи з цього, польський уряд докладав чимало зусиль, щоб не допустити контактів між двома українськими громадами. Так, він навідріз відмовлявся зносити «сокальський кордон», який відповідав колишньому державному між Австро-Угорщиною і Росією. Таке адміністративне роз'єднання мало перешкодити поширенню українського національного руху з Гали-чини на решту українських етнічних територій.

Розкольницьку політику, спрямовану на розмежування української громади та території її проживання, власті намагалися здійснювати й у самій Галичині. Вони вдавалися до сумнівних етнонаукових маніпуляцій, переконуючи лемків, гуцулів і бойків, що вони є окремими народами, а не частиною української нації, роздмухували русофільський рух, намагалися внести розбрат у церковне життя, міжконфесійні стосунки тощо.

Наступ на національні права українців був тотальним. Вже восени 1919 р. польська влада розв'язала жорстокий терор, запроторивши до концтаборів і тюрем до 100 000 українців, з них близько 1000 греко-католицьких священиків. Мав місце розстріл без суду 10 українських священиків, у т. ч. й о. Остапа Нижанківського — відомого галицького композитора. Було ліквідовано органи самоврядування. У березні 1920 р. окупанти запровадили офіційну назву для Західної України — «Малопольська Всходня». Терміни «Західна Україна», «українець», «український» було заборонено, натомість поширювалися назви «русій», «рускі», «русінскі». Польсько-українську двомовність у краєвій адміністрації було ліквідовано. Українську мову вважали «винаходом більшовиків».

Значну увагу було спрямовано на обмеження впливу української інтелігенції в суспільстві. Від неї вичищали державні установи, включаючи повітові, дискримінували при працевлаштуванні. Щоб не допустити зростання нових її кадрів, було ліквідовано всі українські кафедри Львівського університету, українцям всіляко утруднювався вступ до нього, як і до інших навчальних закладів. Було заявлено, що студентами можуть бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі, що фактично позбавляло українську молодь надій на здобуття вищої освіти (у Львівському університеті частка українців ледве сягала 10 %). Одночасно зі встановленням польської окупації розгорнулося масове переселення вчителів зі Східної Галичини до Західної і навіть у центральні райони Польщі. Для посилення полонізації в українські школи відряджали польських вчителів. Як наслідок, за 20 років польського панування в Західній Україні кількість українських шкіл зменшилася з 3662 до 144. Якщо в 1931 р. одна польська гімназія припадала на 16 тис. поляків, то одна українська — аж на 230 тис. українців.

У загрозливій ситуації перебували й українські церкви — як православна, так і греко-католицька. Оскільки вони були основою національної самобутності українців, то у повній мірі відчули на собі асиміляційний тиск Варшави. Найбільше постраждала православна конфесія на північно-західних землях. У ході примусового навернення до католицької віри тут було зруйновано приблизно 190 православних церков, а близько 150 передано римо-католикам. У результаті з 389 православних церков, які діяли в 1914 р., до 1939 р. вціліла лише 51. Складним було становище й греко-католицької конфесії, хоча її права захищалися особливою угодою — конкордатом — між Польщею і Ватиканом. Так, греко-католицьких священиків карали, у т. ч. й ув'язненням, за вживання української мови або українських форм прізвищ своїх парафіян (наприклад «Левицький» замість <<Лєвіцкі>>) при заповненні метрик. Навіть главу Української греко-католицької церкви митрополита Андрея Шептицького поляки в сер. 1923 р. майже місяць не пускали до Львова, ізолювавши в Познані та піддаючи жорстокому моральному тиску. Це було свідченням стурбованості польської влади зростаючим авторитетом владики, який під час своєї зарубіжної поїздки виступав за справедливе розв'язання західноукраїнської проблеми, зустрічався з діаспорою та керівниками держав Європи й Америки.