Ваша електронна бібліотека

По історії України та всесвітній історії

МІЖВОЄННА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ. Становище української культури

Література

Складна, драматична ситуація в Україні на поч. XX ст., позначена великими соціальними потрясіннями, боротьбою різних партій, ненавистю до світової кровопролитної бойні, передчуттям революційного вибуху, знайшла яскраве відображення в художній літературі. У численних творах, зокрема казці «Хо», оповіданнях «Лялечка», «Дорогою ціною», новелах «Сміх», «В дорозі» М.Коцюбинський затаврував систему царського самодержавства як ворога українського народу, переконливо показав революційно-визвольну боротьбу в нових умовах. Глибоким оптимізмом і впевненістю в перемозі українського народу над гнобителями сповнені поезії Лесі Українки «Досвітні огні», «Дим», п'єси «А катакомбах», «Лісова пісня», «Камінний господар» та інші. Про важке життя українського селянства, його боротьбу за кращу долю йдеться у творах прозаїків А.Тесленка, С.Васильченка.

Яскравими барвами засяяв самобутній талант глибоко ліричного поста Олександра Олеся (О.Кандиби). Ввійшовши на поч. XX ст. в українську літературу, він з 1907 по 1917 р. видав сім книг поезій. Уже в першій «З журбою радість обнялась» радо привітав російську революцію 1905— 1907 pp. У поезіях, написаних на Батьківщині, а потім і за кордоном, О.Олесь закликав до боротьби за волю України, за торжество справедливості, оспівував красу рідної природи. У багатьох творах він сягнув найвищих шевченківських висот української поезії.

«Дійсним чародієм» поезії був талановитий український поет Грицько Чупринка, творчість якого донедавна не знали кілька поколінь читачів. Його численні збірки — «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Сон-трава», «Контрасти» та ін. здобули широку популярність на поч. XX ст. Голос Грицька Чупринки згас у серпні 1921 р. у кривавих сутінках червоного терору, а його ім'я надовго було вилучено з історії нашої літератури. Тільки тепер творчість поста-борця повертається із забуття.

Одним із перших відтворив з демократичних позицій революційні події в Україні поч. XX ст. Гнат Хоткевич. Він яскраво показав боротьбу трудового народу, зокрема робітників, проти царської влади, за соціальне і національне визволення (драматичні твори «Лихоліття», «Вони», «На залізниці», цикли оповідань і нарисів тощо). Письменник поетично змалював історичне минуле Гуцулыцини (повісті «Камінна душа», «Довбуш», збірка новел «Гірські акварелі» тощо).

Своєрідним явищем в історії української літератури була творчість Володимира Винниченка, до останнього часу маловідома читацькому загалові". Один із лідерів українських партій - спочатку РУП, а потім УСДРП, у 1917 р. - голова уряду Центральної Ради, В.Винниченко був і надзвичайно плідним письменником. У ранніх творах, зокрема оповіданнях і повістях 1902—1906рр. — «Голота», «Солдатики», «Голод», «Малорос-європеєць» та ін. автор реалістично зобразив життя селян, наймитів і міської бідноти, в'язнів, показав соціальні контрасти, затаврував ліберальних панів, які удавали народолюбців, глибоко відтворив внутрішній світ героїв. Після поразки революції 1905—1907 pp. В.Винниченко пристрасним словом і ділом продовжував боротьбу за кращу долю українського народу.

Революція 1905-1907 pp. справила великий вплив на суспільно-політичні, філософські й літературно-естетичні погляди Івана Франка. Про це свідчать написані тоді казка «Будяки», поема «Мойсей», вірші «Сійте більше», «Блаженний муж...», «Вольні вірші» і низку статей: «Сухий пень», «Одвертай лист до галицько-української молодіжі», «Щирість тону і щирість переконань», «Нова історія російської літератури» та ін. Вони сповнені віри в перемогу українського народу, в торжество історичної справедливості.

Важку селянську долю показали письменники Західної України Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина (Ю.Семанюк). Найвидатнішою буковинською письменницею була Ольга Кобилянська. Вершиною її творчості стала повість «Земля». Наприкінці XIX — на поч. XX ст. в західноукраїнську літературу прийшли письменники Осип Маковей, Михайло Яцків, Денис Лукіянович, Антін Крушельницький, які продовжували кращі традиції красного письменства.

Справжньою гордістю українського народу став талановитий поет та історичний романіст Богдан Леп-кий — найбільш популярна постать на галицькому ґрунті після І.Франка. Його вірш «Журавлі» - то безсмертна народна пісня «Видиш, брате мій...» для українців усього світу. Визначний учений і перекладач, професор української літератури в Ягеллонському університеті (Польща), Б.Лепкий не знайшов притулку на рідній землі.

Прагненням пошуку нових шляхів розвитку української літератури, визволення від побутового етнографізму і включення у загальноєвропейський процес було пройнято діяльність літературної групи «Молода муза», яка виникла у Львові 1907 р. До неї належали Михайло Яцків, Петро Карманський, Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Степан Чарнецький, Сидір Твердохліб, Остап Луцький та ін. Близьким до цієї групи був юний тоді Михайло Рудницький. До молодомузівців тяжіло чимало молоді, котра працювала в різних галузях мистецтва.

«Молода муза» залишила значний слід в історії української культури. Цей слід продовжила літгрупа на західних землях України «Митуса» (1922), яка об'єднала вчорашніх поетів-січовиків Василя Бобинського, Олеся Бабія, Романа Купчинського та Юру Шкрумеляка.

Молодшою наддніпрянською сестрою «Молодої музи» було літоб'єднання «Українська хата», з яким пов'язані імена Грицька Чупринки, Олександра Олеся, Олександра Неприцького-Грановського, Гната Хоткевича, Івана Липи, молодого Максима Рильського. «Українську хату», як і «Молоду музу», спопелила вогняна іскра чотирнадцятого року. Але слово тліном не стає. Молодомузівські спроби та ідеї знайшли продовження на загальноукраїнському поетичному терені — у творчості раннього Павла Тичини, Богдана-Ігоря Антонича, Євгена Маланюка.

Наполеглива праця над засвоєнням здобутків модерної поезії й боротьба за нові засоби вираження почалися в добу української народної революції в Києві. Найвизначнішим представником цього покоління був Павло Тичина. Він умів майстерно поєднати наївну символіку народної мелодії з новими літературними вимогами. Від суб'єктивної лірики в пантеїстичному дусі та мрійливих революційних настроїв поет згодом перейшов до програмних пролетарських поем. Найвизначнішим представником неокласиків став Максим Рильський — тоді найбільший епічний поет із дуже широким діапазоном тематики, плідний перекладач. Чільний представник футуризму Михайло Семенко дав не один зразок чистої лірики вільним віршем (верлібром). До цього напряму належав і Гео Шкурупій. Найбільше уваги з'ясуванню взаємин змісту та форми в новій поезії та ваги давніх мистецьких зразків приділяла група неокласиків, до якої, крім М.Рильського, належали М.Зеров і П.Филипович — врівноважені зрілі пости й тонкі критики, драматург Я.Мамонтов, М.Драй-Хмара, О.Бургардт і ін.