Ваша електронна бібліотека

Про історію України та всесвітню історію

УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ 1917-1921 років. Національно-визвольна боротьба на західноукраїнських землях

Українсько-польська війна

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких військово-політичних та міжнародних умовах. Український переворот 1 листопада 1918 р. захопив зненацька не тільки австро-угорську залогу, адміністрацію й населення Львова, а й польські військові організації, які одночасно з Українським військовим комітетом готувалися до захоплення міста й краю та передання їх у руки Польської ліквідаційної комісії. Коли ж українці випередили поляків, вони відразу приступили до контрудару — спочатку конспіративного, а потім відкритого. Ніхто з поляків, як військових, так і цивільних, не думав погоджуватися із самовизначенням народу і фактом існування Української держави в Галичині. Поляки негайно почали організацію своїх військових сил у Львові. Одночасно вони вислали до Польщі кур'єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.

Центрами польської контратаки у Львові стали школа ім. Г. Сенькевича та будинок техніків у південно-західній частині міста. Вже перед обідом 1 листопада 1918 р. на вулицях Львова з'явилися польські жовніри, які вирішили оволодіти насамперед залізничним вокзалом. Вони почали нападати на українські стежі (спостережні пункти) на вулицях Сап і ги й Городецькій. Польським військовим допомагало цивільне населення, яке обстрілювало українських вояків з вікон будинків, воріт і перевулків. Становище українського війська погіршувалося і тим, що чисельність польських, легіонерів та жовнірів зростала з години на годину. Польські війська поповнювалися за рахунок мобілізації населення Львова, українці ж чекали на добровольців з навколишніх сіл та всього краю. Перевага поляків виявлялася не тільки в кількості, а й у якості бойових сил. Українці розпоряджалися тільки жменькою старшин і жовнірів-селян. Поляки з самого початку мали багато старшин різних ступенів, а їх військові частини формувалися майже винятково з інтелігентських та напівінтелігентських елементів, до того ж обізнаних з містом. Основою польських збройних сил стали шкільна й реміснича молодь, залізничники й урядовці. До них приєдналося багато кваліфікованих промислових робітників, які відзначалися відчайдушністю і відвагою.

Уже наступного після перевороту дня поляки добилися відчутних успіхів. Оволодівши головним залізничним вокзалом з великими військовими складами, вони зосередилися в південно-західній частині міста, звідки почали наступ на територію, яку повністю контролювали українці. 13 листопада 1918 р. польські війська захопили Перемишль і організували засилання збройних загонів із Західної Галичини до Львова залізницею.

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографічної території й забезпечення державних кордонів. Для цього уряд ЗУНР приступив до організації регулярної Української галицької армії (УГА), основою якої стали Українські січові стрільці. Рядовий склад УГА здебільшого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими дорогами Першої світової війни. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офіцерів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом — і російського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чисельність УГА на 18 листопада 1918 р. становила близько 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та щабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУНР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року — до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше. Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно перевищував ресурси Східної Га-личини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. ЗУНР не отримала зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антанта вирішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських земель, щоб створити в майбутньому санітарний кордон проти більшовицького режиму.

Хоч у листопаді — грудні активність УГА була високою, загарбники досягли значних успіхів — захопили 10—11 повітів ЗУНР, утримували Львів та Перемишль. 5 січня 1919 р. головне командування у Варшаві кинуло на галицький фронт більшість сил, 8 січня почався польський наступ. Його було відбито, але безуспішними виявилися наступи українських військ на Львів (27 грудня 1918 p., 2 та 11 січня 1919 p.). Столицю Західноукраїнської Народної Республіки після втрати Львова було перенесено до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).

У лютому 1919 p., врахувавши досвід попередніх боїв, Начальна команда (штаб) УГА розробила план нового наступу, який передбачав оволодіння залізничною колією на відрізку Городок — Судова Вишня і таким чином здійснити повне оточення Львова. Операція розвивалась успішно: 15 лютого українські війська звільнили села Долиняни, Вовчухи, Бар, Долгомостиська, а 20 лютого повністю перервали зв'язок між Львовом і Перемишлем. Проте дальший розвиток наступу загальмувала місія Антанти, яка в ультимативній формі висунула вимогу припинити бойові дії, укласти українсько-польське перемир'я та передати суперечливі питання на розгляд Паризької мирної конференції.

Припинення вогню тривало з 25 лютого, але вже 2 березня, зважаючи на абсолютно неприйнятну позицію поляків та антантської місії на переговорах, українські війська відновили наступ. Польський гарнізон у Львові опинився під загрозою капітуляції. Однак польське головне командування, скориставшись переговорами, організувало і перекинуло сюди нові сили, які 12 березня почали успішний контрнаступ і деблокували окупований Львів.

У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сформована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Галлера, що кардинально змінило співвідношення військових сил. 19 — 20 квітня 1919 р. польські інтервенти перейшли в наступ під Львовом, а в другій пол. травня українські війська почали загальний відступ. Становище ЗУНР ускладнилось і втручанням у її внутрішні справи Румунії.

Командування УГА віддало наказ військам зосередитися в трикутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гусятин — Чортків — Товсте — Заліщики. Це дозволило на певний час відірватися від наступаючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.

8 червня 1919 р. УГА"зі свого плацдарму несподівано для ворога перейшла в контрнаступ. Того ж дня вона прорвала польський фронт і звільнила Чортків. І корпус успішно наступав на Бучач, 15 червня здобув Тернопіль і повернув на Бережани. II корпус УГА дійшов до Микулинців, а III - лівим берегом Дністра просунувся до Монастириська і 16—19 червня здобув перемогу під Перемишлянами.

Успіхи УГА викликали ентузіазм українського населення, насамперед селянства, дали змогу сформувати IV корпус і почати формування V. Але відсутність надійних і стабільних джерел постачання озброєння не дала змогу сповна скористатися народним піднесенням: з 90 тис. добровольців до війська змогли прийняти 15 тис, а решту було розпущено по домівках.

Тим часом польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечила всім необхідним. 28 червня війська інтервентів прорвали фронт УГА під Перемишлянами та Янчином. Почався другий, йього разу останній, відступ українських військ у межиріччя Збуча та Дністра.

У зв’язку з неможливістю тримати фронт проти переважаючих сил польських інтервентів, 16-18 липня 1919р., згідно з наказом диктатора ЗУНР Є. Петрушевича, корпуси УГА переправилися на лівий берег Збруча. Тоді у них було 40-45 тис. стрільців та старшин, 158 гармат,546 кулеметів. Польща повністю окупувала Східну Галичину. До в’язниць і концтаборів було кинуто тисячі українських патріотів, інших жорстоко переслідували. УГА судилося продовжити свій тернистий шлях.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що проіснувала більше восьми місяців, впала. Головною причиною поразки була значна перевага противника у силі – боротьба фактично велася між 3,5 млн. українців Східної Галичини і 18 лмн. Поляків за підтримки останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об'єднати їх із землями Української Народної Республіки чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням. Усе це мов естафету перебрали нові покоління борців за незалежну Українську державу.