Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

МІЖВОЄННА УКРАЇНА ПІД ВЛАДОЮ ТОТАЛІТАРНОЇ СИСТЕМИ. Національна політика більшовиків в Україні

Причини «коренізації»

Успіхи в національно-культурному будівництві 1920-х — поч. 1930-х pp. були досягнуті перш за все завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація». Намагаючись розширити національну та соціальну базу свого режиму, Москва зробила спробу залучити до управління в республіках представників неросійських національностей. Такий жест центру пояснювався різкою невідповідністю між загальною кількістю представників корінної нації в тій чи іншій національній республіці до їх частки в партійно-державному апараті. Зокрема, наприкінці 1920 р. українці, складаючи близько 80 % населення УСРР, у КП(б)У становили лише 19, а у квітні 1922 р. — 23,3 %, частка росіян і євреїв дорівнювала відповідно 53,6 і 13,6 %. Виправити цю невідповідність взявся в 1923 р. XII з'їзд РКП(б), який проголосив політику «коренізації» партійно-державного апарату в неросійських республіках.

Отже, деяка лібералізація політики більшовиків у національному питанні в 20-х роках була викликана не сентиментальними поривами, а їх намаганнями укоренитися в національних республіках — звідси й назва політичного курсу — «коренізація». Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія змушена була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Безсумнівно, що «коренізація» мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур.