МІЖВОЄННА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ. Національна політика більшовиків в Україні

Українізація

В Україні політика «коренізації» набрала форми «українізації». Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова — мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади — написів, вивісок, печаток^, до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо в контактах із сільським населенням, переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки {українська мова — мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових та підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановлювався термін (переважно один рік) переходу на українську мову. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Хоча політикою українізації формально і фактично мало керувати політбюро ЦК КП(б)У, виконання всіх заходів доручили Всеукраїнській центральній комісії українізації при РНК УРСР. Практично ж українізацію переклали на плечі Наркомату освіти, який перетворився в суперміністерство, але, як згодом виявилося, його сил забракло, щоб охопити всі сторони життя, домогтися суворого виконання вказівок. Кадровий кістяк українізації склали т. зв. національні комуністи. Це середовище формувалося самостійницькою течією, яка існувала всередині КП(б)У ще за часів революції, та колишніми українськими лівими есерами та лівими соціал-демократами — боротьбистами та укапістами, що влилися в більшовицьку партію відповідно в 1920 і 1925 pp. До них належали М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворський. До націонал-комуністів у ролі кадрів українізації без вагань приєдналася українська інтелігенція, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 pp. і тепер прагнула компенсувати свою поразку в революції активною культурницькою діяльністю. Окрему групу становили українські реемігранти, зокрема М.Ґрушевський і один з керівників другого Зимового походу (1921) Ю.Тютюнник, та галицькі українці, які також повірили в серйозність курсу на українізацію.

Поряд із підтримкою українізація викликала й значний опір, зокрема верхівки КЛ(6)У, у якій українці не досягали хоча б кількісної переваги. Майже неймовірно, але генеральним секретарем ЦК КП(б)У до смерті Сталіна ніколи не був українець (якщо не брати до уваги короткотривалого перебування на цій посаді на початку 1920-х pp. Д.Мануїльського, якого сам Сталін називав <<липовим українцем»); були латвійці, євреї, поляки, росіяни. У контрукраїнізаційній політиці верхівка могла розраховувати на підтримку Сталіна, відомого антиукраїнськими настроями. Так чи інакше, вже на третьому році українізації в КП(б)У було викрито «великодержавний ухил», про який у звіті ЦК X з'їзду КП(б)У згадував Л.Каганович.

До противників українізації належала російська бюрократична верхівка, особливо керівники підпорядкованих безпосередньо Москві могутніх трестів і синдикатів, де працювало понад 100 тис. робітників і службовців в кожному, та апарат державних установ. Як встановлення бар'єру на шляху міграції росіян на благодатну Україну сприймало українізацію й російське та обрусіле міщанство і робітництво, яке десятиріччями отруювали ідеями про його російський месіанізм, винятковість, престижність усього російського і непрестижність та некультурність, а також контрреволюційність українського і селянського. Одна із персонажів комедії М.Куліша «Мина Мазайло» з цього приводу заявляла: «...прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной».

До контрукраїнізаційного походу приєдналися Червона армія і навіть відомі представники російської інтелігенції. А.Луначарський, як нарком освіти РСФРР, виступив у 1926 р. проти українських шкіл на Кубані. М.Горький писав, що немає потреби перекладати російську літературу українським «наречием». Одеський юрист професор П.Толстой оголосив ренегатами всіх тих, хто викладав у вузах українською. Проти українізації виступали священики РПЦ.

При такому співвідношенні сил українізація від самого початку була приречена на провал.